Олена Пчілка – Товаришки (страница 9)

— Тільки ж чого ви кажете «Микита»? У всякім разі, «Нікіта»!

— Авжеж, звичайно, Нікіта, по самому вже найпростішому! — додала й Песцова.

Хохли засміялись.

— Ну, ну, гаразд, Мікіта Стєпанич! — гукнула Песцова. — Тільки не розкидайте кісточками: ви знаєте, що тут сього не люблять!

— Ах, чорт їх візьми, тих швейцарців! Я все забуваю їх звичаї! А вже вони мені вспіли освиріпитись!.. Учора після дощу я перейшов через хату в калошах, то господиня моя, Frau Froelicher, бігла за мною слідом та мало язиком не злизувала слідів!.. Цур їм! Неприємна нація! Занадто вже шкребена: вже й образ людини з себе трохи зошкребла! Щось таке обмежоване, безличне!

— Се правда! — зауважив Корнієвич. — Тутешні й студенти якісь трохи чудні, іменно ніякі!

— Все ж видно, що європейці! Ні, тут таки на кожному ступні чуєш, що в Європі! — проказав Кость. Раїса піддержала його, що європейські взаємини, у всякому разі, приятніші.

— Що з тої Європи! По-моєму, краще буть грубішою людиною, ніж полірованим поліном! — вирій Кузьменко.

Сперечка не переставала.

— А що ж, панове, на Hohe Promenade, — згадав Кузьменко.

— Ходімте! Ходімте! — заметушились всі й вийшли. Хутко опинились на тій Promenade. Місце було прекрасне: то був широкий проход, обсадже

шиї тополями; дерева були давні, розкішні, кидали густу тінь. Униз одкривався гарний вигляд на озеро, десь там далеко леліла вода, біліли паруси на Човнах.

— Здорові були, тополі! — привітав Кузьменко думливі дерева, що стиха ворушили листом од подиху вітерця угорі. Інколи падав листочок на землю.

— Кажуть, тут прекрасний вигляд ранком! — мовила Білосельська.

— Ходімте завтра ранком сюди, удвох! — проказав тихо до Люби Кость. — Подзвоните у мене, я вийду… Добре?..

— Добре! — одказала Люба, трохи вагаючись, і одійшла до гурту.

Кость остався, спершись на тополю. Білосельська вдалась до його, мовивши:

— Що ви так задумались?

Вона уміла буть ласкавою зо всіма, однак можна було постерегти, що гарний Кость їй найпаче прийшов до сподоби.

Кузьменко жартливо розмовляв з Раїсою, а з Песцовою успів навіть посвариться за присмішки його, ніби вона зроду не бачила тополі. Корнієвич пильнував збентежене личко Любине, мовби хотів розгадать вираз його…

— Ну, панове, скільки не прохлаждайтеся, а треба додому, зубрить! — порішив далі Кузьменко, рушаючи од пам’ятника Негелі, де так вигідно було споглядати. Помалу рушили. Воно вже й пізненько було: спускався вечір, ласкавий, лагідний.

Завели князівну й Песцову, попрощалися з Кор-нієвичем і Кузьменком, котрі пішли до своєї домівки.

— Чудний той Кузьменко! — мовила Раїса, ідучи з Любою й Костем.

— А мені він сподобався! Такий щирий, так з ним вільно! — боронила Люба.

— Не бачу нічого принадного в тій щирості! — провадила Раїса. — Паясничить, верзе всяку нісенітницю! Уже іменно Микита.

— А Корнієвич вам сподобався? — спитав Любу Кость.

— Не знаю! — одказала вона одвернувшись. — Я його не розібрала ще, він такий повздержний!..

Прийшли до домівки панночок. Раїса пішла вперед, щоб подзвонити.

— Так не забудете завтра на Hohe Promenade? — тихо питав Кость Любу.

— Ні! — одказала вона.

IX

Люба довго сиділа звечора: треба було надолужить час, прогаяний на гулянці… А прокинулась так рано-рано, неначе в серце її що торкнуло. Чого так б’ється серце? Хіба сьогодні стоїть на путі щось надзвичайне?.. Ну, піде вона собі на проходку, ну, з Костем Загоровським, що ж тут такого? Хіба се яке стрівання?.. Чи то раз вони проходжувались так удвох там, дома? Так само й тепер! А в лиці виступала турботна краска, а руки злегка тремтіли, коли Люба одягалась.

Раїса ще спала. Що ж! Люба не таїться з тим, що йде з дому; коли б Раїса прокинулася, спитала, Люба сказала б їй, що йде на проходку, на Hohe Promenade; але ж Раїса спить так міцно. Не будить же її для того, щоб об’являть: от я іду! Нехай собі спить, коли хоче!..

Люба одяглась у пальтечко, наділа перед дзеркальцем бриль, — чого то очі так блищать там, у дзеркалі? — І забувши, що не було чого таїтись, тихенько вийшла з хати, причинивши двері; дальші двері замкне Frau Piltz. Надворі трохи здорово, звичайно, й тут уже не літо, а проте гарно! Рано так, на улиці нема нікого, зустріла тільки хлопця, що ніс хліб у великому кошику. Закаблучки Любині так гучно стукають по цеглі. От і Костева домівка. Як швидко до неї дійшлося!.. Треба подзвонити… А може, він ще не встав? Пождати трошки!.. Але чого ж так стоять? Он хтось іде улицею, може подумати… Ет, що там він може подумати!.. Люба подзвонила — навіть не дуже тихо. Чи почули там?.. Почули, ідуть одчинять… Ах, сам Кость!

