Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 33)

Ось, як воно виглядає.

Мене звільнили наступного дня, ще до того, як минули ці нещасні сорок вісім годин. Забрати мене додому приїхала вся трійця, я кинулася їм в обійми, наче провела в камері багато років. Дизьо заплакав, а Добра Звістка й Матога штивно сиділи на задньому сидінні. Було помітно, що вони набагато сильніше налякані тим, що сталося, зрештою мені довелося їх втішати. Я попросила Дизя зупинитися біля крамниці, й ми купили морозива.

Проте чесно кажучи, після цього короткого перебування в камері, я стала дуже розсіяна. Не могла змиритися з думкою, що поліцейські обшукали мій дім, відтоді я скрізь відчувала їхню присутність; нишпорили в шухлядах, шафах, письмовому столі. Нічого не знайшли, бо що можна було знайти? Але порядок було порушено, спокій зник. Я тинялася по дому, нездатна до будь-якої роботи. Переконувала сама себе й усвідомлювала, що зі мною щось не так. Мене приваблювали мої великі вікна — я ставала біля них і не могла відірвати очей від побаченого — хвилювання рудуватих трав, їхнього танцю під невидимим вітром, винуватцем цього руху. І ще мінливі плями зелені всіх відтінків. Я задумувалася й марнувала цілі години. Наприклад, залишила ключі в гаражі й тиждень не могла їх знайти. Спалила чайник. Витягала з морозильника овочі й згадувала про них лише тоді, коли вони були висохлі й несвіжі. Краєм ока бачила, скільки всього діється в моєму домі — люди заходили й виходили, прямували з котельні нагору, до саду й назад. Дівчатка весело гасали в сінях. Мама сиділа на терасі й пила чай.

Я чула її довгі й сумні зітхання, брязкіт ложечки об філіжанку. Усе стихало лише тоді, коли приїздив Дизьо; майже завжди він був з Доброю Звісткою, якщо наступного дня їй не треба було приймати товар.

Коли болі посилилися, Дизьо викликав швидку. Виявилося, що мені треба лягти в лікарню. Це був сприятливий час для приїзду швидкої — серпень, суха, рівна дорога, чудова погода, і — хвала планетам — я прийняла вранці душ, і ноги в мене були чистенькі.

Я лежала в палаті, на диво порожній, з відчиненими вікнами, у які линули пахощі з дач — стиглих помідорів, сухої трави, спалених бур’янів. Сонце увійшло в сузір’я Діви, яка вже готувалася до осені, робила запаси на зиму.

До мене приходили, авжеж, але ніщо так не сковує, як відвідини в лікарні. Їй-бо, не знаєш, як себе поводити. Будь-яка розмова в цьому неприємному місці стає штучною й вимушеною. Сподіваюся, вони не гніваються на мене за те, що я звеліла їм іти додому.

На моєму ліжку часто сідав дерматолог Алі. Він заходив із сусіднього відділення й приносив мені зачитані до дірок газети. Я розповідала йому про свій міст у Сирії (цікаво, чи він там ще є), а він мені — про роботу з кочовими племенами в пустелі. Про те, що якийсь час був лікарем у номадів. Мандрував з ними, спостерігав за їхніми звичаями, лікував. Завжди в русі. Він і сам був кочівником. Не затримався в жодній лікарні довше, ніж на два роки, потім раптово щось починало його непокоїти, й він шукав іншу роботу, на новому місці. Покидав пацієнтів, які нарешті до нього звикли, подолавши всі можливі упередження. Якогось дня на дверях його кабінету з’являлася записка, що лікар Алі більше не прийматиме. Такий спосіб життя і його походження, звісно, примушували різні спеціальні служби цікавитися ним, тому його телефон постійно прослуховувався. Так принаймні стверджував сам Алі.

— А у вас є якась своя Недуга? — спитала я колись.

Авжеж, вона в нього була. Кожної зими він впадав у депресію, а кімната в робітничому гуртожитку, яку доктор Алі отримав від гміни, тільки поглиблювала його меланхолію. У нього була одна цінна річ, яку він надбав за роки роботи — то була велика лампа, що випромінювала світло, схоже на сонячне, і таким чином мала б підбадьорювати Алі. Він часто просиджував вечорами, підставивши обличчя під це штучне Сонце, й подумки блукав пустелями Лівії, Сирії, а може, Іраку.

Я думала, як може виглядати його Гороскоп. Але почувалася занадто кволою, щоб зробити підрахунки. Цього разу мені було по-справжньому зле. Я лежала в затемненій палаті із сильною фотоалергією, із червоною, потрісканою шкірою, що пекла, ніби її тяли крихітні скальпелі.

— Ви повинні уникати Сонця, — застерігав мене Алі. — Ніколи не бачив такої шкіри, ви просто спотворена, щоб жити в підземеллі.

Алі сміявся, бо не міг собі такого уявити, він увесь був спрямований до Сонця, наче сонях. А я скидалася на білий корінь цикорію, картопляний пагін, і решту життя повинна провести в котельні.

