Олена Пчілка – Товаришки (страница 7)

Тихо підійшли наші бесідники, вернувшися з далекої проходки, до свого пристановища. Пора було подумать про спочивок. Раїса стала розбирать свої пакунки, думаючи слати можливу постіль. Кость дбав об тім, де б найти собі притулок, щоб якомога менше бути на заваді панночкам. Люба тим часом стояла коло одчиненого вікна, спершись на лікті, дивлячись на зоряне небо.

Гурток дівчат, чи то вертаючися з улиці, чи ще тільки поспішаючи туди, виводив, ідучи близько:

Ніч моя темна, Зоре моя ясна!..

V

— Grunerberg! Zwei Minuten!.. Grunerberg! Zwei Minuten!.. — гукає кондуктор, швидко пробігаючи вздовж поїзда по помосту.- Grunerberg!.. Zwei Minuten!.. — доноситься вже з самого кінця платформи.

Де се? Що се?.. Тільки що була Вербівка, а тут уже Grunerberg!.. Еге ж, маєте собі — так! Вербівка давно зосталася за плечима та за очима!.. Давно Семен Морока, довізши панночок до Києва, подався назад, везучи Марії Петрівні листочок од Люби, котрий вона візьме радісною рукою і скропить сльозами; давно зостались за плечима і Київське шосе, Брест, Варшава, давно переїхано границю… Європейські городи минали, як мрії…

Далі, далі земля міняє обличчя, вабить очі дивнішими дивами культури, дивнішою красою! Та хіба ж, справді, не в книжках тільки описуються такі замки, хіба не на малюнках тільки малюють такі зелені, круті гори, які почались отам у прирейнській країні?.. Боже! Як дивно! Як гарно! Мої панночки не надивляться на ті краєвиди! Он гора вся укрита виноградом, і внизу город, — чи ні пак, називається воно нібито Dorf (нім. село), — такий щільний з високими будинками під червоними дахами з якоюсь-то шпичастою кірхою; місця нема, щоб пустувало, все обпрацьовано, зеленіє, красує. А на зеленій горі високій, на самім вершку стоїть замок стрімчастий, химерний! Як могли люди збудувать його так високо?! Як доставались туди з камінням з усім!.. Неначе яка чарівна рука поставила його там давно, давно!..

А онде річка в’ється, стиснута горами, стрибає срібна хвиля по каменистому дну. Промайнула! Знов самі ярі гори та прекрасні долини.

А от, кажуть, зараз Рейн буде! Сусіди-німці стають у вагоні коло вікон, пильнують того наближення з поважним лицем.

— Дивись! (Sieh!) — каже урочисто старий німець маленькій дівчинці, мабуть, онуці, котра, либонь, ще не бачила на свойому малому віку того «батьківського» Рейна, — і дід показує пальцем нічого більш не говорячи. З’являється ж та широка, можна просторінь водяна, перед котрою розступаються й гори, попиті виноградом, увінчані віковими соснами, — Рейн!

За Рейном гори усе вищають, громадяться одна над другою. А там далі видніють ще вищі, з білим краєм угорі. Зеленіють по їх бори, ліпляться людські оселі, витворні такі chalets (фр. швейцарські будиночки) тії, падають потоки, в розскелинах дорога в’ється. Одна дивна панорама зміняється другою при тих зворотах. А над усім небо, таке синє-синє…

Мандрівці наші говорять менше, тільки поглядами міняються більше; втіха і якийсь турботний настрій одбивається в їх. Та й знов очі приковуються до тих дивних картин.

Сонце вже на заході. По глибоких долинах залягає туман, пасмами підіймається все вище. А зате як грає західне сонце по горах, яких барв надає їм! Ні, на картині не змалюєш усіх тих тонів! Від синього до рожевого, як цвіт дівочої рожі. Сонце зайшло, гори потемніли; як невідомі таємничі велетні наступають вони з боків крізь мряву сутінь. Де-де блищить зірка. Темрява налягає все більше і на гори, й на все дивне около.

Однак і крізь тінь ночі видно, що наближається велике місто, — онде воно маячить огнями по подолу гір. Поїзд спускається до його в долину, випускає різкий, верескливий посвист, один і другий, — зараз поїзд спиниться на цюріхській станції.

Серце так тремтить, турботно тремтять і руки, збираючи вещі!

От саме місто, нове місто, з огромними фабриками, котрі маячать високими чорними коминами, світяться світлом у довгих поверхах. Як багато тут людської праці, поєднаної з міцною силою пари!.. Що се? Міст! У воді внизу блиснули зорі. Поїзд перейшов на другий бік моста, поминув знову цілу частину його і став коло станції. Не видно її з нашого вагона, тільки чутно, як кондуктор одмикає вагони, гукає: «Zurich!.. Zurich!..» (Цюріх!..Цюріх!..)

Дарма, скільки тут кому остановки, наші висідають тут зовсім: вони приїхали!

Заметня великої станції поглинула їх. Гукають посланці назви отелів, запрошують; наші приїздні віддають себе в оруду которомусь, і незабаром вони й полтавські пакунки їх везуться в отель. Вони минають невідомі будинки, невідомих людей у повозах… Заговорили наші, прорвався сміх, веселий жарт. Та й знов турботне мовчання. Неначе в театрі перед підняттям завіси…

VII

В широких переходах університету стоїть рух: ходить, гомонить молодь — хлопці, дівчата. Не всі поводяться однаково: одні розмахують руками, ведуть шпарку розмову; інші ж сумирні, говорять нишком, не сміючи, і похода їх незважлива, тиха; та і в їх обличчя просвітлі, очі з пильною, ревною думою.