— Здорові! — мовив він так радісно. — А я вже думав, що ви не зайдете!

— Ні, чому ж би не зайшла! — одповіла Люба, червоніючи, збаламучена. — Я загаялась трохи, бо збиралася з книжками: звідти піду просто в університет!..

Так щебетала Люба, оговтавшись. А Кость уже надівав свій чорний бриль, був уже зовсім зібраний. Старенька особа, зачиняючи за Костем двері, скоса поглянула на панночку; але не мала чого поглядать скоса! От вони з Костем ідуть зовсім просто, говорять о речах зовсім, зовсім звичайних, — і так навіть голосно! Сказано ж бо, нема тут нічогісінько такого в тій спільній проходці!.. Тільки що обом весело, одрадісно на серці, так що ж тут лихого?..

От і Hohe Promenade — високі рясні тополі, самотня довга площина між ними. Справді, як гарно тут ранком! Проміння рветься крізь гілля збоку, широкими стягами ляга поміж стовбурами на дорогу, а там далі — ах, як чудесно! Озеро скраю міниться золотом, а оддалік стоїть таке чисте, одсвічує глибшою барвою, ніж удень. І всі зеленощі ступився вперед. Незамітно Люба й Кость вийшли на улицю і, тихо розмовляючи, пішли на свій куток. Разом вступили вони і в університет. Перед дверима, де мусили розійтись, Кость мовчки стиснув ручку Любі і чулим поглядом провів її ніжну, струнку постать. На душі дівчини було так повно, так спокійно, любо; лиш краска у виду показувала недавню турботу… Вона сіла на своєму любимому місці, котре держав для неї Корнієвич.

X

Корнієвич тепер часто був сусідом Любиним, і між ними заснувались взаємини знакомців. Вони часто розмовляли, але завжди спокійно, лиш з поводу лекцій, виписок чи книжок. Корнієвич разів зо два заходив і в домівку до Люби, один раз застав її саму, просидів у неї доволі довго, пив навіть чай з нею, та розмова і в той раз не перейшла ні в інтимніший, ні в жартливіший тон. Люба спокійно розглядала його вроду: те густе русе волосся, рівне і просто зачесане назад, — лиш одно пасмо спадало на широке біле чоло з невеличкою складочкою між бровами, — ті розумні карі очі з спокійним поглядом, той енергійний рот з тонкими устами, з чуть-чуть виданою вперед нижньою губою і козацьким одкритим підборіддям; широкі плечі, міцні груди і свіже лице надавали Корнієвичу вигляду здорового, сильного мужчини, — він показувався навіть старшим проміж іншою молоддю; ота сила, фізична й інтелігентна, котру замічала Люба, імпонувала їй і разом з тим якось оддаляла її од Корнієвича: їй здавалось, що тая міцна натура занадто певна у собі й холодна… І Любі якось ніяково робилось, коли вона замічала, що Корнієвич пильнує її тими великими, спокійно-проникливими очима: їй все здавалось, що от-от на виду в його з’явиться погордливий усміх… А він так часто пильнував ту кучеряву голівку, ту ніжну тонку шийку, як вони склонялись над писанням так близько біля його на лавці… Не раз Люба, крадькома підвівши голову, ловила той погляд і нахилялась ще нижче, писала ще пильніше…

Разів зо два Корнієвич заходив до панночок вкупі з Кузьменком і, невважаючи на Кузьменкову жартливість, теж мало розходився, зрідка лиш уставляв слово, і взагалі немов більше споглядав, ніж себе показував… Через те ж то Любі було охвітні-ше, коли він приходив з Кузьменком: той не гнітив її, з тим вона була веселим, щирим товаришем і доволі сміливим — на жарти, задирання одповідала тим же. Голосних посміхів Кузьменкових Люба менше боялася, ніж найменшого усміху Корнієвичевого…

— Ну, що, землячко-полтавко, ріжете жаб? — спитає Кузьменко.

— Ріжу! — одповість Люба. — Тож бачили-сьте мої препарати!

— А потім руки трьома милами вимиваєте?

— Чотирма!

— А живій жабі можете голову відрізать?

— Ні, не можу!..

— Е-ех! Такий же з вас сектор! Сказано, баб’яча, та ще й баришенська душа!.. А квапляться! Мовляв: коваль кує, а жаба й собі лапу подає!

І Люба не ображалась, кидала на одповідь:

— Ну, ну! Глядіть, аби ви були сквапні!

— Добре, добре!.. От я вам додому принесу жабу, що-то ви з нею будете робить?.. В лабораторії, звісно, шануєтесь, гурту та лаборанта боїтесь, то хоробрість одчаю напада, а як-то дома буде!

І дійсно, Кузьменко прийшов якось вкупі з Кор-нієвичем і приніс у слоїку водяну жабу, а під пахвою скриньку з добрим мікроскопом і дощечку.

— От вам! Нате! — мовив Кузьменко, ставлячи на стіл слоїка. — А оце й дощечку приніс, бо ваша німка завіситься, як побачить, що на її столі таке робиться! Ну, експериментаторко, просимо! — 3 тим словом Кузьменко взяв Любу жартливо під руку і повів до стола. Вона голосно сміялась.

— Се добре, що ви принесли! — казала Раїса, нахиляючись над столом. — Мені якраз треба було один препарат робить!

— Зробите, зробите! — одповідав Кузьменко, чуть-чуть посміхуючись. Корнієвич теж злегка посміхнувся, поглядаючи на обох дівчат та розкладаючи гальванічну батарейку із скриньки, котру він приніс.