Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 40)

Я затамувала подих.

— Адаме, ти де? — почулося згори.

— Тут! — відгукнувся він майже біля мого вуха. — Тут нікого немає.

Нагорі хтось вилаявся. Брудно.

— Бр-р-р, яке неприємне місце, — сказав до себе той, що в котельні, й подався нагору. Світла не згасив.

Я чула, як вони розмовляли, стоячи в сінях. Радилися.

— Вона, певне, просто забралася з дому…

— Але машину залишила. Дивно, га? Пішки пішла?

Тоді до них приєднався голос Матоги, задиханий, ніби сусіда прибіг сюди вслід за Поліцією:

— Казала, що поїде до подруги в Щецині.

Як йому спало на думку про цей Щецин, сміх та й годі!

— Тоді чому ви мені раніше не сказали, тату?

Матога не відповів.

— До Щецина? У неї там хтось є? Що вам відомо, батьку? — розпитував Чорний Плащ. Матозі, певне, прикро було, що син до нього так присікався.

— Як вона туди дістанеться? — спалахнула дискусія, яку урвав голос молодого поліцейського:

— Ну, що ж, ми спізнилися. А могли її нарешті, спіймати. Це ж треба, стільки нас дурити. Неймовірно, ця баба була в нас під самісіньким носом.

Тепер вони всі стояли в сінях, і я почула аж сюди, що котрийсь із них закурив сигарету.

— Треба негайно до Щецина подзвонити, перевірити, як вона могла туди поїхати. Автобусом, потягом, автостопом? Дати оголошення про розшук, — командував Чорний Плащ.

А той молодий поліцейський сказав:

— Ми ж не будемо її шукати з антитерористичною бригадою. Це стара дивачка. Добряче схибнута.

— Вона небезпечна, — кинув Чорний Плащ.

Почали виходити.

— Треба ці двері запломбувати.

— І внизу теж. Ну гаразд. Давай, — перемовлялися вони далі.

Раптом я почула гучний голос Матоги:

— Я оженюся з нею, коли вона вийде з в’язниці.

І відразу розгнівано озвався Чорний Плащ:

— Ви тату, що, зовсім із глузду з’їхали в цій глушині?

Я стояла, скулившись у кутку, у цілковитій темряві, довго потому, як вони пішли, доки не почула гуркіт двигунів їхніх машин, а опісля ще почекала з годину, прислухаючись лише до власного дихання. Це був не сон. Я стояла в котельні, у місці, куди приходили Померлі. Мені здавалося, що я чую їхні голоси десь під гаражем, із глибини пагорба, де прямує велика підземна процесія. Але це знову був вітер, як воно завжди є на Плоскогір’ї. Я прослизнула нагору, немов злодій, і швидко вбралася для мандрівки. У мене були тільки дві невеликі торбини, Алі б мене похвалив. Звичайно, у будинку був ще один вихід, через комірчину, так я й вибралася, полишаючи Померлим цей дім. Перечекала в сараї Професора та його дружини, доки стемніє. При мені були тільки найважливіші речі — мої нотатки, Блейк, ліки й лептоп з Астрологією. І, звичайно, «Ефемериди», на випадок, якби я в майбутньому опинилася на якомусь Безлюдному Острові. Що більше я віддалялася від дому по неглибокому, мокрому снігу, то легше ставало мені на душі. Глянула з кордону на моє Плоскогір’я, і мені згадався день, коли я вперше його побачила — захоплено, але ще не передчуваючи, що колись тут мешкатиму. Те, що ми не знаємо, що станеться — страшна помилка в програмі світу. Треба це виправити за найближчої нагоди.

У долині за Плоскогір’ям уже лежав густий Морок, і звідси, згори, я бачила вогні великих міст — Левіна й Франкенштайна далеко на видноколі, а на півночі — Клодзька. Повітря було чисте й вогні мерехтіли. Тут, вище, ніч іще не запала, небо на заході й досі було помаранчево-коричневе, продовжувало темніти. Я не боялася цього мороку. Прямувала вперед, у бік Столових гір, спотикаючись об змерзлі грудки землі, жмутки сухої трави. Мені було гаряче в моїх светрах, шапці й шарфі, але я знала, що коли перейду по той бік кордону, вони мені більше не знадобляться. У Чехії завжди тепліше, це південні схили.

І тоді там, на чеському боці, засяяла над небосхилом Панна.

Щохвилини вона ставала яскравішою, немовби на темному обличчі неба з’являлася усмішка, тому я знала, що обрала вірний напрям і йду туди, куди треба. Зоря сяяла на небі й тоді, коли я пройшла лісом, і коли непомітно перетнула кордон. Вона мене вела. Я прямувала чеськими полями, весь час до неї. А вона сходила чимраз нижче й здавалося, ніби Зоря мене запрошує піти за нею за небокрай.

