Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 35)

— Чому?

— Не наважувалась. Боялася відмови. Краще ти з ним поговори.

— Добре. Завтра при зустрічі так і вчиню.

— То ти ще не бачився з адміралом? — запитала сестра.

У цьому плані за десять тижнів моєї відсутності нічого не змінилося — Яна, як і раніше, уникала слова „батько“.

— Ні, — відповів я. — Лише перекинувся кількома словами по відеофону, коли летів на шатлі. Батько сказав, що зустрінемося завтра, бо сьогодні весь вечір він буде зайнятий. У нього важлива урядова нарада з приводу… гм, з одного серйозного питання.

Ще на станції я дізнався, що флаґман бриґади з арештованим Ґарсією на борту випередив мій „Оріон“ на одинадцять годин. Проте я не був упевнений, чи маю право обговорювати цей інцидент навіть із сестрою та своїми нареченими.

— Ми знаємо про Ґарсію, — сказала Ліна. — Сьогодні твій батько обідав з нами й усе розповів. Він був дуже задоволений тобою і лаяв адмірала Фаулера — мовляв, той пригрів на грудях зміюку.

— Вони всі змії, — гидливо зауважила Яна. — Всі Фаулерові „орли“ — і Алавес із десантниками, і Михайленко зі своїми пілотами, й інші заколотники. Різниця лише в тому, що ці зрадили Октавію, а Ґарсія переплюнув решту і став двічі зрадником.

— Що тобі відомо про це? — запитав я.

— Те, що розповів адмірал. Ґарсію допитали ще на шляху до Ютланда (гадаю, із застосуванням найрадикальніших засобів), і він розколовся. Виявляється, серед ериданських офіцерів-ренеґатів — гм, так би мовити, торгівельних аґентів ютландського уряду, — знайшлася група незадоволених розподілом коштів: їм здається, що на їхні рахунки у вавілоських банках надходить замало грошей. Довідавшись про те, хто їх справжній роботодавець і що ендокринол — продукт природної монополії, вони вирішили з’ясувати розташування Ютланда і продати інформацію про нього консорціуму земних фармацевтичних компаній.

— Ну, це не так уже й страшно, — сказав я, згадавши нашу з Павловим розмову.

— Так гадаєш? Якщо ти думаєш, що добрі дядечки-аптекарі мають намір запропонувати Ютланду взаємовигідне співробітництво, то дуже помиляєшся.

— А що, нацькують на нас земний флот? Але ж Земля принципово не веде загарбницьких війн.

Судячи з Яниного погляду, повз її увагу не пройшло, що замість „на Ютланд“ я сказав „на нас“. Проте коментувати це вона не стала.

— Земля не веде, а от деякі інші планети завжди готові. Зокрема, Тянь-Ґо. За свідченням Ґарсії, консорціум уже уклав з ґенералом Чанґом угоду про військову операцію проти Ютланда.

— Хай їм чорт! — вилаявся я. — Як же так? Хіба вони не розуміють, що тяньґонці, заволодівши Ютландом, перетворять планету на один величезний концтабір, а її мешканців — на рабів, що поголівно працюватимуть на вуховертових плантаціях.

— У тім-то й річ, що розуміють. І їм це вигідно. Краще ділитися прибутком з найманим завойовником, аніж з трьохсотмільйонним населенням планети. А якщо ґенерал Чанґ почне нахабніти й вимагати завелику частку від прибутку, то на захист інтересів консорціуму стане Земля. Загарбницьких війн вона не веде, зате без проблем спрямує свої війська для звільнення Ютланда від підлого загарбника. За умови, звичайно, якщо цей „підлий загарбник“ вчасно не вгамує свої апетити.

Я розгублено похитав головою.

— Прокляття!.. Але ж це підле свинство!

— Не ображай чесних свиней, — промовила Елі. — Це називається „Realpolitik“. Будь-яка, навіть найдовершеніша демократія, в основі своїй підла, продажна й лукава.

Я ошелешено витріщився на неї:

— Як це розуміти? Батько вже навернув тебе в свою віру?

Вона зашарілася.

— Аж ніяк! Просто… просто ми майже щодня розмовляли — за обідом, іноді за вечерею. І знаєш, він говорив багато правильних речей, над якими я раніше не замислювалася. Між іншим, усе те, що сказала тобі Яна, це його слова. До того ж не лише сьогоднішні. Десь місяць тому твій батько сперечався з капітаном Павловим з приводу його ідеї про концесію. Він доводив йому, що фармацевтичні компанії не задовольнить рівноправне партнерство, що вони зрадять Ютланд задля збільшення своїх прибутків. Адмірал навіть назвав їх найвірогіднішого спільника — ґенерала Чанґа. І, як бачиш, влучив у яблучко.

Я важко зітхнув:

— Так, у яблучко. На всі сто очок…

2

Кораблі ютландського флоту жили за поясним часом Світ-Лейк-Сіті, тому я, хоч і мав вихідний, за звичкою прокинувся о пів на сьому ранку.

Елі з Ліною після бурхливої ночі спали мов убиті. Я ж, на власний подив, почувався бадьорим і відпочилим. Обережно, щоб не розбудити дівчат, вибрався з ліжка, прийняв холодний душ, одягнувся й зійшов на перший поверх, щоб поснідати — їсти хотів страшенно.

