Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 34)

Дизьо знайшов у Інтернеті короткий відеосюжет. Триває він хвилину, не більше. Великий Олень нападає на мисливця. Видно, як він, стоячи на двох ногах, передніми б’є Людину. Мисливець падає, проте Тварина не зупиняється й розлючено топче його, не даючи можливості уникнути копит. Людина намагається захистити голову й навколішках утекти від роз’юшеної Тварини, але Олень знову й знову атакує його.

Ця сцена позбавлена кінця, невідомо, що сталося потім і з мисливцем, і з Оленем.

Лежачи у своїй темній кімнаті, наприкінці літа, я весь час переглядала це відео.

15. Святий Губерт

І Рев, і Рик, і Шум, і Гам, і Шерех —

Це Хвилі, які б’ють об Неба Берег.

Моя Венера пошкоджена або у вигнанні, так кажуть про Планету, яка знаходиться не в тому знаку, у якому повинна бути. До всього в поганому аспекті до неї залишається Плутон, який керує моїм Асцендентом. Це спричинилося до того, що в мене, на мою думку, виник синдром Ледачої Венери. Саме так я назвала цю залежність. У цьому випадку маємо справу з Людиною, котра від долі отримала чимало, але практично не використала своїх можливостей. Така Людина розумна й тямовита, проте не докладає зусиль до навчання, використовуючи розум швидше для гри в карти чи розкладання пасьянсів. Тіло має гарне, але руйнує його, не дбаючи про себе, отруюючи поганими звичками, нехтуючи порадами лікарів і стоматологів.

Така Венера — химерний різновид лінощів. Нагоди в житті тебе оминають, бо ти проспав, або ж не хотів піти, або спізнився, або не догледів. Це схильність до сибаритства, життя наче в дрімоті, розтринькування себе на дрібні радощі, нелюбов до зусиль і повна відсутність змагальності. Пізні ранки, непрочитані листи, відкладені на потім справи, закинуті плани. Зневага до будь-якої влади й підпорядкування, мовчазне, ледаче ходіння власними шляхами. Можна сказати, що від таких людей немає жодної користі. Можливо, якби я постаралася, то у вересні повернулася б до школи, але я не могла себе пересилити, примусити. Прикро було, що діти пропустили місяць навчання. Але що було робити? Усе мені боліло.

Лише в жовтні я змогла піти на роботу. Мені настільки покращало, що я організувала двічі на тиждень англійський гурток, де надолужувала з учнями згаяне. Але виявилося, що ми не можемо нормально працювати. У жовтні почали масово забирати дітей з моїх уроків, бо на повну тривала підготовка до відкриття й освячення новозбудованої каплиці. Вона мала отримати ім’я св. Губерта в день його свята, З листопада. Я не хотіла відпускати дітей. Мені здавалося, що буде краще, коли вони знатимуть більше англійських слів, ніж вивчатимуть напам’ять житія святих. Проте втрутилася молода директорка.

— Ви перебільшуєте. Існують певні пріоритети, — сказала вона таким тоном, наче сама не вірила в те, що каже.

Я вважаю, що слово «пріоритет» таке ж огидне, як «суїцид» чи «криміналітет», але мені справді не хотілося сперечатися через слова чи звільнення дітей з англійської.

— Ви, звичайно, прийдете на освячення каплиці, правда?

— Я не католичка.

— Нічого страшного. Усі ми католики через культуру, подобається нам це чи ні. Тому прошу вас прийти.

Я не була готова до такого, тому замовкла. Матеріал надолужувала з дітьми на пообідніх заняттях гуртка.

Дизя допитали ще двічі й нарешті звільнили з роботи за згодою сторін. Йому залишилося допрацювати до кінця року. Пояснення було якесь незрозуміле, менше ставок, скорочення штатів, як завжди. Такі, як Дизьо, завше першими потрапляють під руку. Гадаю, це мало відношення до його свідчень. Невже його підозрювали? Дизьо анітрохи цим не перейнявся. Він уже вирішив, що стане перекладачем. Збирався жити з перекладів поезії Блейка. Чудово. Перекладати з однієї мови на іншу й таким чином зближувати людей — це прекрасна думка.

Тепер він провадив власне розслідування, що було й не дивно, бо всі напружено очікували якихось нових відкриттів Поліції, сенсацій, які раз і назавжди завершать цей ланцюг смертей. Він навіть поїхав до пані Нутрякової та Головихи й наскільки міг, перевірив їхні мотиви.

Ми знали, що всі троє загинули від удару важким предметом по голові, але не було відомо, яким Знаряддям. Це міг бути просто дерев’яний оцупок, товста гілка, але тоді б на шкірі залишилися характерні сліди. А тут скидалося на те, що скористалися якимсь великим предметом із гладкою й твердою поверхнею.

Крім того, Поліція знайшла на місці удару сліди крові Тварини, найімовірніше Козулі.

— Я мала рацію, — укотре вперто повторювала я. — Це Козулі, бачите?

Дизьо схилявся до Гіпотези, що це могли бути якісь порахунки. Напевне було відомо, що Комендант того вечора повертався від Нутряка, діставши від нього хабар.

— Може, Нутряк наздогнав його й намагався відібрати гроші, вони побилися, Комендант упав, а той перелякався й більше їх не шукав, — замислено казав Дизьо.

