Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 39)
Я воліла б забути про те, що там бачила. Плачучи, силкувалася відчинити клітки й вигнати Лисиць, та виявилося, що Нутрякові ключі підходять лише до першого залу, через який проходили до наступних. Я довго в розпачі шукала решту ключів, порпаючись у шафках і шухлядах, аж нарешті знайшла. Подумала собі, що не піду звідти, доки не звільню всіх Тварин. Я досить довго прововтузилася, перш ніж вдалося відчинити всі клітки. Лисиці були отупілі, агресивні, брудні й хворі, у деяких на лапах видніли рани. Виходити вони не хотіли, не розуміли, що таке воля. Коли я махала на них руками, гарчали. Врешті я придумала — розчахнула двері й повернулася до машини. Як потім виявилося, усі Лисиці втекли.
Ключі я викинула дорогою додому, а паспорт, потому як запам’ятала дату й місце народження цього покидька, спалила в котельні. Так само, як і порожню торбину, хоча я зазвичай не спалюю пластикового сміття.
Ніхто мене не помітив. Уже в машині я нічого не пам’ятала. Відчувала втому, боліли кості й весь вечір нудило.
Інколи я знову це переживала. Дивувалася, чому досі не знайшли Нутрякового тіла. Мені ввижалося, що його з’їли Лиси, пообгризали кістки й порозтягали їх по лісі. Але навіть вони його не торкнулися. Нутряк запліснявів, тож я подумала, що це доказ того, що він не був людською Істотою.
Відтоді я всі можливі Знаряддя возила із собою в Самураї. Торбину із кригою в туристичному холодильнику, кирку, молоток, цвяхи, навіть шприци і свою глюкозу. Я була готова діяти будь-якої миті. Я не брехала, повторюючи вам, що Тварини мстяться людям. Це справді було так. Я була їхнім Знаряддям.
Та чи ви мені повірите, що я не робила це цілком свідомо? Відразу забувала про те, що сталося, ніби мене боронили могутні Захисні Механізми. Може, це пояснюється моєю Недугою — просто час від часу я ставала не Яніною, а Божигнівою, Навоєю.
Навіть не знаю, як і коли я вкрала в Бороса пляшечку з феромонами. Той до мене потім дзвонив, питався, але я не зізналася. Сказала, що вона, певне, загубилася, ще й поспівчувала, що він, мовляв, такий розсіяний.
Тому, обіцяючи відвезти Голову додому, я вже знала, що буде далі.
Зорі почали відлік. Я діяла за планом.
Він сидів, спершись на стіну, утупившись перед собою бездумним поглядом. Коли я опинилася поруч, мені здалося, що Голова мене зовсім не помітив, але він кахикнув й озвався замогильним голосом:
— Погано мені, пані Душейко.
Ця Людина страждала. «Погано» стосувалося не тільки його самопочуття, пов’язаного з перепоєм. Йому взагалі було зле, тому він здався мені ближчим.
— Не можна вам стільки пити.
Я була готова виконати свій вирок, але ще не вирішила остаточно. Подумала, що коли я чиню слушно, усе відбуватиметься так, що я докладно знатиму, як мені діяти далі.
— Допоможи мені, — прохрипів він. — Завези додому.
Його слова прозвучали сумно. Мені стало його шкода.
Авжеж, треба забрати його додому, він правий. Звільнити його від нього самого, від цього зіпсутого, жорстокого життя, яке він провадив.
Це був Знак, я відразу його зрозуміла.
— Почекайте хвилинку, я зараз повернуся.
Я пішла до машини й витягла з холодильника торбину із кригою. Випадковий свідок подумав би, що я збираюся зробити комусь компрес від мігрені. Але жодних свідків не було. Більшість машин уже від’їхала. Якісь чоловіки вигукували щось біля дверей; лунали збуджені голоси.
У мене в кишені була Боросова пляшечка, яку я вкрала.
Коли я повернулася, Голова сидів, відхилившись назад, і плакав.
— Якщо ви й далі так питимете, у вас колись станеться інфаркт, — озвалася я. — Ходімо.
Взяла його попід пахви й потягнула вгору, щоб він підвівся.
— Чому ти плачеш? — спитала я.
— Ви така добра…
— Я знаю.
— А ви? Чому ви плачете?
Цього я не знала.
Ми зайшли до лісу, я підштовхувала його, і ми посувалися чимраз далі, лише коли не було вже видно світла в клубі, я його відпустила.
— Спробуй виблювати, відразу стане краще, — порадила я. — І тоді відправлю тебе додому.
Він глянув на мене відсутнім поглядом.
— Як це «відправиш»?
Я заспокійливо поплескала його по спині:
— Ну, давай, ригай.
Голова сперся об дерево й нахилився. З рота потекла цівочка слини.
— Ти хочеш мене вбити, правда? — прохрипів він.
Почав кашляти й давитися, але потім справді щось забулькотіло, і Голова виблював.
