Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 32)

Весь цей час ми перебували у стані повної бойової готовності. Лайнер мусив залишатися на місці до завершення всієї операції, а нашому „Оріону“ було доручено тримати його під прицілом. На той випадок, якщо нам приготували пастку, він став би першою ціллю для удару, і всі люди на лайнері були попереджені про це заздалегідь, ще коли їх наймали на роботу. Разом зі щедрою винагородою, це служило додатковою ґарантією їхньої лояльності.

„Оріон“ перебував у безпосередній близькості від лайнера, лише за два десятки кілометрів. Наші артилеристи — мічман Картрайт і ворент-офіцер Мерфі — сиділи за пультами керування бортовим озброєнням і напружено вдивлялися в свою потенційну ціль. Їх нітрохи не надихала перспектива одним залпом знищити понад дві тисячі людей, проте вони були готові виконати наказ, якщо станеться зрада.

Капітан Ольсен стежив не лише за лайнером, а й за перебігом інспекції кораблів. Під кінець другої години вдоволено промовив:

— Ну от, взялися до мого. — Він збільшив зображення бортового телескопа і звернувся до мене: — Справжній красень, хіба ні?

— Авжеж, — погодився я, оцінивши грубувату вишуканість форм важкого крейсера, корабля першого класу. — А як він називається?

— „Чорний ворон“. Але це тимчасове ім’я, яке дали йому посередники. А постійне маю обрати я. Правда, ще нічого вдалого не придумав.

— Назвіть його „Меґан“, — запропонував я.

— Гм… Власне, в нас не заведено давати військовим кораблям жіночі імена.

— А ви зробіть виняток. Буду вам дуже вдячний.

Ольсен запитливо подивився на мене, а вже наступної секунди в його погляді промайнуло розуміння. Нарешті він згадав, як звали мою матір.

— Гаразд. Хай буде крейсер „Меґан“. — Він трохи помовчав. — Для мене це велика честь, колеґо. Не через вашого батька, ні, просто… просто приємно, що ви довірили мені пам’ять про дорогу для вас людину.

Я ні на мить не засумнівався в його щирості. За час подорожі ми з Ольсеном чудово порозумілися і навіть, попри різницю у віці, стали добрими друзями. Так склалося, що він виявився моїм останнім наставником. Увесь цей місяць він навчав мене найскладнішому мистецтву в нашій професії — вмінню бути командиром. Поза сумнівом, про це його попросив мій батько, проте Ольсен займався моєю підготовкою охоче, з натхненням, зовсім не зі службового обов’язку, а — хоч як це пишномовно звучить — за велінням серця. Як і кожен справжній капітан, він відчував внутрішню потребу передавати свій досвід молодшому поколінню. Втім, він і сам був аж ніяк не старий, сорок років — самий розквіт для командного офіцера, а я став першим випускником його капітанської школи. Вже з однієї цієї причини я зайняв у його житті та кар’єрі особливе місце. Певен, що він поставився б до роботи зі мною з такою ж відповідальністю, навіть якби я не був сином адмірала Шнайдера…

Огляд кораблів не виявив жодних сюрпризів, і адмірал Сантьяґо наказав розпочати посадку екіпажів. А пасажирський лайнер продовжував залишатися на місці під прицілом гармат „Оріона“ — вже на той випадок, якщо посередники привели за собою ворожі сили, що переховуються десь віддалік, в очікуванні слушної нагоди. А найзручніший для зовнішньої атаки момент настав саме зараз — коли відбувалося масове перевезення людей на вразливих, беззахисних шлюпках.

Ольсен увімкнув систему внутрішнього сповіщення і віддав своє останнє розпорядження в статусі командира „Оріона“ — назвав шлюзи, біля яких мали зібратися екіпажі трьох нових кораблів для подальшої посадки в шлюпки. Потім повернувся до мене і, відповідно до статуту, відсалютував.

— Капітан Ольсен командування кораблем здав.

Я відповів йому таким самим салютом.

— Капітан Шнайдер командування кораблам прийняв.

Черговий боцман оголосив:

— Новий капітан на містку!

На прощання Олсен міцно потиснув мені руку.

— Щасти вам, колеґо. — І в супроводі старпома Сміта, єдиного з команди „Оріона“, кого він забирав з собою на крейсер, залишив місток.

От і все, подумав я, окинувши поглядом рубку. Тепер я тут повновладний господар. Я став командиром корабля. Здійснилося те, про що я мріяв ще підлітком. Здійснилось набагато раніше, ніж я міг припустити у своїх найсміливіших мріях. Здійснилося з батькової волі… Ой, та ну його до біса! Нехай і так. Тим більший у мене стимул стати гарним капітаном, довести всім, що я не просто адміральський синок, „золотий хлопчик“, що я вартий чогось і сам по собі, без мого таточка-диктатора…

— Лейтенанте-командоре Купере, — звернувся я до першого пілота. — До повернення на Ютланд виконуватимете обов’язки старшого помічника.

