Олена Пчілка – Товаришки (страница 10)

— Я вам покажу ту пробу, про яку я вам казав, — мовив він до Люби.

— Добре, добре! — одповіла вона, як слухняна учениця.

— Ну, госпожа, пожалуйте, — жартував Кузьменко, добуваючи жабу із слоїка. Звіринка заворушилась, потім сиділа нерухомо, наче безживною масою, з безглуздо виставленими очима.

Наші роздивляються, толкуються!.. Корнієвич докладно розповідає Любі вагу нервів на кров’яні протоки: як від більшої чи меншої напруженості нервів стискаються чи розширюються кров’яні протоки і через те заходить зміна у вільному рухові крові; показує й кінчання нерва коло артерійки, під мікроскопом. Люба дивиться, як орудують ті міцні руки, слухає, як вільно оповідає він, і думає: «Як він все знає, як він все теє зручно робить!» — І слухає його поважно, мов професора, склавши руки: не хотілось би, щоб він подумав, що має перед собою легкодумну слухачку, що їй не варто так багацько й докладно розповідать.

Кузьменко зачіпає якимсь жартом, Люба лиш усміхнулась, не одривається: на їй спочиває поважний погляд карих очей Корнієвича.

— Ну, Слободська Україно, скінчена лекція? — мовить Кузьменко. — Тепер демонстрації набік, можна їх прибрати! Тільки ніжку зіставити панні Раїсі- нехай на дозвіллі препарує!

На столі було вже наполовину прибрано, коли почувся дзвоник. Ввіходить Кость, вітається зо всіма. Люба зараз бачить бридливий вираз на його устах, коли він кинув погляд на зостатки демонстрації, і спішить прибрати їх хутенько зовсім. Кость мовчки сідає до другого стола.

— Ну, що, Константин Михайлович, як маєтесь? — спішить Раїса зайняти завжди милого гостя. — Давно вас не бачила! Коли ж ви нам прочитаєте лекцію?

— Варто б, варто прочитать, — забринів вільно голосок Люби, — бо ми тут возимось, а об судьбах мира нічого не знатимем!..

Ледве вимовила теє Люба, як знов задзвенів дзвоник, і в хату швидко ввійшли Білосельська й Песцова.

— Ото за тим Загоровським так і бігають слідом дівчата! — мовив Кузьменко Корнієвичу, збираючи мікроскопа. — Збираймось, брат, та ходім!..

— Ходімте з нами, Аполлон Степанич! — гукнула Песцова. — Ми збираємось у гори!

— А! Сама Діана запрошує! Треба йти! Як вас по батюшці? Діана Макар’євна чи Терентьевна?..

– Ільїнічна! — одповіла Песцова сміючись.

— А! Ільїнічна! Чудесно!.. Ну, Корнієвичу, ще наша доля не загинула: запрошують і нас!.. Ходім те ж, ходімте, панове! Землячко любая, Раїса Павлівна! Чи то пак Мілітриса Кірбітьєвна, збирайтесь!

Пішли улицею. Кость попереду, біля його чорніє капелюшок Раїси і в’ється синя наміточка Білосельської…

XI

Дні минали. Поки було тепло, то тепло, а далі таки стало й на холод забиратись. Отак вихопишся, легко одягшись, то таки й добре прохватить — найпаче, як отой вітер супротивний віє. Холодно ж в хаті, цур йому! Та де ж не буде холодно, коли ні рам подвійних нема, ні печей; вікна здорові, одностільні, а грубки — вже чисто, мовляв Кузьменко, «жалкая іронія» над печею: стримить у хаті той коминочок, неначе тая тумбочка на улиці, малесенький, нещасний, палиться в ньому вугіллям… От тільки руки погріть коло його (як є доволі вугілля!), а щоб як слід хату нагріти, то й не думай. Воно правда, що зима недовга, морозів великих нема; ну, а все ж воно дошкуляє! Тож наші потроху мерзли, найпаче вночі та зрання, поки не вгріються хоть надворі, ходячи…

А університетська справа йшла своїм ладом: училося, працювалося, збиралося. Тільки якось мовби трохи скучніше стало за всім рідним, своїм: молодь жадно кидалася, коли де траплялося, на часописи, журнали з Росії. Про листи звідти вже нема що й казать!

Наші полтавські товаришки одержували, звичайно, листи від матерів. Пані Брагова писала більше, хоть мало там було веселого. Марія Петрівна писала коротші листи і в них не скаржилась ні на що, тільки просила частіше писати їй, як там живеться. Але ті безжальні листи кожен раз завдавали жалю й смутку Любі: згорне тихенько лист, зітхне…

Отак жилося помалу. Врешті б, воно нічого було, хоть пильна наука трохи таки підтягла дівчат, щось вони ніби похудли значно, та дарма! А найпоганіше було те, що з грошей вибились! Таки не жили вони ніколи своїм розмірком, то й не могли гаразд розважити грошей по своїх потребах. Спершу таки тратилось більше, — звісно, мовляв, на обживок (та таки більше й малося!), — а далі вже так розмірялось — тілько, тілько щоб на щоденне ставало!.. Ох, уже ж бо й на вугілля не стає! Вже треба палити потрошку… Та що казать! Як от сими днями не надішлють которій з дому, то хто його зна, як і буде; всього-на-всього в обох скілька франків зосталось, разом з дрібними!..

Отож, вернувшись надвечір із лабораторії, сиділи наші трохи пригнічені лихом дівчата в своїй холоднуватій домівці: Люба таки, власне, сиділа з книжкою, підібгавши ніжки, а Раїса шпарко ходила по хаті, пильнуючи писаний зшиток, щось із його доволі голосно вичитувала. Зненацька прийшов Кузьменко.