— О, — тільки й сказав він, присоромлений.
Тоді я простягнула йому в кришечці від пляшечки трохи Боросових феромонів, і наказала випити.
— Тобі відразу стане краще.
Він вихилив це й заридав.
— Ти отруїла мене?
— Так, — відповіла я.
І тоді я зрозуміла, що надійшов його час. Обкрутила ручки торбинки довкола долоні, прибрала постави, аби найкраще розмахнутися. Ударила. Поцілила в спину й потилицю, він був значно вищий за мене, але сильний удар примусив його впасти навколішки. І я знову подумала, що все складається саме так, як і повинно бути. Ударила вдруге, цього разу влучно. Щось хруснуло, він застогнав і впав на землю. У мене було таке відчуття, наче він вдячний мені за це. У темряві я вклала його голову так, аби він відкрив рота. Тоді вилила решту феромонів йому на шию й одяг. Дорогою викинула кригу біля клубу, а торбину сховала до кишені.
Ось, як це сталося.
Усі сиділи, не ворухнувшись. Гірчичний суп давно захолов. Ніхто й словом не озвався, тож я накинула на себе куртку, вийшла з дому й подалася в бік Перевалу.
Десь із боку села чулося виття сирен, і їхній жалібний протяжний звук летів із вітром над Плоскогір’ям. Потім усе затихло, я встигла побачити, як віддаляються фари Дизевого автомобіля.
17. Панна
Кожна Сльоза з кожного Ока
Стає у Вічності — Дитя.
Блага, бо вловлена сіянням Панни,
Вертається до Витоку Життя.[10]
Мабуть, Дизьо заїхав рано-вранці, коли я ще спала, наковтавшись своїх таблеток. Хіба після чогось такого можна було заснути без снодійного? І я не почула, як він стукав. Мені й не хотілося нічого чути. Чому він не залишився довше, не погрюкав у вікно? Без сумніву, Дизьо хотів повідомити щось важливе. Поспішав.
Я розгублено стояла на ґанку, але хіба що помітила на килимку під дверима томик Блейка, той самий, що ми купили в Чехії. Навіщо Дизьо залишив його тут? Що хотів мені цим сказати? Я відкрила книжку й почала гортати, але з неї не випала жодна записка, не було видно жодного повідомлення.
День був темний і мокрий. Я насилу тягла ноги. Попленталася заварити собі міцного чаю, і лише тоді вгледіла, що одна сторінка в книжці закладена травинкою.
Я прочитала те, над чим ми досі не працювали, уривок з листа Блейка до Річарда Філіпса, легенько зазначений олівцем (Дизьо страшенно не любив робити нотаток у книжках):
«…я дізнався зі статті „Пророцтво та істинні брити“ від 13 жовтня 1807 p., що, — і тут Дизьо дописав олівцем „Пан Black Coat“[11] — холоднокровний, наче Робесп’єр, хірург спричинився до того, що Поліція обшукала Особу, Майно й Володіння певного Астролога, аби потому запроторити його до В’язниці. Людину, яка вміє Читати по Зірках, часто переслідує їхній Вплив, не менше, аніж Ньютоністи, які цього не читають і читати не вміють, переслідувані зате власними Розумуваннями й Експериментами. Усі ми об’єкт Блукань; чи міг би хтось сказати, що всі ми не Злочинці?».
Мені знадобилося кільканадцять секунд, аби зрозуміти написане, а тоді враз стало недобре. Печінка озвалася тупим, зростаючим болем.
Я почала складати до рюкзака свої речі й лептоп, аж тут почула двигун автомобіля, ні, принаймні двох. Не було часу на роздуми, я схопила це все й побігла вниз, до котельні. На мить здалося, що на мене там знову чекатимуть Мама й Бабка. І Дівчатка. Може, це був би для мене найкращий вихід — приєднатися до них. Але там нікого не було.
Між котельнею й гаражем є маленький закапелок для водяних лічильників, кабелів і швабр. Такий закапелок має бути в кожному домі на випадок Переслідувань та Війн. У кожному будинку. Туди я й залізла з рюкзаком і лептоном під пахвою, у піжамі й капцях. Живіт болів мене чимраз сильніше.
Спершу почувся стукіт, а тоді скрип дверей і кроки в сінях. Я чула, як вони йшли сходами й відчиняли всі двері. Чула голос Чорного Плаща й того молодого поліцейського, який працював з Комендантом і потім допитував мене. Але були й інші, цих я не знала. Вони розійшлися по всьому будинку. Кликали мене:
— Громадянко Душейко! Пані Яніно! — власне, бодай тому я не озвалася.
Піднялися нагору, певне, нанесли грязюки, побували в усіх кімнатах. Потім один з них почав спускатися долу й за хвилину двері до котельні відчинилися. Хтось увійшов і пильно розглядався навколо, зазирнув до комори, а тоді попрямував до гаража.
Я відчувала рух повітря, бо він був на відстані якихось кількадесяти сантиметрів.