Я захоплювалася ним, бо він казав, що мав саме стільки речей, скільки потрібно, аби будь-якої хвилини встигнути швиденько спакувати їх до двох валізок. Я вирішила навчитися цього від нього. Пообіцяла собі, щойно вийду, почну вправлятися. Рюкзак і лептон, цього має бути достатньо кожній Людині. Таким чином Алі опинявся вдома, куди б не закинула його доля.

Цей непосидющий лікар нагадав мені, що не варто занадто затримуватися на одному місці, тож із цим своїм будинком я вочевидь перегнула. Від мого смаглявого лікаря я отримала джелабію — білу сорочку до кісточок з довгими рукавами, що застібалася під шиєю. Алі сказав мені, що білий колір діє як дзеркало й відбиває сонячне проміння.

У середині серпня мій стан погіршився настільки, що мене перевезли до Вроцлава для обстеження, яким я не надто переймалася. Цілими днями я перебувала в напівсні й неспокійно марила про мій запашний горошок, про те, що слід було зайнятися вже шостим поколінням, інакше результати досліджень стануть неважливими й ми знову гадатимемо, наче не успадковуємо наш життєвий досвід, що все знання світу марне, що ми не в змозі нічого навчитися від історії. Ввижалося, наче я дзвоню до Дизя, але він не озивається, бо мої Дівчатка саме народили малих, і їх ціла купа на підлозі в сінях і на кухні. Це люди, абсолютно нова порода людей, народжених Тваринами. Вони ще сліпі, ще не прозріли. І ще здавалося, ніби я шукаю Дівчаток у великому місті, продовжуючи живити надію, і це такі дурні й такі болісні сподівання.

Одного разу мене у вроцлавській лікарні відвідала Письменниця, аби ввічливо втішити й делікатно повідомити, що продає свій будинок.

— Це вже не те місце, яке було раніше, — сказала вона, простягаючи мені налисники із грибами, гостинець від Агати.

Розповідала, що чує якусь вібрацію, боїться вночі, втратила апетит.

— Не можна жити в місці, де відбуваються такі речі. Крім цих страхітливих убивств вилазять дрібні шахрайства й ганебні вчинки. Виявляється, я жила серед потвор, — обурено сказала вона. — Ви тут єдина праведна людина.

— Я однаково хотіла відмовитися від догляду за будинками наступної зими, знаєте? — сказала я, знічена цим компліментом.

— Правильне рішення. Вам би до якихось теплих країв…

— …де немає Сонця, — додала я. — Ви знаєте якісь такі місця, крім ванної?

Вона вдала, наче не почула питання.

— Я вже дала оголошення до газети, що продаю будинок, — вона на мить задумалася. — Зрештою, тут занадто сильний вітер. Я не могла витримати цього постійного завивання. Неможливо зосередитися, коли тобі весь час щось шарудить біля вуха, свище й гуде. Ви помітили, скільки галасу створює листя на деревах? Особливо на тополях, це справді нестерпно. Починається в червні, триває до листопада. Жахіття.

Я ніколи про це не думала.

— Мене допитували, знаєте? — сказала вона, змінюючи тему.

Я анітрохи не здивувалася, бо допитували всіх. Ця справа стала для них пріоритетом. Яке жахливе слово.

— І що? Ви їм у чомусь допомогли?

— Знаєте, мені інколи здається, що ми живемо у світі, який самі собі уявляємо. Вирішуємо для себе, що добре, а що ні, креслимо карти значень… А потім усе життя змагаємося з тим, що самі собі понавигадували. Проблема полягає в тому, що в кожного власна версія, і тому людям так важко порозумітися.

У цьому була якась правда.

Коли вона вже прощалася, я понишпорила в моїх речах і простягнула їй козулячу ніжку. Вона розгорнула папір, і на обличчі вималювалася огида.

— Господи, що це таке? Пані Душейко, що це ви мені даєте?

— Будь ласка, візьміть її. Це такий собі Перст Божий. Вона геть висхла й не смердить.

— Що мені з нею робити? — пригнічено спитала вона.

— Використайте з добрими намірами.

Вона загорнула ніжку в папір, якусь мить повагалася в дверях, і потім пішла.

Я довго думала про те, що сказала Попеляста. Гадаю, до цього надається одна моя Теорія. Отож я вважаю, що людська психіка сформувалася, аби захистити нас від істинного стану речей. Щоб не дати нам роздивитися механізм. Психіка — це наша захисна система, дбає про те, щоб ми ніколи не змогли зрозуміти, що нас оточує. Вона займається переважно просіюванням інформації, хоча можливості нашого мозку величезні. Жити з усім цим знанням було б нестерпно. Тому що будь-яка найменша частинка світу складається зі страждання.

Отож я спершу вийшла з в’язниці. Потім вийшла з лікарні. Немає жодних сумнівів, що я боролася із впливом Сатурна. Одначе в серпні він змістився настільки, що перестав утворювати поганий аспект, тому решту літа ми провели, наче дружна родина. Я лежала в затемненій кімнаті, Матога прибирав і займався господарством, а Дизьо з Доброю Звісткою готували й купували продукти. Коли мені полегшало, ми знову поїхали до Чехії, до тієї незвичайної книгарні й відвідали Гонзу з його книжками. Двічі обідали з ним й організували собі невеличку блейківську конференцію, без євросоюзівської підтримки й дотацій.