Олена Пчілка – Товаришки (страница 5)

Отак, часом скоса поглядаючи одна на одну, а часом по-дитячому або, пізніше, по-молодому щиро зіходячись на який час, дівчата скінчили свою науку в пансіоні. У живую хвилю життя вступили вони одразу! Яким глухим, патріархальним не було наше маленьке місто, а й туди міцними струмками покотилось нове життя тих років. Старі основи громадського життя, міркування, хисту, як крига навесні, поламались, закрутились, потрощені, наганяні теплою, вільною течією. Таким свіжим, молодим повіяло в повітрі!.. Старі руки й голови, здивовані, прибиті, приголомшені, опускались, молоді ж так сміло бадьорно підіймалися, ретельно шукали праці! Молодь з сяючим поглядом дивилась просто на зійшовше світло правди й волі, і не гадаючи, що світло те може колись примеркнути…

Любі не треба було вже шукати книжок у давній батьківській скрині: вони мовби самі шукали її й подібних молодих голів. Хто сказав би, звідки й як склався гурт любителів, котрий почав грати спектаклі, для того щоб на зібрані гроші завести в місті бібліотеку. Де вона й вродилась, тая бібліотека!

Отам же як Люба, так і Раїса найшли годівлю, котра одкрила їм новий світ.

Хто саме промовив те слово — «їхати учитися за границю», — трудно сказати. Та думка бродила сама. Раз у раз приходила чутка про їдучих, про поїхавших туди. Зоставалось одно: як вирватись із, рідного гнізда, котре все ж, — хоч і як розхитана була його влада, — мало свою вагу! Тяжкого жалю завдала матері Люба, сказавши їй уперше про своє бажання їхати учитися за границю. «Одна ж вона при мені зосталась, моя Любочка, мізиночка дорога, — думала з сльозами в очах Марія Петрівна. — Як же я зостанусь сама, як же я її так далеко одпущу?! Але як же й не пустити, як не знайти способу спорядить дитину, коли вона так рветься у ту путь!.. Та й каже ж вона, що поїде ненадовго! Може ж, господь продовжить віку, дасть побачити її знову, голубоньку рідну!.. Спромогу тільки треба знайти, з чим би мала виїхати й там жити Любочка! Ну, що ж, уже якось би то можна було зарадити справі: грунти оддані людям в оруду за певну річну плату; а їй, старій, хіба багацько треба? Однаково все, що одбирала б річно, витрачала б більше на Любочку, — ну, все ж одно можна те саме чи там трохи більш уділяти й тепер, на той Цюріх, — де він у лихої години вирвався!..»

А мамаша ж Раїсина? Як же сяя?.. Та що ж, взагалі мамашам трохи ввірвалась нитка розпоряджатись долею дітей, та ще таких одважних, як Раїса! Ну, і не одна ж вона була при матері,- хвалить бога, у пані Братової сім’я чимала — всіх четверо діток… Що може Раїса висидіть тут, у глушині, без одповідних своїй родовитості способів життя? А то все ж таки поїде за границю, вернеться значною між іншими панночкою, ученою, — тепер се в моді,— хто знає, може, тим побитом Раїса знайде своє щастя! І пані Братова скінчила на тім, що не тільки з пишністю звіщала знайомим о мандрівці Раїсиній «за граніцу», але на сподіваній кар’єрі старшої дочки строїла до якоїсь міри прийдешню кар’єру й інших, менших дочок.

У будинку пані Братової була заметня. Бігали слуги й малі панночки, раптово розпоряджалась Раїса, та й сама пані Братова була щось не така поважна, як звичайно. Ув’язувались пакунки Раї-сині, ладнувались узлики: Раїса того дня виїздила за границю. Умовлено було їхать таки вкупі з Любою і з Костем Загоровським. На Київ, куди перше мали їхати наші, треба було простувать звичайною дорогою, як то кажуть, «на довгих»: себто чи своїми кіньми, чи наймаючи підводу на всю путь.

Тож, роздумавшись, як краще, зважено було найняти найліпшого візницю в цілому місті — не жида-балагулу, ні! а статечного міщанина, Семена Мороку: добрих тройку коней мав і добрячу бричку з будкою. Мороку договорила Калиновська.

— Я, мамочко, не хочу, щоб вони заїздили сюди! — мовила Раїса. — Там їх матері, може, здумають проводить, а ви з ними не знайомі, то тільки стіснення вийде! Краще я заберуся з вещами та од’їду до їх! Я уже так і вмовилась!

Пані Братова поміркувала й сказала:

— Се правда! Можеш од’їхати туди прольоткою! Раїса, в сіренькому подорожньому одінні, при маминому дзигарику на тонкій золотій цепці, була бадьорна і лиш іноді турботно оглядалася, чи не забуто чого. Далі вийшла в гостину: тут же була й панна Віра Николаївна, і Петро Степанович, як завжди, весело усміхаючись.

Подали їсти. Вся сім’я розмістилась разом з гостями. Подавалося якось недбало, спішно, їлося мало. В рухах Раїсиних замічалась нервовість, хоч за столом бадьорилась ще більше. Пані Братова сперлась на руку, в очах їй стали сльози, далі вона тихо піднесла до лиця свою тонку хусточку.

— Е, мамочко, — мовила, присуваючись ближче, Раїса, — плакать я не позволю!.. Се не гаразд!.. Чого журитись?.. — В самої, однак, голос був ненатуральний.