— Але хто тоді вбив Нутряка? — філософськи запитав Матога.

Щиро кажучи, мені подобалося припущення про лихих людей, які взаємно знищують один одного.

— О, а може, це був Голова? — знову фантазував Матога.

Найпевніше, Комендант прикривав якісь Нутрякові оборудки. Але чи мав із цим щось спільного Голова, невідомо. Якщо вбив Голова, то хто ж тоді забив його самого? Можливо, усім трьом помстилися й найвірогідніше в цьому випадку також ідеться про махінації. Може, те, що базікають про мафію — правда? Які докази цього має Поліція? Цілком можливо, що в ці зловісні справи були вплутані й інші поліцейські, тому слідство ведеться так повільно.

Я вже припинила розповідати про власну Теорію. Справді, з мене лише сміялися. Попеляста мала рацію — люди можуть зрозуміти тільки те, що самі собі вигадають і чим живляться. Картина змови між представниками провінційної влади, скорумпованої й аморальної, підходила до всього, про що захоплено патякало телебачення й писали газети. Газети й телебачення не займаються Тваринами, хіба що із зоопарку втече Тигр.

Зима починається відразу після дня Всіх Святих. Так тут відбувається, осінь забирає всі свої Знаряддя й цяцьки, обтрушує листя — воно більше не потрібне, замітає його попід межею, знімає із трави кольори, й вона стає сірувата, зблякла. А потім усе стає чорно-білим: на заорані поля спадає сніг.

— Веди свій плуг понад кістками мертвих, — промовила я до себе словами із Блейка; чи так воно було?

Я стояла біля вікна й дивилася на це квапливе хазяйнування природи, доки не запали сутінки й поступ зими відбувався вже в темряві.

Вранці я витягла пухову куртку, червону, куплену в Доброї Звістки, і вовняну шапку.

На шибках Самурая з’явилася паморозь, ще молода, тоненька й тендітна, як космічна грибниця. Через два дні після Всіх Святих я поїхала до міста з наміром провідати Добру Звістку й купити чоботи. Віднині треба бути готовим до найгіршого. Небо нависало низько, як завжди о цій порі року. Ще не догоріли свічки на цвинтарях, я бачила крізь огорожу, як удень миготіли кольорові лампадки. Немовби люди хотіли цим мізерним світлом підтримати Сонце, що слабшало в Скорпіоні. Плутон перейняв владу над Світом. Стало сумно. Учора я написала мейли до моїх працедавців, що цього року більше не зможу опікуватися їхніми будинками. Лише дорогою я пригадала собі, що це ж якраз нині третього листопада, і в містечку вшановуватимуть св. Губерта.

Кожного разу, коли організовують якісь сумнівні урочистості, у них неодмінно, вже від самого початку, втягають дітей. Пам’ятаю, що нас теж примушували ходити на першотравневу демонстрацію. Колись давно. Зараз діти повинні були брати участь у повітовому Мистецькому конкурсі дітей та юнацтва Клодзького графства на тему «Святий Губерт як зразок для сучасних екологів», а потім у виставі, у якій розповідалося про життя й смерть святого. Із цього приводу я написала звернення до кураторію ще в жовтні, але відповіді не отримала. Я вважаю, що це просто нечувано, як і багато іншого, що коїться довкола.

Край асфальту було припарковано багато автомобілів, і це нагадало мені про службу божу, тож я вирішила зайти до костелу, щоб побачити результат цих довгих осінніх репетицій, через які так постраждали наші уроки англійської. Глянула на годинника, схоже, служба вже почалася.

Іноді мені траплялося зайти до костелу й посидіти собі в спокої з людьми. Мені завжди подобалося, що люди збираються разом і їм не треба розмовляти одне з одним. Якби могли балакати, відразу почали б переповідати різні дурниці, плітки, почали б обмовляти когось і вихвалятися. А так сидять собі на лавах, заглибившись у роздуми, подумки повертаються до нещодавніх подій, уявляють, що станеться невдовзі. Так вони контролюють власне життя. Я теж, так само як усі, сідала на лаві й поринала в таку собі дрімоту. Думки снувалися ліниво, ніби прибували з-поза мене, з голів інших людей, або, може, з дерев’яних янгольських голівок, що були зовсім поруч. Завжди мені спадало на думку щось нове, не так, як було, коли я, думала вдома. У цьому розумінні костел — дуже гарна місцина.

Іноді мені здавалося, що я могла б читати тут чужі думки, якби захотіла. Декілька разів чула такі розважання в моїй власній голові: «Нові шпалери у спальні, який візерунок, краще гладенькі чи може з тисненим ледь помітним малюнком. Гроші на рахунку під дуже малі проценти, інші банки мають кращі умови, треба з понеділка подивитися пропозиції й перенести гроші. Звідки в неї кошти? Як їй вистачає на це все, що на ній? Може, вони нічого не їдять, а все зароблене витрачають на її лахи… Як бо він постарів, як посивів! Подумати лишень, це був найвродливіший чоловік у селі. А що зараз? Руїна… Скажу лікареві прямо: хочу на лікарняний… Ніколи, ніколи у світі не погоджуся на таке, я не дозволю, щоб зі мною поводилися, як з дитиною…».