— Здорові! — мовив. — Ну, та й погода собача! Дме вже третю добу! А-а! Знаєте, чого я до вас прийшов? — питав згодом хлопець у Люби.

— А чого ж ви прийшли? — перепитала Люба з усміхом.

— Погрітися! У мене така чортова холоднеча, що хоть собак гони!.. Ви думали, що, може, я в якому ідеальному розумінні кажу: погрітись у ніжному дівочому околі, біля теплих душ? Ні, таки просто погрітись у теплішій хаті!

Люба посміхнулась: Кузьменко скидав свого пледа.

— Ну, що се ви, Мілітриса Кірбітьєвна, куєте? — питав Кузьменко, підходячи й зазираючи в Раїсин зшиток.

— Ах, одчепіться, Кузьменко, з вашими дурницями! — одказала з прикрістю Раїса.

— А!.. Хімію довбить! — мовив Кузьменко. — Тим же то така сердита!.. Ну, учіться, учіться! Се похвально! — І одійшов до Люби.

— Одначе, — мовив Кузьменко, побалакавши з Любою, — щось і у вас не дуже-то душно в хаті! їй-богу, холодно! — І він закутався знов у плед. — Чом ви не запалите в камінку?

— Уже палили сьогодні! — одповіла Люба.

— А, то добре, коли так! — мовив Кузьменко, кидаючи погляд на опущену головку Любину. — Слухайте лиш, землячко! Маю вам ще щось сказати: чи не позичили б ви мені часом грошей?

— А вам скільки треба?..

— Та франків з п’ять!

— Ні… стільки не можу! — промовляла Люба, червоніючи. — Два, коли хочете, дам…

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!.. Бідна землячка! З двома франками сидить! Ха-ха-ха!.. А, сердешне дівча… То-то я бачу: сидить, підібгавши ніжки! Ха-ха-ха!

— Чого ви смієтесь? — питала Люба, збентежена. — Зовсім у нас не два франки!..

— Ну, то три! Ха-ха-ха!

— Зовсім нема чого сміятися! Хоть би навіть у нас і мало було грошей, то що ж таке! От сими днями і я, й Раїса сподіваємось з дому…

— Мало чого сподіваєтесь! І я сподіваюся!..

— Ну, то й добре! От візьміть тим часом два франки, та й годі! Справді, візьміть!

— Та нуте, господь з вами! — одповів Кузьменко, все сміючись. — Що ж я, хіба який харцизяка, чи що, хай бог милує, щоб я у вас остатню копійку з душі видирав? Що се ви? Ай, землячко, землячко! Ха-ха-ха!

Люба готова була заплакати, сиділа розгнівана, стурбована.

— Ну, не хочете брать, як знаєте! — промовила, з густою краскою в лиці.

— Ну, не гнівайтесь! голубонько, Любонько! Не гнівайтесь!.. — Кузьменко взяв Любу за руку. — Ах, боже мій! Які ручки холодні! Я одразу й не постеріг!.. Бідна, бідна дитина! Сказано, на чужій стороні!

— Ай, ідіть собі!..

– Іду ж, іду! Прощавайте, голубонько!

— Не візьмете грошей? — спитала Люба навздогін.

— Ні,- одповів Кузьменко, знов засміявшись, і вийшов з хати.

На другий день раненько вбіг Микита знов. Весело поздоровкався з Раїсою й Любою і мовив:

— От скажіть, як то часом буває! Я вчора ходжу, бідкаюсь, а приходжу додому — мені оповіщення: гроші прийшли! Я сьогодні мерщій на пошту! Тепер чорт нас не взяв, багатирі! Звольте, землячко! — Кузьменко положив перед Любою 10 франків.

— Що се? — здивовано питала дівчина.

— Беріть! Значить, позичаю вам!..

— З якої речі!.. Мені не треба…

— А, господи боже мій! Чи подобає ж таким преосвіченним дівицям ламатись? Сказано вам, беріть! Будете мати з пошти — віддасте! Ну, не маю я часу гаятися, хоть би й з прекрасними землячками: треба в університет бігти! Прощавайте!.. — І вийшов хутенько з хати.

Кузьменко казав правду, та не зовсім: гроші то він одержав, та тільки не з пошти, а, прийшовши тоді од землячок, забрав деяке манаття в себе й заставив у лихварській касі… Виручив і для себе трохи, «на вугілля», і землячці бідненькій порадив!

XII

Весна, весна!.. У далекій Полтавщині ще сніг лежав на полях, а тут уже процвітали фіалки! Засиніло повне радістю небо, зазеленіли ярими килимами близькії гори, лиш там на вічно білих горах лежать довічні сніги, та й вони підтавають під теплим поглядом чарівниці-весни. Летять-шумлять з-під білих гір стрімкі потоки в зелені долини, доливають озера сині, куди видивляється, розсипаючи проміння, ясне сонце весняне. На зелених верховинах бринять дзвоночки, трубить ргжок попасача по-іншому, веселішому!.. Дзвінко розходиться луна в тонкім повітрі.

Наша молодь зовсім оп’яніла. Такої весни вона ще не стрівала! Треба б учитись, за книжкою в хаті сидіти, так же всидіти годі. Так і тягне тебе в ті простори ясно-блакитні. Вчора ходили, позавчора, назавтра знов збираються в гори, вже далі куди-небудь! Збирається ціла громадка.

— Ах, знаєте, так нема часу, що страх!.. Мабуть, не піду! — мовить Люба Костеві, що прийшов закликать до гурту.