— Прислали сказать од Калиновських, чи хутко панночка будуть готові? — мовила покоївка, ввіхо-дячи в столову.

— А вони вже готові? Панич Загоровський уже там? — спитала, стрепенувшись, Раїса.

— Кажуть, що там. І коні вже прийшли.

— Гаразд! Скажи, що зараз!.. Ну, мамочко, треба їхать!..

Всі встали. В покоях заметушилися знов. Виношено пакунки, складано їх на бричку Петра Степановича, котрий сам клопотався коло неї; Раїса в супроводі Віри Николаївни й її кавалера мали од’їхати прольоткою Братових. Всі сиділи в гостиній.

— Готово! — об’явив Петро Степанович, увіходячи в покій, ввесь червоний, обтираючи спітніле чоло.

Раїса підійшла до матері.

— Прощайте, мамочко! — мовила тихо, з поважним лицем.

Пані Брагова звелась і стояла нерухомо, стиснувши пальцями в золотих перстенях свою хусточку; чорні брови її зсунуті з мукою, багатенько дрібних зморщок, котрих так не любила пані Брагова, з’явилось на її чолі. Вона повздержалась тільки, щоб перехрестить Раїсу, потім з плачем припала до неї. Раїса цілувала їй руку, нічого не говорячи.

— Нехай бог благословить тебе! — промовила далі пані Брагова та й знов залилась сльозами, стиха уривчасто шепчучи:-А татка… а татка немає… не приїхав і провести тебе!.. — Бліді руки судорожно обіймали Раїсині плечі. Тяжкі ридання розляглись по хаті.

— Не плачте, мамочко! — тихо вмовляла Раїса. — Не вбивайтесь!.. Все буде гаразд!.. Бережіть себе!

— Пиши!.. Пиши!.. — промовляла мати.

— Писатиму! Зараз напишу!.. — Раїса ще раз поцілувала руку матері, розлучилася з нею і потім перецілувала обох сестричок, котрі стояли, стиснувши ручки, з сльозами в очицях, з тремтячими губками.

— А де Жорж? — спитала Раїса про малого брата. Кликнули хлопчика, котрий був коло возів, вилізаючи то на один, то на другий. Раїса силкувалась бути веселішою. — Будь здоров, Жорж, — промовила вона, цілуючи оживлений видок хлопчика, — колись і ти поїдеш учитись на професора! Будь здоров!

Прощання з тітками пройшло досить байдужно… «Прощайте, прощайте! До побачення!»-говорила на всі боки Раїса, виходячи з будинку. На порозі мати знов обняла її. Бричка й прольотка рушили.

Тим часом у хаті в Калиновських ішла своя заметая. Ранесенько, майже зовсім не спавши, встала Марія Петрівна. Люба, пізно скінчивши своє вкладання, ще спала; коли прокинулась, чула, що розпорядження матері були в повному ході.

Рано були попечені пироги. Та й ранній обід приспів незабаром. Тремтячими руками загортала Марія Петрівна в синю бумагу ті пироги, ті кури… Вона була бліда, без кровиночки в лиці, та мовби похудла, постаріла за останню добу; тільки очі були червоні,- либонь, од неспаної ночі… Говорила мало, та й то упавшим, стиснутим голосом. Однак не переставала клопотатись про все, що було потрібно для од'іжджавшої Любочки. Упорає одно, покиває головою, проведе рукою по очах та й знов візьметься за що-небудь…

Прийшла близька сусідка, поприходили й дальші сусіди, але добрі приятелі, приїхала й тітка Любина, приїхали й Загоровські. Любочка зустріла їх на ґанку. З виступившою в виду краскою, з теплою іскрою в очицях подала вона Костеві руку.

— Ну, що ж, вибираєтесь? — спитав з приязним усміхом Кость. Люба теж усміхнулась на одповідь. Катерина Пантелеймонівна пішла в покої. Повіталась. Щось то й пані Катерина була якась не своя того дня. Очі її, хоч жваві, як завжди, бігали якось непевно, немов ховаючи від чужого спостереження вираз турботи. Мавши зроду таку розкішну краску у виду, трудно було її позбути зовсім; а все ж обличчя пані Катерини було щось не таке квітнюче, як завжди, куди блідіше: краска коли й проступала, то якимись плямами.

Люба й Кость зостались на ґанку. День був хоть уже осінній, та теплий такий, погожий.

— Ходімте в садок поки що! — мовила Люба. Садочок її був невеликий; було в йому й скілька грядочок з квітками, рівненьких собі, без жодних штук. Резеда, чорнобривці ще процвітали розкішно… Люба зірвала собі скілька чорнобривців.

— Візьму на пам’ять! — мовила Костеві з тихим усміхом, а журливий погляд мимоволі блукав по околицях рідного гнізда… — Шкода-таки, шкода сих рідних образів, — мовила Люба, — мов од серця щось одривається!.. І чогось здається, що вже не вернусь я назад такою, як їду! Так все невідомо!

— Вернетесь ще кращою, ніж тепер! — завважив Кость, заглядаючи в замислене, стурбоване личко Любине.

Вони вернулись до хати. В покоїках стояв шарварок, гомін. Зненацька почулось бряжчання дзвоника. То їхав уже візниця з бричкою. Марія Петрівна, почувши той дзвоник, зблідла ще більше, якось закаменіла на місці, серце їй замерло. Тьохнуло воно і в Люби… От зараз, зараз їхати…