Олена Пчілка – Товаришки (страница 4)

Звезда покатілась на запад,

Прості, золотая, прості! –

стиха промовив Кость, слідкуючи поглядом зірочку.

— Ах, Константин Михайлович! Ви бредите віршами! — мовила Раїса, голосно засміявшись і скидаючи близький погляд на панича. — Та й чого прощаєтесь з тою зіркою? Хіба ж вона зникає? Переміняє лиш місце в світовім просторі!

— Де ж поділась би поезія, коли б те розбирать? — одповів Кость. — Поезія єсть суб’єктивний погляд чоловіка на речі і яви природи.

Зав’язалась знов загарлива розмова, в котрій сперечники, однак, не прийшли до згоди. Кость лиш придбав прихильницю в особі Люби.

Нарешті знялись і пішли назад. Хутко голосний сміх Раїси лунав уже коло самого її будинку, де і гурток розлучався.

— Прощавайте, поет і поетеса! — гукала Раїса Костеві й Любі, коли вони, зоставивши всіх інших біля Раїсиної господи, пішли додому в супроводі лиш офіцера.

Мало розмовляючи, дійшло наше тріо до двора Любиного.

— На добраніч! — мовив офіцер, прощаючись з Любою коло воріт. — Приємного сну! Вам повинні снитись милі сни, — додав усміхнувшись, — ви така ідеалістка! Приємного сну!

— Спасибі!.. Тільки чого ж ви думаєте, що ідеалістам мусять конечно снитись милі сни? — кинула па одповідь Люба. Офіцер був уже поодаль, почувся лиш сміх його, голосний, але беззлосний.

Люба й Кость увійшли на подвір’я. Люба швиденько зійшла на ґанок, вступила в незамкнуту господу; там на тій канапі, де сиділа надвечір пані Катерина, було постелено для приїзного гостя-панича; нагорілая свічка освічувала самотню хату.

— На добраніч! — мовила Люба, вернувшись на ними, по Костя, котрий стояв у задуманій поставі, спершись на стовп гайочка. Він не спішився прощатись з Любою, що стояла перед ним, облита місячним світлом, з опущеним поглядом, з простягненою рукою.

— Мама буде ждати!.. Завжди не спить, поки не прийду! — мовила тихо дівчина в одповідь на той погляд, котрий вона чула на собі. І, наче вихопивши свою делікатну ручку з руки Костевої, швидко пішла двором до другого, бокового, ґаночка, на Простішу половину хати. Там, на тій половині, її Обхопило душне хатнє повітря. Перший покій не мав віконниць, і місячна стяга показувала Любі просі у путь далі мимо спавшої Тетяни. В другім малім покоїку Люба спинилась коло невеличкої простенької канапки, де їй було постелено, і заглянула через одчинені двері в сусідню спочивальню, мляво освічену малою лампадкою в кутику перед образом.

Там на звичайному Любиному місці спала і похрапувала Катерина Пантелеймонівна; ліжко старої господині, перестелене, було порожнє: Марія Петрівна стояла на колінах перед образами, молячись; білий чіпок її був низько нахилений. Оглянувшись на Любу, котра почала швиденько розбиратись, Марія Петрівна ще нижче схилилась, ще з більшою чулістю зашептала слова молитви. Люба, кладучись, зітхнула, споглянувши на ту похилену постать, облиту лагідним світлом лампади…

III

Коли ж і де діється та дія, що почалась оце? — спитаєте мене, мої любі читальниці. Думаю, що до якої міри ви вже й угадали і те, і друге. Діється дія коло половини 60-х років у повітовому, ну, скажу вам, у полтавському місті.

Панночка Люба Калиновська походить з невеликої дворянської сім’ї. Батько її служив трохи по виборах, але хутко втомився турботами тої виборної служби, вийшов у одставку й жив на своїм господарстві, котре було невелике, але забезпечувало спокійне і не те щоб нужденне проживання. Пан Василь Калиновський був для свого часу доволі освіченим чоловіком, виписував альманахи, газету, надзвичайно любив Гоголя, зачитуючись ним у своєму садку під тінистою грушею… Сусіди мали пана Калиновського навіть за чоловіка ученого. Певне було те, що пан Василь поважав науку і хоть не мав синів, а тільки дочки, однак хотів, щоб діти його були освічені. Тож первісну науку грамоти російської і навіть французької давав сам, а далі, щоб учіння йшло пильніше, вдавався до людей.

Отже, старша дочка, котру ходив учить сусіда, учитель з міського училища, закохалась не тільки в науці, але й в учителеві і вийшла за його заміж, після чого виїхала з мужем у Полтаву, де він одержав краще місце. Середня дочка була віддана в Полтавський інститут, де, як говорили, «заскучала» і вмерла. Зосталась найменша, Люба, котру ще за життя Калиновського оддали учитись в своєму місті, де дві статечні панночки одкрили пансіон.

Учили в тому пансіоні російської граматики, історії і навіть географії, притім, звичайно, й французької мови, і музики, себто грання на фортеп’яно.

Потім приблудилась до пансіону якась стара німка, то котрі дівчата хотіли, то могли учитися й по-німецькому. Наука собі потроху йшла. Дівчата учились і притім не дуже нудились, бо були так близько від дому. Прийде, було, Люба додому, учить свої завдання, а коло неї плете чулку мама або шиє, голосно виспівуючи, Тетяна. «Валдайская іюзвиніснность», «Валдайская возвишенность», Уральскій хребет», — затверджує Любочка і мимоволі думає: «Чого у мами таке смутне обличчя? Чи вона все журиться за бідненькою Манею, що похована там, у Полтаві, чи за татком? Бідний татко, як він тоді нагло простудився на водохрещі й так швидко умер!..» В думці Любоччиній встають всі сумно-урочисті обходини тої пригоди, таткового похорону, далі думка переходить на інші речі. Он Тетяна співає:

Ой що біжить без повода?

