Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 37)

У Самураї було все, що мені потрібно. Сприяли Сутінки, які западали просто на очах. Вони завжди допомагають таким, як я.

Гірчичний суп. Готується швидко, нескладний, тож я встигла. Спершу на сковорідці розтоплюють трохи масла й додають борошно, ніби збираємося приготувати соус бешамель. Борошно чудово всотує розтоплене масло, вбирає його, росте від задоволення, тоді слід залити все молоком і водою, навпіл. На жаль, це кінець борошняно-масляних ігор, поступово утворюється суп, тепер треба світлу, невинну ще рідину посолити, поперчити, додати кмин, довести до кипіння й вимкнути вогонь. І тільки тоді додати три різновиди гірчиці: зернисту, французьку діжонську, кремову, гладеньку сарептську або кремську та в порошку. Важливо, щоб Гірчиця не закипіла, бо тоді суп втратить смак і буде гірким. Подавати треба із грінками, і я знаю, що цю страву дуже любить Дизьо.

Вони приїхали втрьох, і я здивувалася. Невже приготували якийсь Сюрприз, може, у мене день народження — так серйозно всі виглядали. Дизьо й Добра Звістка були в гарних зимових куртках, однакових, я подумала, що ця пара може бути разом. Обоє такі тендітні, гарні, ніжні підсніжники, що виросли край стежки. Матога був якийсь похмурий, довго тупцяв на місці й потирав долоні. Приніс пляшку домашньої наливки із чорноплідної горобини. Мені ніколи не смакували його алкогольні напої, як на мене, він шкодував цукру, і його лікери завжди були гіркуваті.

Вони вже сіли до столу, я ще досмажувала грінки й глянула на них усіх разом, можливо востаннє. Саме це спало мені на думку — що час уже попрощатися. І раптом подивилася на нашу четвірку зовсім по-іншому, ніж досі — наче у нас було щось спільне, ніби ми були родиною. Збагнула, що ми належимо до тих людей, яких світ уважає за непотрібних. Ми не робимо нічого суттєвого, не генеруємо важливих ідей, не виробляємо потрібних речей, продуктів, не обробляємо землю, не збагачуємо жодної економіки. Ми навіть не розплодилися гаразд, хіба що Матога, у якого є син, нехай це й Чорний Плащ. Не принесли світові жодної користі. Не зробили жодного винаходу. У нас немає влади, немає нічого, крім наших маленьких володінь. Ми виконуємо свою роботу, але вона в очах інших геть нічого не варта. Якби нас не стало, нічого, власне кажучи, не змінилося б. Ніхто б цього не зауважив.

Крізь тишу цього вечора й гуготіння вогню в плиті я почула завивання сирен, десь унизу, у селі, звідки його приніс рвучкий повів вітру. Я подумала, чи й вони почули цей лиховісний звук. А моя трійця гомоніла стишеними голосами, спокійно, схилившись одне до одного.

Коли я насипала гірчичний суп до мисок, мене пройняло зворушення, настільки сильне, що з очей знову потекли сльози. На щастя, ніхто цього не помітив, усі були зайняті розмовою. Я відійшла з каструлею до столика біля вікна, і звідти спостерігала за ними краєм ока. Бачила бліде, землисте обличчя Матоги, його акуратно зачесане набік волосся й свіжо поголені щоки. Бачила профіль Доброї Звістки, її гарну лінію носа й шиї, кольорову хустку на голові, Дизеву спину, вузеньку, ледь згорблену, у плетеному светрі. Що з ними буде, як дадуть собі раду ці діти.

І як я собі пораджу. Я ж бо теж така сама. Мій життєвий досвід не надається для побудови чогось, ані тепер, ані будь-коли потім, ніколи.

Але навіщо нам приносити користь, кому? Хто поділив світ на потрібних і зайвих, хто має на це право? Хіба осот не має права на життя, чи Миша, котра нищить зерно в коморах, Бджоли й Трутні, бур’яни й троянди? Чий розум відважився так безапеляційно судити, хто кращий, а хто гірший? Велике дерево, криве й дуплаве, простояло сотні років, і його не зрубали, бо з нього ніяк не можна нічого зробити. Цей приклад повинен надихати таких, як ми. Усі бачать добро від корисного, але ніхто не знає, яке добро може принести непотрібне.

— Заграву видно над селом, унизу, — сказав Матога, ставши біля вікна. — Щось горить.

— Сідайте. Зараз покладу грінки, — припросила я, упевнившись, що мої очі цілком сухі. Але мені не вдалося нікого посадити. Усі з’юрмилися біля вікна, мовчки. А тоді подивилися на мене. Дизьо — страдницьки, Матога — недовірливо, а Добра Звістка — спідлоба, зі смутком, що краяв мені серце.

І тоді Дизеві зателефонували.

— Не бери трубку, — вигукнула я. — Тут чеське покриття, тобі це дорого обійдеться.

— Не можу не взяти, я ж досі працюю в Поліції, — відказав Дизьо, і проказав у трубку: «Алло?».

Ми вичікувально дивилися на нього. Вистигав гірчичний суп.

— Уже виїжджаю, — мовив Дизьо, а я запанікувала, що все втрачено, що зараз вони покинуть мене назавжди.

— Плебанія горить. Ксьондз Шелест загинув, — сказав Дизьо, але замість того, щоб вийти, сів до столу й почав машинально сьорбати суп.

