Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 35)

Що поганого може бути в таких думках? Хіба в мене є інші? Добре, що цей Бог, якщо він справді існує, та навіть, коли не існує, дає нам якесь місце, де можна спокійно посидіти, мабуть, у цьому полягає сенс молитви — спокійно собі подумати, нічого не бажати, нічого не просити; просто впорядкувати думки у власній голові. Цього досить.

Проте завжди після перших блаженних хвилин відпочинку до мене поверталися давні запитання з дитинства. Мабуть, тому, що я від природи трохи інфантильна. Хіба можливо, аби Бог вислуховував одночасно всі молитви на світі? А якщо вони суперечать одна одній? Невже він мусить вислуховувати молитов усіх цих сучих синів, покидьків, лихих людей? Невже вони теж моляться? А є місця, де цього Бога немає? От, приміром, на звірофермі він є, чи ні? Або на Нутряковій бойні? Він там буває? Я знаю, що це дурні й наївні запитання. Теологи мене б висміяли. У мене дерев’яна голова, як у тих янголів, що висять під склепінням штучного неба.

Цим думкам заважав настирливий і неприємний голос ксьондза Шелеста. Мені завжди здавалося, що коли він рухався, його сухе, кощаве тіло, обтягнуте відвислою, темною шкірою, легенько шелестіло. Його сутана терлася об штани, підборіддя об колоратку, хрускотіли суглоби. Що ж воно за створіння боже, цей ксьондз? У нього була суха, зморщена шкіра, здавалося, скрізь її трохи забагато. Розповідали, що колись він був огрядним, лікувався хірургічним методом, йому вирізали півшлунка. І відтоді він дуже схуд, може, через це. Складалося враження, що він увесь був з рисового паперу, з якого роблять абажури на лампи. Що він штучне, пустотіле створіння, до того ж, легкозаймисте.

На початку року, коли я ще була у відчаї через Дівчаток, ксьондз відвідав мене з колядою. Спершу зайшли його міністранти в білих комірцях, одягнених просто на теплі куртки, хлопчики із червоними щоками, які позбавляли цих емісарів костьола серйозності. У мене була халва, яку я потрохи під’їдала, і я відламала їм по шматку. Вони з’їли, проспівали якісь пісні, а тоді вийшли надвір.

Ксьондз Шелест з’явився задиханий і сягнистими кроками, не обтрушуючи черевиків від снігу, вбіг до моєї вітальні, просто на килим. Покропив стіни, потупившись, проказав молитву, а тоді мигцем поклав на столі образок і присів на краєчок канапи. Зробив це все блискавично, я й не зглянулась. Мені здалося, що він почувається в мене незатишно й охоче вже б собі пішов.

— Може, чаю? — нерішуче запитала я.

Але він відмовився. Кілька хвилин ми просиділи мовчки. Я бачила, що його міністранти перед будинком граються в сніжки.

Раптом я відчула безглузду потребу притулитися обличчям до його чистого, накрохмаленого широкого рукава.

— Нащо плакати? — запитав він своїм химерним ксьондзівським сленгом, у якому замість «лікувати» кажуть «уздоровляти», «чинити волю» замість «слухатися», «збагатитися» замість «навчитися», і таке інше. Але мені навіть це не заважало. Я плакала.

— Мої Суки пропали, — проказала я нарешті.

Було це зимового пополудня, Морок вже вливався крізь маленькі вікна до кімнати.

Я не бачила виразу його обличчя.

— Розумію цей біль, — озвався він трохи згодом. — Але ж це лише тварини.

— Це були мої єдині рідні. Сім’я. Доньки.

— Не блюзніть, — сахнувся він. — Не можна про собак казати, наче були то ваші доньки. Не треба більше плакати. Краще помолитися, це приносить полегшу в стражданнях.

Я потягла його за цей гарний, чистий рукав до вікна й показала на маленьке кладовище. Там тепер сумно стояли надгробки, присипані снігом; на одному з них горіла маленька лампадка.

— Я вже змирилася з тим, що їх більше немає. Найпевніше, їх застрелили мисливці, знаєте, отче?

Він нічого не відповів.

— Якби я могла їх принаймні поховати. Як мені пережити жалобу, коли я навіть не знаю, як вони загинули й де їхні тіла?

Ксьондз неспокійно ворухнувся.

— Тварини — це не люди. Це гріх, пиха людська — отакі цвинтарі. Господь приділив тваринам місце нижче, вони слугують людям.

— Скажіть, отче, що мені робити? Може, ви знаєте?

— Молитися, — відповів він.

— За них?

— За себе. Тварини душі не мають, вони не є безсмертними. І спасенними не будуть. За себе молитися.

Ось що мені згадалося, ця сумна сцена майже річної давності, коли я ще не знала того, про що довідалася пізніше.

Служба продовжувалася. Я сіла неподалік від виходу, біля третьокласників, які виглядали досить химерно. Більшість з них була переодягнена Козулями, Оленями та Зайцями. На них були картонні маски. Діти нетерпеливилися, чекаючи на свій виступ. Я зрозуміла, що виставу покажуть відразу після служби. Діти чемно поступилися мені місцем.

Тож я й сиділа між ними.