Ой що росте без кореня?..

Любочка знає з тої ж пісні, що без повода біжить вода, а росте без кореня камінь; але як може рости камінь без кореня? Як він росте?.. Люба задумується, та не знаходить відповіді… Далі стріпує стриженою голівкою, згадує, що треба ще вивчити французькі слова. «Маліновка — la fauvette, la fauvette, соловей — le rossignol», — проказує Любочка. «Красиве слово rossignol, — думає вона, — та тільки якось не підходить!.. Соловей, соловейко!.. Як то там у тій пісні: «Ой ти, соловей, пташко маленька, та й не щебечи, вгору летючи!.. Та й не обтруси ранньої роси!..» У Бакая в садку так гарно співають солов’ї… і у нас у хуторі… Славно теж кує зозуля в ліску за хутором: «Ку-ку, ку-ку!..» Як вона може вгадувать, скільки кому год жить? А може, тому неправда, що зозуля вгадує літа? Як пташка може знать?.. А нащось-то кажуть!»- Люба знов задумується; розпитатись докладніше нема в кого… в пансіоні навіть сміялися б, якби спитала…

Підростала Люба… Часто бачила вона у комірці скриню з книжками; було, як порається в комірці мама, то й вона загляне в ту скриню, — там поверх книжок мама клала клубки ниток та інші делікатні речі; візьметься Люба за книжку, а мама зараз: «Не руш, не руш, Любочко, то таткові книжки, дітям вони нездатні!» Любочка й одкинеться. Але от далі Любочка таки зважується брать ті книжки і виносить їх на світло. Книжки мають якийсь цвілий дух, листки позчіплювались… Любочка читає заголовки, прочитує цілі картки… Часто, часто стала вона довідуватись до тої скрині з книжками! О, багацько вона знайшла там до читання: там були журнали за цілі роки, окремі романи, такі цікаві, з дивними пригодами. А в іншому оповіданні й просте що-небудь розказується, та тілько так жалісно, — Люба аж плаче над книжкою там у садочку під шовковицею. Якось же Люба витягла з скри ні прекумедну книжку, спершу аж якось очам не вірила: що таке? Так зовсім по-простому виходить! На першій же картці стоїть: «Еней був парубок моторний, — еге ж бо так, парубок моторний, — і хлопець хоть куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак!..» Що се таке? Очі в Люби заблищали.

— Мамо? Звідки в нас ся книжка? Теж таткова? — питає Люба.

— Таткова, серденько, таткова! Він, було, вголос із неї проказує… смішне там!

І справді, й Люба щиро сміялась, навіть скінчивши; щось таке й Тетяні прочитала з тої книжки. Тетяна все чисто розібрала, теж разів зо два засміялась і навіть потім, здибавши Любочку, спитала:

— А що ж там далі, панночко, в тій казці?

Більше таких одмінних книжок Люба не знаходила. Тілько й знов здибалася з тою простою мовою у письменному обході: приїхала якось на літо сестра з чоловіком, і привезли з Полтави якісь писані вірші, такі вражаючі; назавжди одпечатались у Любиній голівці такі вирази, як «червоною гадюкою несе Альта вісті!», «Хоча серце замучене, поточене горем, принести і положити на дніпрових горах…». Говорили, що той письмовець, котрого були ті вірші, переписувані на аркушиках, все тілько так і писав по-простому, по-«малоросійському», що сам він простий селянин і за своє писання засланий кудись далеко…

Люба сказала про ті вірші своїй товаришці по пансіону, Раїсі Братовій, виголосила при їй цілий шматочок з їх; але Раїса сказала, що то зложено по-мужицькому і щось таке неприличие!

Раїса, бачите, була велика панночка. Себто не дуже й велика, але рід її бундючився, удавав з себе аристократів. Колись-то ще дід Раїси, старий Брагов, — чи, як мужики називали, старий Брага, — був справді дуже багатий та поважний, його навіть предводителем вибирали; але син його Павел Брагов, військовий чоловік, як то кажуть, таки добре «протер очі» батьківщині. Змотався, доти заставляв та перезаставляв свій маєток, поки довгу стало чи не більше, ніж маєтку! Однак все ж був «такого роду», та й жінку взяв теж таки з важнішої сім’ї, то й не переставав належать до аристократів. Якось його й на уряди статечні вибирали: то судією, то якимсь там депутатом, і взагалі якось воно велось у сім’ї по-панському. Панночки — Раїса найстарша — говорили по-французькому. Все б воно тяглося так-сяк і далі, та ота «воля» наспіла. Се вкінець підкосило діла Брагових… Пан Брагов, сяк-так зліквідувавши свої діла по маєтку, десь затерся, до якогось родича служить виїхав, інші говорили, що якась і сімейна історія замішалась, досить того, що пані Брагова зосталась у нашому місті сама з дітьми та з якимись невеликими окра-єчками колишнього маєтку. Однак панська традиція і колишня пиха зостались. Отже, хотілося б дати підрісшій «Раїсочкє прілічноє воспітаніє», та ба! Прийшлося оддати її в той пансіон, куди ходила й Люба Калиновська. Дивне діло! Були там далеко заможніші дівчата, багатеньких панків або купців, однак Раїса Брагова вважалась таки проміж ними великою панночкою і сама мала себе за таку, чуючи од мами, що вона повинна пам’ятати, якого вона роду.