Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 33)

Я натиснув кнопку ввімкнення. На екрані висвітлилося: „Мережу не знайдено.“ У грудях мені защеміло від тривожного передчуття.

Кивком відпустивши Маковського, я підійшов до старшого офіцера зв’язку, який одночасно представляв на кораблі військову контррозвідку.

— Лейтенанте Вінтерсе, це у вашій компетенції. Перевірте, що з комом.

Зв’язківець узяв комунікатор, вимкнув його і знову ввімкнув. Повторивши цю процедуру кілька разів, він спохмурнів.

— Дивно. Немає паузи для пошуку мережі. Відразу видається повідомлення, що її не знайдено. Це скидається на маскування… Так, зараз глянемо.

Вінтерс видобув з кишені комплект своїх інструментів і швидко розкрив корпус пристрою. Зо хвилю він роздивлявся електронне начиння, потім підвів на мене переляканий погляд:

— Сер, це не внутрішній комунікатор. Це… це вузькоспрямований передавач з автоматичним фокусуванням променя. Його сиґнал досить потужний, щоб пройти і крізь обшивку корабля, і крізь захисне силове поле.

Я аж похолов від жаху.

— Ви впевнені?

— Так, капітане. Не помилюсь, якщо скажу, що це шпигунський пристрій.

Лейтенант-командор Купер тихо вилаявся за моєю спиною. А навіґатор Девіс вражено мовила:

— На нашому кораблі зрадник?!

— Боюся, вже не на нашому, — похмуро відповів я, не маючи ані найменших сумнівів щодо особи шпигуна. Його ім’я мені підказала інтуїція, ґрунтована на антипатії. — Лейтенанте Вінтерсе, ви можете встановити, коли користувалися передавачем?

— Спробую, сер. Я підключуся до чіпа пам’яті і, можливо, навіть витягну звідти вміст останнього трафіку.

— Займайтеся, — кивнув я.

Щоб не відволікати Вінтерса від роботи, я сам викликав адмірала Сантьяґо по окремому каналу, доповів йому про нашу знахідку і висловив припущення, що власником передавача був Ґарсія, який скористався ним для зв’язку зі спільниками на лайнері, а потім викинув його у сміттєспалювач з цілковитою певністю, що замів усі сліди.

Помітно зблідлий Сантьяґо збирався щось уточнити в моїй розповіді, але тут втрутився Вінтерс:

— Капітане, я розшифрував текст надісланого повідомлення! „Аруна, SL 20458914.“ А інший передавач, з борту лайнера, підтвердив його отримання. Це катастрофа, сер!

Адмірал почув Вінтерсові слова й вибухнув прокльонами. Я ж лаявся подумки, клянучи на чім світ стоїть і Ґарсію, що так підло втерся в батькову довіру, і самого батька, який утнув величезну дурницю, допустивши цього нікчему до участі в такій відповідальній операції, і адмірала Фаулера, що вирішив зрадити своїх союзників… Хоча ні, збагнув я, Фаулер тут ні до чого. Він і так знав, де знаходиться Ютланд, йому не треба було надсилати шпигуна. Отже, Ґарсія працював на когось іншого — можливих варіантів було чимало, а я знав недостатньо, щоб робити якісь певні висновки. Проте в одному нітрохи не сумнівався — а саме, в причетності до зради Ґарсії…

— Сер, — звернувся я до Сантьяґо, — ми мусимо перехопити лайнер.

— Так, мусимо, — погодився адмірал. — От тільки не знаємо, куди він летить. Уся ця секретність…

— Я маю на увазі трек, сер. Лайнер стартував менше години тому. Є велика ймовірність, що його трек ще зберігся.

Сантьяґо приречено похитав своєю сивою головою. Він мав геть розгублений і пригнічений вигляд. По всьому було видно, що в нього глибокий шок. Давній і вірний батьків соратник у цій критичній ситуації виявився не на висоті. Зараз він, мабуть, уже уявляв, як доповідатиме про провал своєму верховному головнокомандувачу.

— Безнадійно, капітане Шнайдер. Втікачеві досить пірнути глибше тридцять шостого ступеня, щоб позбутися сліду. Або пройти поблизу однієї з зірок.

— Усе це так, — сказав я. — Але лише в тому разі, якщо лайнером керує група зрадників, а це малоймовірно. Думаю, там, як і в нас, діяв одинак. — Про те, що шпигуном міг виявитися капітан лайнера, я вирішив не говорити. — Коротше, спробувати варто. Ви дозволяєте, адмірале?

— Гаразд, капітане, дійте, — байдуже погодився Сантьяґо, явно зайнятий іншими думками. — Удачі вам.

— Дякую, сер. „Оріон“ зв’язок завершив.

6

Коли екран з зображенням адмірала згас, я подивився на підлеглих. Усі вони вже зайняли свої місця, наготувавшись виконувати мої команди. Перший пілот Купер, що сидів за пультом штурмана, відрапортував:

— Усі ходові системи готові до старту, капітане. Реакторний відсік сповіщений і доповідає про повну готовність.