— Яка це буде вистава? — пошепки спитала я в дівчинки на ім’я Ягода із третього «А».

— Про те, як святий Губерт зустрів у лісі оленя, — відповіла вона. — Я гратиму зайця.

Я їй усміхнулася. Але ця логіка була мені незрозуміла: Губерт, іще не святий, був негідником і гульвісою. Полюбляв полювати. Убивав. Одного разу на ловах побачив на голові Оленя, якого він хотів застрелити, хрест зі Спасителем. Упав навколішки й навернувся. Зрозумів, як тяжко грішив він досі. Відтоді перестав убивати й став святим.

Чому така особа стала патроном мисливців? Усе це цілковито позбавлене логіки. Бо коли б прихильники Губерта вирішили його наслідувати, мусили б перестати вбивати. А якщо мисливці обирають його своїм патроном, то він є покровителем того, що було Губертовим гріхом і чого він позбувся. Отже, вони обирають його патроном гріха. Я вже відкрила рота й зібралася було поділитися моїми сумнівами з Ягодою, коли вирішила, що тут не місце й не час для дискусії, тим більше, що ксьондз співав дуже голосно. Тому я лише подумки висловила Припущення, що в даному випадку бажане видають за дійсне.

Костел був переповнений не лише через школярів, яких сюди привели. Тут було багато незнайомих чоловіків, які посіли передні лави. Мені аж в очах зарябіло від їхніх зелених мундирів. Обабіч вівтаря стояли інші, які тримали звисаючі кольорові хоругви. І ксьондз Шелест мав нині урочистий вигляд, а його сіре, обвисле обличчя здавалося дуже побожним. Я не могла заглибитися в мій улюблений стан і поринути, як завжди, у роздуми. Я була занепокоєна, схвильована, відчувала, як мене поступово охоплює цей стан, як у середині починає щось вібрувати.

Хтось легенько торкнувся мого плеча, я озирнулася.

Це був Ґжесь, хлопчина із четвертого класу, з розумними, гарними очима. Я вчила його минулого року.

— Ваші собаки знайшлися? — пошепки спитав він.

Я відразу згадала, як минулої осені ми з його класом розклеювали оголошення на парканах і зупинках.

— Ні, Ґжесю, на жаль, ні.

Ґжесь закліпав очима.

— Мені так прикро, пані Душейко.

— Дякую, Ґжесю.

Голос ксьондза Шелеста розітнув холодну, уривану хіба що легеньким шурхотінням і кахиканням, тишу, й усі здригнулися, щоб за мить з гуркотом, котрий здійнявся аж до склепіння, впасти навколішки.

— Агнцю Божий… — загриміло над головами, і я почула дивний звук, глухі удари зусібіч — це люди, молячись Агнцеві, били себе в груди.

Потім рушили до вівтаря, підводилися з лав зі складеними руками й потупленими поглядами, розкаяні грішники, з’юрмилися в проході, але в усіх було більше, ніж завжди, доброї волі, тому не дивлячись одне на одного, люди пропускали сусідів уперед. Усі залишалися урочистими й серйозними.

Я не могла не думати про одне: що в них у шлунках. Що вони споживали сьогодні й учора, чи перетравили вже шинку, чи прослизнули їхніми стравоходами Кури, Кролики й Телята.

Ця зелена армія з перших лав теж підвелася й рушила до вівтаря. Ксьондз Шелест просувався вздовж бар’єра в супроводі міністрантів, годуючи їх новим м’ясом, цього разу символічним, проте м’ясом, плоттю живої Істоти.

Я подумала, що коли справді існує якийсь добрий Господь, він повинен зараз з’явитися у своїй справжній іпостасі, у вигляді Агнця, Корови або Оленя й прогриміти, проревіти, а якщо не може прибути сюди власною персоною, то мусить прислати сюди своїх вікаріїв, вогняних архангелів, аби раз і назавжди покласти край цій жахливій облуді. Але, звісно, нічого такого не сталося. Цього ніколи не стається.

Човгання ногами стихало з кожною хвилиною, нарешті натовп поволі повернувся до лав. Ксьондз Шелест почав зосереджено мити посудини. Я подумала, що йому згодилася б така маленька посудомийна машина, для одного комплекту; натиснув би на кнопку й більше часу залишалося для проповіді. Він зійшов на амвон, поправив мереживні рукави — мені знову перед очима постала картина річної давності в моїй вітальні — і промовив:

— Я щасливий, що в цей прекрасний день ми можемо освятити нашу каплицю. Радію тим більше, що як капелан мисливців зміг узяти участь у цій важливій події. — Запанувала тиша, наче всі після гостини хотіли присвятити бодай хвилину спокійному перетравлюванню. Ксьондз глянув на присутніх і продовжив:

— Як ви знаєте, любі брати й сестри, я багато років опікуюся нашими звитяжними мисливцями. Як капелан, освячую їхні приміщення, організовую зустрічі, вділяю святі тайни й проводжаю померлих до «країни вічних ловів»; турбуюся також про справи, пов’язані з мисливською етикою й намагаюся навчати духовних цінностей.

Я почала неспокійно крутитися. Ксьондз промовляв далі: