Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 16)
Я дивилася на Сорок, що купалися в калюжі. Птахи позиркували на мене скоса, але певне, не боялися, бо сміливо розбризкували воду крилами й занурювали в ній голови. Спостерігаючи за їхнім радісним хлюпанням, не доводилося сумніватися, що така купіль надзвичайно приємна.
Кажуть, Сороки не можуть жити без постійних ванн. Крім того, це розумні й нахабні істоти. Усім відомо, що вони крадуть матеріал для гнізд у інших Птахів і потім тягнуть туди блискучі предмети. Чувала я й про таке, що іноді вони помилково приносять до гнізда тліючі недопалки; так Сороки стають палійками будинків, де звили собі гніздо. Латиною добре нам знана Сорока зветься дуже гарно —
Яким великим і сповненим життя є світ.
Дуже здалеку вгледіла я знайомого Лиса, якого називаю Консулом — такий він вишуканий і ґречний. Ходить завжди одними й тими самими доріжками; зима показує його стежки — прямі, мов лінійка, рішучі. Це старий самець, приходить із Чехії й туди повертається, певне, має тут якісь свої транскордонні інтереси. Я спостерігала за ним у бінокль: він жваво спускався долу, легеньким підтюпцем, слідами, що їх залишив на снігу останнього разу — може, тому, аби його переслідувачі думали, наче він ішов цією стежкою лише раз. Я вважала його старим знайомим. Раптом помітила, що цього разу Консул збочив зі звичного шляху і, перш ніж я щось збагнула, зник у заростях на межі. Там стояла мисливська вежа, а через кількасот метрів ще одна. Такі в нас чомусь називають амвонами. Колись я вже мала з ними справу. Лис щезнув, а що інших справ у мене не було, то я подалася узліссям за ним.
Тут було велике поле, укрите снігом. Восени його розорали, і тепер грудки напівзамерзлої землі утворювали під ногами важкопрохідну ділянку. Я вже пошкодувала, що почала вистежувати Консула, коли раптом, щойно підійшла ближче, угледіла те, що так його приваблювало. Велика чорна брила на снігу, засохлі плями крові. Поблизу, ледь вище, стояв Консул. Подивився на мене довгим поглядом, спокійно, без страху, неначе казав: «Бачиш? Бачиш? Я тобі показав, а тепер ти повинна цим зайнятися». І втік.
Я підійшла ще трохи й роздивилася — то був Дик. Скоріше підсвинок. Лежав у калюжі брунатної крові. Сніг навколо був витертий до самої землі, ніби Тварина борсалася по ньому в корчах. Довкола видніли й інші сліди — Лисів та Птахів. Козулині ратички. Багато Звірів тут побувало. Прийшли, аби на власні очі побачити злочин й оплакати молодика. Я воліла розглядати ці сліди, аніж тіло Дика. Скільки ж можна дивитися на мертві тіла? Невже це ніколи не скінчиться? Мої легені болісно стиснулися, я ледве дихала. Сіла на снігу, і з очей знову побігли сльози. Я відчула величезний, нестерпний тягар власного тіла. Невже не можна було піти в інший бік, не йти за Консулом, не помітити його похмурих стежок? Невже я мушу ставати свідком кожного Злочину? Тоді цей день був би зовсім іншим, можливо, інші дні також. Було помітно, куди поцілили кулі — у груди й живіт. Я бачила, куди він побіг — у бік кордону, до Чехії, від нових амвонів, що стоять по той бік лісу. Напевне, це звідтіля стріляли, тож йому, пораненому, довелося подолати ще шмат дороги. Він намагався втекти до Чехії.
Сум, величезний сум, нескінченна жалоба за кожною мертвою Твариною. Після однієї настає друга, тож я перебуваю в безперервній жалобі. Ось мій стан. Я стояла навколішках на закривавленому снігу й гладила жорстке хутро, холодне, штивне.
— Вам більше шкода тварин, ніж людей.
— Неправда. Мені однаково шкода і тих, і тих. Проте ніхто не стріляє в беззахисних людей, — сказала я працівникові Міської Служби Охорони увечері того ж таки дня. — Принаймні поки що, — докинула.
— Факт. Ми країна, де діє закон, — підтвердив охоронець. Мені він видався добродушним і не надто кмітливим.
Я сказала:
— Про країну свідчать її Тварини. Ставлення до Тварин. Якщо люди поводяться по-звірячому із Тваринами, то не допоможе їм жодна демократія й узагалі нічого.
У Поліції я тільки залишила заяву. Вони мене відфутболили. Дали аркуш, і я написала все, що треба. Подумала, що Міська Служба Охорони теж орган захисту правопорядку, тому й прийшла сюди. Пообіцяла собі, що коли й це не допоможе, поїду до Прокуратури. Завтра. До Чорного Плаща. І заявлю про Вбивство.
Молодий, гарний чоловік, трохи схожий на Пола Ньюмена, витягнув із шухляди стосик паперів і тепер шукав ручку.
Жінка у формі прийшла з іншої кімнати й поставила перед ним повну чашку.
— Вип’єте кави? — спитала вона мене.
Я вдячно кивнула головою. Мені було зимно. Знову розболілися ноги.