Допровадила мене до шосе, звідки видніло місто Наход. Я йшла узбіччям дороги із легким, радісним серцем — усе, що тепер станеться, буде Правильним і Добрим. Нічого не боялася, хоча вулиці цього чеського міста були вже порожні. Але хіба можна чогось боятися в Чехії?

Тому, коли я спинилася перед вітриною книгарні й не відала, що буде далі, Панна продовжувала залишатися зі мною, сховавшись за дахами будинків. Виявилося, що незважаючи на пізній час, у крамниці хтось був. Постукала, і мені відчинив Гонза, анітрохи не здивований. Я сказала, що мені потрібен нічліг.

— Ано, — тільки й сказав він і пропустив мене досередини, ні про що не питаючи.

За кілька днів по мене приїхав Борос, привіз убрання й перуки, які старанно дібрала Добра Звістка. Ми скидалися тепер на літню пару, яка їде на похорон, так воно в певному розумінні й було — ми їхали на мій похорон. Борос навіть купив гарний вінок. Цього разу він прибув машиною, позиченою, щоправда, у якихось студентів, і вів її впевнено й швидко. Часом ми зупинялися на паркінгах — я почувалася справді недобре. Подорож була тривалою й виснажливою. Коли ми прибули на місце, я не могла втриматися на ногах, Боросові довелося перенести мене через поріг.

Тепер я живу на станції Ентомологів на узліссі Біловезької Пущі, і відколи мені покращало, намагаюся щодня робити свій невеликий обхід. Але ходити мені важко. Крім того, тут майже немає чого пильнувати, ліс тут непролазний. Іноді, коли температура підвищується й коливається в межах нуля, на снігу з’являються сонні Мухи, Ногохвістки й Горіхотворки, я вже вивчила їхні назви. Трапляються й Павуки. Я дізналася, що більшість Комах усе-таки впадає в сплячку. Мурашки глибоко в мурашнику притуляються одна до одної, утворюючи таким чином великий клубок, і так сплять до весни. Як би мені хотілося, щоб люди теж так довіряли одне одному. Мабуть, через незвичне повітря й недавні переживання моя Недуга посилилася, тож найчастіше я просто сиджу й дивлюся у вікно.

Коли тут з’являється Борос, то завжди має у термосі якийсь цікавий суп. У мене немає сили готувати. Він приносить також газети, радить почитати, але преса викликає в мене відразу. Газети стараються тримати нас у стані постійної тривоги, щоб не спрямовувати наші емоції туди, де це справді потрібно. То навіщо піддаватися їм і думати так, як вони мені наказують? Я кручуся біля будиночка, протоптую стежки то в один, то в інший бік. Трапляється, що не впізнаю власних слідів на снігу й тоді питаюся: хто тут ходив? Чиї це кроки? Гадаю, це гарний Знак, коли отак себе не впізнаєш. Проте намагаюся й завершити свої Дослідження. Мій власний Гороскоп став отим тисячним, і я часто просиджую над ним, намагаючись його зрозуміти. Хто я? Мені одне відомо — я знаю дату власної смерті.

Думаю про Матогу, який цієї зими буде на Плоскогір’ї сам. І про бетонну доріжку — чи витримає вона морози. Як усі знову переживуть чергову зиму. Кажани в льоху Професора. Козулі й Лисиці. Добра Звістка вчиться у Вроцлаві й живе в моїй квартирі. Там-таки й Дизьо, бо удвох прожити легше. Мені шкода, що я не переконала його в корисності Астрології. Часто пишу йому листи Боросовою рукою. Учора надіслала Дизеві таку собі історію. Він зрозуміє, що я мала на увазі:

Один середньовічний монах-Астролог (а діялося це тоді, коли ще святий Августин не заборонив читати майбутнє по зорях) дізнався з Гороскопа про власну смерть. Вона мала настати від удару каменем, який впаде йому на голову. Відтоді завжди під чернечим каптуром носив залізну каску. Аж якось у Страсну п’ятницю зняв її разом з капюшоном, радше, аби не кидатися в очі присутнім у церкві людям, аніж через любов до Бога. І тоді крихітний камінець упав йому на голову, легенько його поранивши. Та монах був переконаний, що пророцтво збулося, тож владнав усі свої справи й за місяць помер.

Ось, як це відбувається, Дизю. Та я знаю, що в мене ще багато часу.

Від Автора

Епіграфи й цитати, вміщені в тексті, походять із «Proverbs of Hell», «Auguries of the Innocence», «The Mental Traveller» та листів Вільяма Блейка. Уривок на с. 145 узято з пісні «Riders on the Storm» групи «The Doors».

Проповідь ксьондза Шелеста є компіляцією взятих з Інтернету справжніх проповідей капеланів мисливців.

Висловлюю вдячність «Netherlands Institute for Advanced Study» (NIAS) за можливість спокійної та творчої праці.