— Запустити рушій у холостому режимі, — наказав я.

— Рушій запущено, сер!

— Оператор — екстрене занурення.

— Виконую екстрене занурення! — відповіла лейтенант Прайс.

Власне, нагальної потреби в екстренному зануренні не було. Ми відставали від лайнера на цілу годину, і хвилина в той чи інший бік ситуації не змінювала. Проте я побоювався, що адмірал Сантьяґо от-от вийде з розумового ступору, збагне, що доручив таке складне завдання найнедосвідченішому серед своїх капітанів, і замінить „Оріон“ іншим кораблем.

Ми майже миттєво бухнулись у вакуум, прошили наскрізь апертуру й опинилися в інсайді. Прайс зараз же призупинила занурення.

— Продовжувати, капітане?

— Так, але дуже повільно. Стежити за станом вакууму.

— Виконую.

На глибині десяти в тридцятому ступені навіґатор Девіс повідомила:

— Виявлено слабкий трек! Обраховую курс.

Вакуумний трек являв собою „хвіст“ із збурених енерґетичних рівнів, залишених у верхніх шарах інсайду надсвітловим рушієм корабля. При дуже глибокому зануренні трек розсіювався за лічені хвилини, а то й секунди, але на глибині тридцять третього ступеню й меншій він зберігався протягом кількох годин — звісно, за відсутності аномалій і якщо поблизу не було потужних джерел ґравітації на зразок зорі або інших масивних космічних об’єктів.

— Стоп занурення! — скомандував я. — Офіцер зв’язку — приготувати сиґнальний бакен з повідомленням: „Трек знайдено. Починаємо переслідування. ‘Оріон’, капітан Шнайдер.“

— Бакен готовий, сер.

— Випустити бакен, — наказав я, вирішивши не повертатися для цього в апертуру. Все одно ми перебували майже на поверхні інсайду, а вакуум тут був спокійний.

— Бакен випущено, капітане. Пішов нормально.

— Штурман — лягти на курс, увімкнути форсаж.

— Є форсаж!

— Оператор — тримати занурення на півступеню нижче від трека. Навіґатор — передавати коректування курсу кожні дев’яносто секунд.

— Ґрафік коректувань прийнято. Трек стабілізується на рівні десяти в тридцять другому і одній десятій ступеня.

Чудово. Лайнер не намагався пірнути далі, щоб замести сліди, а йшов на оптимальній для кораблів свого класу глибині. Як я й сподівався, його пілоти не були зрадниками. Принаймні не всі разом. А капітан точно не був.

Коли ми вийшли на стабільний курс, навіґатор повідомила:

— Орієнтовний час до контакту з ціллю — тридцять сім хвилин.

Певна річ, це за умови, що лайнер не відхилявся і надалі не відхилятиметься від звичайного режиму розгону, а ми будемо витискати з „Оріона“ максимум того, на що він був здатний на такій глибині занурення.

— Цікаво, — замислено промовив Вінтерс. — За нами йде підкріплення?

— Можеш не сумніватися, — озвався Купер. — Коли з’явився наш бакен, старий Сантьяґо точно очухався. Хоча, треба сказати, його конкретно заклинило.

— Його не просто заклинило, — заперечила Прайс. — Він зірвався, втратив контроль над ситуацією. Йому пора на штабну роботу. Хоча шкода — гарний був командир…

Наступні півгодини минули в досить нервовій обстановці. Попервах ми непокоїлися, чи зможемо наздогнати лайнер, а згодом, коли впевнилися, що він нікуди не подінеться, нас почало турбувати інше — що робити, коли наздоженемо його. Найпростішим і найнадійнішим рішенням було б знищити корабель, і я знав, що мої дії визнають виправданими. Проте лайнер не був ворожим судном, якраз навпаки — на його борту, за винятком одного або кількох шпигунів, перебували наші союзники. Звичайно, їхню вірність було куплено за гроші, навіть за дуже великі гроші, та справи це не міняло. Єдина їх провина полягала в тому, що серед них був зрадник. Але тут і ми не без гріха, бо привезли з собою Ґарсію…

Навіґатор Девіс, що постійно проводила моніторинг треку, повідомила:

— Розрахункова відстань до цілі — 1840 астроодиниць. Швидкість зближення — 3206 вузлів. Орієнтовний час до контакту — чотири хвилини сорок секунд.

Швидко оцінивши ситуацію, я наказав:

— Продовжувати політ у попередньому режимі до зближення на двісті астрономічних одиниць. Потім почати уповільнення і зрівняти щвидкості за десять одиниць від цілі.

Через п’ять хвилин ми майже в достотному розумінні цього слова сіли на хвіст лайнерові. Нас розділяло лише десять астроодиниць — справжній мізер для надсвітлових швидкостей. Ми йшли на півступеня глибже, ніж лайнер, і якби він зненацька зупинився, переключивши рушій у холостий режим, ми просто пролетіли б під ним.

— Артилерійна група, — промовив я. — Приготуватися до торпедного залпу.

— Група готова, капітане! — відрапортував мічман Картрайт.