У мене Меркурій у ретроградації, тож краще мені висловлюватися в письмовій формі, аніж говорити. Могла би стати вправною письменницею. Та водночас у мене є проблеми з висловленням своїх почуттів і мотивів учинків. Я мусила їм розповісти і разом з тим не могла. Як усе це втілити в слова? Треба їм просто пояснити, що я зробила, перш ніж вони довідаються від інших. Та першим озвався Дизьо.

— Ми знаємо, що це ти, — сказав він. — Тому й прийшли нині. Аби щось вирішити.

— Ми хочемо тебе вивезти, — додав Матога замогильним тоном.

— Але ми не думали, що ти вчиниш це знову. Це зробила ти? — Дизьо відсунув недоїдений суп.

— Так, — сказала я.

Поставивши каструлю на плиту, я зняла фартух. Стояла перед ними, приготувавшись до Суду.

— Ми збагнули це, коли довідалися, як загинув Голова, — тихо сказав Дизьо. — Ці жуки… Лише ти могла це зробити. Чи Борос, але його давно вже тут не було. Тоді я подзвонив до нього, аби перевірити. Він не вірив, але зізнався, що в нього справді зникли феромони, дуже цінні, він ніяк не міг цього пояснити. Борос був у себе в пущі й мав алібі. Я довго думав, навіщо, що в тебе спільного з такою особою, як Голова, але потім здогадався, що це може бути якось пов’язане з Дівчатками. Зрештою, ти постійно підкреслювала, що вони були мисливцями, правда? Усі. І тепер я розумію, що полював також ксьондз Шелест.

— Він був їхнім капеланом, — прошепотіла я.

— Я й раніше дещо підозрював, коли побачив, що ти возиш у машині. Нікому про це не розповідав. Але чи усвідомлюєш ти, що твій Самурай виглядає, як авто спецназівця?

Раптом я відчула, що мої ноги слабнуть і сіла на підлозі. Сила, що мене підтримувала, покинула мене, випарувалася, як повітря.

— Гадаєш, мене заарештують? Приїдуть зараз сюди й знову замкнуть у в’язниці? — запитала я.

— Ти вбила людей. Ти це усвідомлюєш? Ти розумієш це?

— Спокійно, — озвався Матога. — Спокійно.

Дизьо нахилився, схопив мене за плечі й добряче трусонув:

— Як усе це сталося? Як ти це зробила? Навіщо?

Я навколішках підповзла до буфета й витягла з-під церати фото, яке забрала з дому Великої Ступні. Простягнула їм, не глянувши на нього. Воно закарбувалося мені в мозку, і я не могла забути жодної, навіть найменшої деталі.

16. Фотографія

Тигри Гніву мудріші, ніж коні Повчань.

На фотографії все було чудово видно. Найкращий доказ Злочину, який лише можна собі уявити.

На ній стояли чоловіки в мундирах, у ряд, а перед ними на траві лежали акуратно складені трупи Тварин — Зайці, один біля одного, два Дики, один більший, другий менший, Козулі та ще купа Фазанів і Качок, Крижнів та Чирянок, маленьких, ніби крапки, немовби ці тіла Тварин були зверненим до мене реченням, а Птахи становили три крапки — усе це ніколи не закінчиться.

Але те, що я вгледіла в куточку цього фото, призвело до того, що я замалим не впала, мені потемніло в очах. Ти, Матого, цього не помітив, бо був зайнятий трупом Великої Ступні й весь час щось говорив, тоді як я ледь не знепритомніла. Хто б не впізнав білої шерсті й чорних плям? У кутку фотографії лежали троє мертвих Собак, складені акуратно, наче мисливські трофеї. Одного з них я не знала. Два інші — то були мої Дівчатка.

Чоловіки гордовито демонстрували мундири. Посміхаючись, дивилися в об’єктив. Їх було легко впізнати. Посередині стояв Комендант, а поруч із ним — Голова. Збоку був Нутряк, одягнений, як командос, а біля нього ксьондз Шелест у колоратці. І директор лікарні, і начальник пожежної охорони, і власник автозаправки. Батьки родин, зразкові громадяни. За цим шерегом найкращих, трохи побіч, стояли загоничі й помічники; ці вже в об’єктив не дивилися. Велика Ступня упівоберта, ніби саме спохопився й останньої миті підбіг, щоб потрапити в кадр, і дехто з Вусанів з оберемком хмизу, бо готувалася велика мисливська ватра. Коли б не ці трупи біля ніг, можна було подумати, що ці люди відзначають якусь знаменну подію, такий у них був задоволений вигляд. Казани з бігосом, настромлені на рожни ковбаси й шашлики, пляшки горілки, які охолоджувалися у відрах. Чоловічий пах вичиненої шкіри, змащених рушниць, алкоголю й поту. Владні рухи, ознаки вищості.

Я достеменно запам’ятала кожну деталь, з першого погляду. Не треба було більше нічого роздивлятися.

Не дивно, що передусім я відчула полегшу. Нарешті довідалася, що сталося з Дівчатками. Адже я шукала їх до самого Різдва, доки геть не втратила надію. Їздила до притулків, розпитувала людей; розклеїла разом з учнями оголошення: «Зникли суки пані Душейко, може, ви їх бачили?». Щезли двоє Собак, як камінь у воду. Слід загув. Ніхто не бачив — а як же можна було бачити, якщо вони були мертві? Тепер я здогадалася, куди поділися їхні тіла. Хтось мені казав, що Нутряк завжди забирає рештки після полювання на свою ферму, годує цим Лисиць.