— Здрастуйте, Калиновська! — гукає Любі русява панночка з ясно-сірими великими очима, зграбна така, на ході злегка похитується, як билина. — Ну, що? Маєте вже виписки?

— Маю.

— А я вже купила анатомічний атлас, що нам казали. Приходьте до мене, роздивимось! От і зараз після лекцій можна, коли хочете.

— Добре! Напевне прийду! — одмовила Люба.

— А мені можна? — спитав у панночки низенький жвавий хлопець у недбайному одінню, зненацька прилучаючись до тої пари.

— Можна! — одповіла русява панночка, усміхнувшись. — Приходьте!

— Я, знаєте, хотів був сам купить той атлас, навіть розігнався був до книгарні, так куди там! Диявольськи дорого коштує! Тілько княжнам і купувать!

— Чого ж княжнам? Можна й князям! — одповіла панночка, тонко всміхнувшись.

— Ну, бачите, князеві треба багацько на ресторани тощо; а княжнам — саме! Та не в тім діло, а де ж ви живете?

— На Raemi Strasse, будинок №…

— Спитать княжну Білосельськую? Як по-німецькому княжна? Здається, Furstin? Чорт його возьми, на всіх мовах важко лупає!

— Кузьменко! — гукнув хтось розмовлявшому хлопцеві. — Вас чом на фізіології не було?

То надійшов гурток у скілька душ, між котрими йшла й Раїса. Вона була така свіжа, весела, сміючися слухала розмову якогось панича, котрий нахилявся до неї, говорячи, розмахуючи руками; з другого боку йшов теж молодий хлопець, спільник тієї ж бесіди; зараз ішла якась інша пара, і з тієї гукнули на Кузьменка.

Пари, гурточки зустрічались, розминались, зачіпали одне одного то поважними, то жартливими реченнями.

Нарешті разом заметушились, пішли хутнішою ходою, розійшлись по аудиторіях; лиш луна розлягалась від ступнів та відчиняних дверей.

Отож так, наші дівчата вже й в університеті Цюріхськім! Студентками, бачите! Спершу якась була перешкода в тій справі вийшла: щось там на строк прийняття не потрапили, та потім діло поправилось. О, багацько де в чому треба було потрапляти несвідомим приїздним! Перше всього виявилось, що помилились на першому ступні: затесались, бачите, в отель «Bourg au lac» (фр. «Селище на озері»). Хто ж його знав? Воно правда, що комфорт страшенний і вигляд чудесний, але ж, як то кажуть, зовсім не по кишені прийшлося! Тож наші хутенько перебрались по домівках і зовсім навіть у іншому кутку!.. Вони найняли собі домівочку ближче до університету, на Kunstlergraben (Кюнстлерграбен — нгзва вулиці; дослівно — рів, де живуть художники (нім.), правда, господиня їх, Frau Piltz (), трохи пригнітила душу вимогами надзвичайної обережності з її господарськими стінами й постановою, але все ж до якої міри вони були у себе дома. Дівчата охоче розташовувались у своїй домівочці, розкладали книжки, всяку всячину, то привезену з собою, то куплену тут. У вікна домівки видно Ліммат з мостами, видно берег його, «Старе місто», видно ті гори хороші, що самохіть беруть очі!

Чуда нової природи похвачували наших дівчат; не тільки Люба, котра не таїлася з своєю втіхою, а й Раїса, котра говорила, що не по її вдачі «розкисать од милування натурою», підпадала теж під чари, котрі точила прекрасна цюріхська околиця.

Але не менше було дивування дівчат, не менше була захвачена вся їх духовна істота тими дивами, котрі їм одкривала наука, до якої вони приступили з такою ретельностю. Вони багацько прочитали і в себе дома, і мали деяку знайомість з наукою, та то була знайомість дилетанток — поверхова, порізнена; тепер же, коли вони стали пізнаватись з вибраною научною областю в стрійному ладу, в професорськім поучанні, вони побачили всю вагу, весь інтерес тої науки. Новоодкритий світ показався їм ще дивнішим. Навіть ті научні часності, котрі вони добре знали, здались їм тепер зовсім іншими, при тій наглядності, з якою показувано їм тепер ті дива. Зоологічний кабінет, анатомічні препарати, фізичні, хімічні досвіди, побачені своїми очима, вражали їх думку так міцно, так доказно, що очі приковувались як до чогось надзвичайного, несподіваного!.. А надто вже мікроскоп, той маленький прилад, котрий, однак, і справжнім ученим, князям науки, одкрив новий, огромний світ!.. Як дивно! Як багацько тих див, котрі, однак, всі можна дослідити, зрозуміти!..

Ах, пізнавать, пізнавать треба все теє! Учитись, учитись!.. І училось так охоче, так ревно! Тяжко лиш приходилось, що наука говорила чужою, нелегко зрозумілою мовою. Часом би так хотілося спинить того лектора: «Стривайте, Herr Professor!.. Як ви сказали? Щось не до тямку нам!» Та ні, професора не спиняти! Треба уважно слухати хоч далі, а потім уже з писаного розібрать те місце, що тепер зосталось незрозумілим! Потроху привчалося, наломлювалося і до слухання, і до виучування. Ах, все ж так пильно слухалося: сидиш на лекції, слухаєш, не змильнеш, аж голова томиться, а прийдеш додому, штудіруєш ту лекцію по виписках, по книжках, — аж знов тобі голова вернеться!