— Чому вони не забрали тіло? Як ви гадаєте? — спитала я, анітрохи не очікуючи відповіді. Обоє, здавалося, були приголомшені моїми відвідинами й не дуже розуміли, як треба поводитися. Я взяла в цієї молодої жінки каву й відповіла собі сама:
— Бо вони взагалі не знали, що забили його. Стріляють по всьому, незаконно, тож і Дика підстрелили й забули про нього. Гадали, що коли він упаде, то десь у кущах, і ніхто не довідається, що вони вбили Дика у недозволений час. — Я витягла з торбини роздрукований аркуш і підсунула чоловікові. — Я все перевірила. Зараз березень. Гляньте-но, Диків уже не можна стріляти, — вдоволено закінчила я, і мені здалося, що мій хід думок був бездоганним, хоча з точки зору логіки важко було б переконати мене, що 28 лютого когось можна забити, а наступного дня вже ні.
— Послухайте, — озвався Пол Ньюмен. — Це справді не в моїй компетенції. Поїдьте й заявіть про це ветеринарові. Він знає, що роблять у таких випадках. Може, дик був скажений?
Я гримнула чашкою по столі.
— Ні, це той, хто забив його, був скажений, — вигукнула я, бо добре знала цей аргумент; чимало Убивств Тварин пояснюється тим, що Звірі могли бути скажені. — У нього пробиті легені, певне він конав у муках; вони підстрелили його й думали, що він утік живий. Крім того, ветеринар теж добра штучка, бо також полює.
Чоловік безпорадно глянув на співробітницю.
— Чого ви від нас хочете?
— Щоб ви відкрили справу. Покарали винуватців. Змінили закон.
— Це занадто. Не можна вимагати так багато, — сказав він.
— Можна! Я сама знаю, чого можу вимагати, — мене розлютили його слова.
Він спантеличився, ситуація була йому непідвладна.
— Гаразд, гаразд. Ми надішлемо офіційний запит.
— Кому?
— Спершу вимагатимемо пояснень у Спілки мисливців. Щоб вони відповіли, що їм відомо в цій справі.
— А це не перший випадок, бо по той бік Плоскогір’я я знайшла череп Зайця з діркою від набою. Знаєте, де? Неподалік кордону. Відтоді називаю цей гайок Місце Черепа.
— Одного зайця могли недобачити.
— Недобачити! — скрикнула я. — Вони стріляють в усе, що рухається. — На мить я замовкла, бо відчула, що мене в груди ніби гепнуло великим кулаком. — Навіть у Собак.
— Іноді сільські собаки загризають тварин. У вас теж є собаки й пригадую, що минулого року на вас скаржилися…
Я завмерла. Удар був болючим.
— Немає в мене більше Собак.
Кава була гидка, розчинна. Я відчула в шлунку гостру спазму.
Зігнулася навпіл.
— Що з вами? Вам недобре? — спитала жінка.
— Ні, ні, пусте, — відказала я, — у мене різні Недуги. Мені не можна розчинної кави, та й вам не раджу. Вона шкодить на шлунок.
Я поставила чашку.
— То як? Ви напишете рапорт? — я запитала, як мені здалося, дуже рішуче.
Вони знову перезирнулися, і чоловік знехотя підсунув до себе бланк.
— Ну, добре, — відповів він, і я майже почула його думки: «Напишу на відчіпного й навіть не покажу нікому», — тому додала: «І будь ласка, дайте мені копію з датою та вашим підписом».
Коли він писав, я намагалася якось втишити думки, але вони, мабуть, уже перевищили дозволену швидкість і мчали в моїй голові, якимсь дивом проникаючи в тіло, у кров. Дивно, але мене повільно, від стіп, від землі, огортав дивний спокій. Це був той стан, який я вже знала — стан ясності, Гнів божий, жахливий, невтримний. Я відчувала, як мені сверблять ноги, як у кров уливається звідкілясь жар, і вона тече швидко, несучи те полум’я до мозку, і тепер мозок яріє, і пучки пальців сповнюються вогнем, і обличчя, і мені здається, що ціле тіло огортає осяйна аура, піднімаючи мене легенько догори, відриваючи від землі.
— Гляньте, для чого ці амвони. Це зло, мусимо цей факт називати своїм іменем: підступне, жорстоке, щонайлихіше зло — будувати годівниці, насипати туди свіжих яблук і пшениці, принаджувати Тварин, а коли вони вже звикнуть, стріляти по них із засідки, з амвону, у голову, — почала я тихо, втупившись поглядом у підлогу. Відчула, що вони занепокоєно глянули на мене й продовжували робити своє. — Хотіла б я знати абетку Тварин, — вела я далі, — знаки, якими можна було б писати для них перестороги: «Не наближайтеся сюди». Цей харч несе смерть. Обходьте амвони здалеку, з них до вас не звернуться із жодним євангелієм, не почуєте звідти доброго слова, не обіцятимуть вам спасіння після смерті, не змилуються над вашою бідною душею, бо немає у вас душі. Не вбачатимуть у вас ближніх, не благословлять вас. Душа є у найогиднішого злочинця, проте ти, тендітна Козуле, і ти, Дику, й ти, дика Гуско, ти, Свине, й ти, Собако, її не маєш. Убивство стало безкарним. А що стало воно безкарним, то ніхто його не помічає. А що ніхто не помічає, то воно й не існує. Коли ви минаєте вітрини крамниць, де висять червоні шматки почетвертованого тіла, хіба ви думаєте, що це таке? Не замислюєтеся, правда? Або коли замовляєте шашлик чи відбивну — що отримуєте? Немає в цьому нічого страшного. Злочин визнано чимось природним, він став узвичаєним. Усі його вчиняють. Саме так виглядав би світ, якби концтабори стали буденністю. Ніхто не вважав би, що в цьому є щось погане.