В їдальні на мене чигав сюрприз — за столом сидів Павлов, пив каву й палив сигарету. Головно я здивувався не через його присутність у нас вдома о такій ранній порі, хоча й це викликало запитання. Значно більше мене вразило те, що він був одягнений в адміральський мундир з чотирма зірками на погонах.

— Привіт, Александре, — сказав Павлов. — Дуже радий тебе бачити.

— Добрий ранок, сер, — сказав я і про всяк випадок став струнко.

— Ой, облиш! — відмахнувся він. — Робочий день ще не почався, тож давай без формальностей. Тим більше, що в тебе вихідний.

— Батько тут? — запитав я, сівши за стіл.

— Ні, залишився ночувати на роботі. Просив не будити тебе, поки ти сам не прокинешся. Та раз ти вже встав, поїдемо до нього разом.

Тим часом місіс Еплгейт подала мені сніданок, і я взявся до їжі, раз за разом заінтриґовано поглядаючи на Павлова.

— Мій мундир? — запитав він

— Так, — відповів я. — Ваш мундир. Дівчата мені нічого не сказали. Мабуть, просто не встигли — вчора ми лише трохи поговорили, а потім я ліг спати.

Ясна річ, не сам, вже про себе додав я. А в ліжку з Елі й Ліною було не до розмов.

Павлов добродушно всміхнувся, немов прочитавши мої думки.

— Вони не могли сказати ще й з іншої причини. Бо самі не знали. Я прийняв це призначення лише вчора ввечері.

— Начальником космічних операцій?

Він кивнув:

— Ситуація змінилась, і я більше не можу залишатися осторонь. А твій батько дав мені слово, що відмовляється від планів державного перевороту на Октавії.

— І що тепер? — запитав я. — Якщо мене правильно інформували, ваша ідея з концесією з тріском провалилася.

Павлов спохмурнів.

— І не кажи. Я досі шокований. Ніколи б не подумав, що фармацевтичні компанії виявляться такими зажерливими… е-е…

— Акулами капіталізму, — додав я.

— Так, твій батько мав рацію, а я помилявся. Але найгірше те, що існування Ютланда вже перестало бути таємницею. Про це знають у тяньґонському уряді і в керівництві земного фармацевтичного консорціуму. Скоро довідаються й інші планети — і тоді почнеться справжнє полювання. Твій батько вже відрядив кур’єрський корабель, щоб попередити Фаулера і ще трьох адміралів, котрим відомо, де знаходиться Ютланд. Їм доведеться зникнути разом з родинами, поки до них не дісталися тяньґонські аґенти, найманці консорціуму або спільники Ґарсії. Та як на мене, це мало допоможе. Єдина можливість і далі тримати в секреті розташування Ютланда — повна й абсолютна самоізоляція, припинення будь-яких контактів із зовнішнім світом.

— Але це нездійсненно, — сказав я.

— Цілком правильно. За останні п’ятнадцять років Ютланд, залишаючись у тіні, досить ґрунтовно інтеґрувався в міжпланетну економіку. Експортуючи ендокринол, він імпортує не лише кораблі та озброєння, а й багато іншого — від високих технологій до звичайного побутового дріб’язку. Припинення торгівлі призведе до глибокої економічної кризи. Насамперед постраждає флот, що існує винятково на кошти, отримані з продажу ендокринолу. І не має значення, скільки вже накопичено цих самих коштів. Якщо не буде торгівлі, іншопланетні гроші без товарного забезпечення перетворяться на пусті папірці. Рано чи пізно флот вийде з-під контролю — а вистачить одного корабля-дезертира, щоб решті світу став відомий шлях до Ютланда. Тому цілковита ізоляція неприйнятна — це розуміють усі в керівництві планети.

— А відкритися, означає накликати на себе аґресію, — зауважив я. — Отже, безвихідь.

— Скидається на те. Щоправда, ґенерал Гакслі… До речі, ти знаєш, хто він?

Я коротко кивнув. Звичайно, знав. Ґенерал Гакслі був найвисокопоставленішим військовим, що народився на Ютланді. Він очолював Планетарну Армію — тобто всі збройні сили наземного базування, керівництво яких майже на сто відсотків складалося з корінних ютландців. У ВКС ситуація була геть інша — в їх вищому командуванні домінували колишні ериданські офіцери. Що й зрозуміло — адже п’ятнадцять років тому Ютланд не мав жодного космічного корабля, а за цей час не могло з’явитися достатньої кількості „доморослих“ адміралів. Єдиним ютландцем, що носив три зірки на адміральських погонах, був тридцятисемирічний віце-адмірал Бенсон — і якраз він, а не чотиризірковий ґенерал Гакслі, був найпопулярнішою після мого батька людиною на планеті. Подейкували навіть, що батько бачить його своїм наступником на посаді імператора.

— Так от, — вів далі Павлов. — Ґенерал Гакслі запропонував план, як уникнути аґресії. План огидний, треба сказати, навіть мерзенний.

— Здатися на милість консорціуму? — припустив я.

— Саме так. Укласти з фармацевтичними компаніями угоду, яка в повній мірі задовольнить їхні апетити. Фактично продати планету з її населенням в обмін на частку прибутку. Запропонувати своєрідний розподіл праці: консорціум контролюватиме виробництво і збут ендокринолу, а уряд з військом і поліцією триматиме народ у покорі. Ну, як тобі?