Він, звичайно, очікував цього, та все одно його обличчя просяяло.

— Є, сер!

— А зараз проконтролюйте посадку наших пасажирів у шлюпки.

— Слухаюсь. — Він козирнув і вийшов з рубки.

На відміну від цивільних кораблів, у війському флоті старші помічники були льотчиками і в разі необхідності саме вони, а не перші пілоти заступали капітана на містку. А позаяк на військових кораблях було лише три, а не чотири літно навіґаційні групи, то і старпом, і капітан нерідко підміняли пілотів, займаючи пост штурмана. На більших суднах, третього класу й вище, існувала окрема посада заступника капітана з адміністративної роботи, але на корветах цю функцію поділяли між собою старший помічник, який мав справу лише з офіцерами, і головний старшина на чиї плечі лягали всі клопоти з рядовим та сержантським складом.

Я чудово розумів, чому начальство заздалегідь не подбало про призначення на „Оріон“ нового старшого помічника. Батькова обіцянка приставити до мене няньку, якщо я не впораюся зі своїми обов’язками, була не порожньою погрозою. В разі невдалого командування кораблем я по прибутті на Ютланд ґарантовано отримаю за старпома досвідченого офіцера, який фактично й буде справжнім капітаном на „Оріоні“. Безперечно, батько знав, що ця обставина не пройде повз мою увагу. Але якщо він сподівався цим розізлити мене, то дуже помилився. Навпаки — я ще більше сповнився рішучості довести свою професійну придатність.

5

Посадка екіпажів на нові кораблі завершилась без будь-яких пригод, і адмірал Сантьяґо нарешті дозволив лайнерові стартувати. Коли пасажирське судно, оточене енерґетичним коконом, повільно занурилось у вакуум і зникло з оглядових екранів, наші артилеристи трохи розслабилися. Проте пильності не втрачали — потенційна загроза все ще залишалась, хоча тепер, маючи в своєму розпорядженні флотилію з сорока п’яти кораблів, ми могли дати гідну відсіч супротивнику.

Через півгодини, провівши передстартову підготовку, здійснив занурення перший з наших нових корветів. У відповідності з планом, він мав досягнути глибини десяти в тридцять восьмому ступені градусів, що на три лоґарифмічні одиниці перевищувало оптимальну, і в такому режимі пройти кілька світлових років — щоб напевно не залишити в інсайді трек, за яким можна було б відстежити його курс. Це робилося на той випадок, якщо посередники привели за собою корабель-шпигун, який зараз ховається десь в апертурі, збираючись сісти нам на хвіст.

Слідом за першим корветом стартував другий, а за ним і третій. Кораблі нашої бриґади прикривали їх відхід, ми мали відчалити в останню чергу. Але до Ютланда все одно доберемося раніше, бо завдяти додатковим емітерам нам не знадобиться багато часу на подолання аномалії. Я подумав, що було б узагалі здорово, якби мій „Оріон“ прилетів найпершим. Цим би я показав батькові, що з мене вийшов непоганий командир, а крім того, мені хотілося чимшвидше повернутися додому, до моїх дівчат Елі й Ліни, до моєї сестри Яни.

Додому… Це просте, повсякденне слово вразило мене мов грім. За час перебування на службі в Ютландських ВКС я вже звик до прізвища Шнайдер — зрештою, так мене звали від народження. Я вільно оперував поняттями „ми“ й „наш“, вкладаючи в них свою належність до команди корабля, до всього флоту. Але тепер я подумав про Ютланд як про дім. Я ще погано знав цю планету, щоб її полюбити. Дещо в ній мені категорично не подобалось — зокрема, що нею керує не обраний народом уряд, а диктатор, наділений необмеженою владою. Та обставина, що цим диктатором був мій батько, лише погіршувала ситуацію… А проте я назвав Ютланд домом. Я починав вважати його своєю країною. Ні, не новою батьківщиною — до цього було ще далеко; але місцем, про яке я міг би сказати: „Тут я живу, це мій дім.“ І якщо шість тижнів тому я погодився вступити на службу лише тому, що не уявляв себе без космосу, то тепер я всією душею вболівав за Ютланд і був готовий битися за нього з будь-яким ворогом…

Заглиблений у свої думки, я проґавив момент, коли до рубки ввійшов головний корабельний старшина Маковський — єдиний ериданець у моїй команді. До дійсності я повернувся, коли він клацнув каблуками й голосно гиркнув:

— Капітане, сер!

— Так, шефе? — здригнувшись від несподіванки, запитав я. — Що сталося?

— Гадаю, це важливо, сер, — відповів старшина, простягаючи мені найзвичайнісінький на вигляд внутрішній комунікатор. — У бортовій мережі він не зареєстрований.

— Он як? — Я покрутив комунікатор у руках. — Де ви його знайшли?

— У сміттєпроводі на третій палубі. Вийшла за ладу пневматика, труба забилась у згині, і технікам довелося прочищати її вручну. Серед різного сміття знайшли й цей ком.