Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 37)

— Ґенетичний код? — припустив я.

— Правильно. Одинадцять років тому я інкоґніто прибув на Вавілон і все влаштував. Причому, за умовами депозиту, необмежений доступ до активів відкрито не лише для мене, але й для моїх біологічних нащадків — я ніколи не втрачав надії розшукати тебе. Сам я зараз не можу залишити Ютланд, а Яна поки не готова до такої відповідальної місії… і це ще м’яко сказано. Тому летіти на Вавілон мусиш ти.

— А я… хіба я готовий? Я ж геть не розуміюся на фінансових операціях. Та й на озброєнні також. З кораблями справи трохи кращі — та й то не зовсім. А що ж до вербування найманців…

— Про це не турбуйся, — урвав мене батько. — Тебе супроводжуватимуть міністри фінансів і військово-промислового комплексу з помічниками, а також група співробітників Кадрового управління Ґенерального Штабу. За тобою залишаться суто контрольні функції.

Ну, це інша річ, подумав я. Я контролюватиму їх, а вони — мене. Плюс іще загін космічних піхотинців під виглядом охоронців. Все передбачено. Хоча… Судячи з того, що я знав про вавілонські порядки, досить мені опинитися в одному з банків і вступити в права власника солідного рахунку, то на моє прохання тамтешня охорона миттю візьме мене під свій захист. А потім, маючи таку купу грошей, я зможу без проблем утекти, змінити ім’я, зовнішність, відбитки пальців, малюнок сітківки ока — і шукай вітру в полі. Мені навіть не знадобляться всі гроші, а лише якась крихта від них — все одно це буде велетенська сума. Я зможу придбати власний корабель, створити невеличку космічну компанію… Хіба батько цього не розуміє?

Та ні, звичайно, все він розуміє. Він знає, що ні за які скарби світу я не кину Елі й Ліну. Залишаючись тут, на Ютланді, вони будуть надійною ґарантією моєї лояльності… Проте наступні батькові слова зруйнували цю версію вщент:

— Гадаю, ти захочеш взяти з собою своїх дівчат. Я не проти. Крім того, Елісон дуже сумує за космосом. До речі, тебе влаштовує лейтенант-командор Купер як старший помічник?

— Цілком. Я вже подав у штаб дивізіону рапорт про його затвердження на постійній посаді. Першим пілотом збираюся призначити лейтенанта Девіс, а лейтенанта Прайс — старшим навіґатором.

— Отже, місце оператора занурення в Основній групі залишається вакантним, — зауважив батько. — Думаю, його може зайняти Елісон. Я переглядав записи її вахт — вона гарний пілот. Ще недосвідчений — але гарний. Дуже здібна дівчина.

— Але ж тоді… тоді я зможу… — Я прокашлявся й зібрався з думками. — Хто завадить мені прихопити гроші і втекти разом з Елі та Ліною?

— Твоє сумління, Алексе, — відповів батько. — Почуття обов’язку. Я впевнений у тобі. Адже ти — мій син.

4

Протягом наступних сорока хвилин батько детально інструктував мене з приводу майбутньої місії, але закінчити не встиг — на пульті його столу зненацька заблимав червоний вогник екстреного виклику. Батько натиснув кнопку відповіді і невдоволено запитав:

— Ну що там іще? Я ж наказав не турбувати мене.

— Перепрошую, Ваша Ексцеленціє, — пролунав голос секретаря. — Тут адмірал Павлов, адмірал Біргоф і ґенерал Гакслі. Вони наполягають на негайній зустрічі.

— Добре, пропустіть їх, — сказав батько й вимкнув інтерком.

За кілька секунд до кабінету ввійшли Павлов, Гакслі й Біргоф. Останній командував Ютландським Зоряним Флотом, а під час путчу на Октавії був батьковою правою рукою. Як я вже знав, два роки тому він відмовився від посади начальника космічних операцій, посилаючись на свій вік, і саме йому належала ідея переманити на Ютланд Павлова.

Обидва адмірали мали схвильований вигляд; ґенерал був пригнічений і розгублений.

Я збирався був піти, проте батько жестом наказав мені залишатися на місці і звернувся до нових відвідувачів:

— Сідайте, панове. Я вас слухаю.

Павлов улаштувався в сусідньому зі мною кріслі й заговорив:

— Сер, у тому, що сталося, є значна частка моєї вини. Зміни в структурі командування ВКС, пов’язані з запровадженням моєї посади, призвели до короткочасної дезорганізації в роботі Ґенерального Штабу, що дозволило капітанові Вільямсу, командиру корвета „Нью-Оґден“…

— Стоп! — сказав батько й подивився на Гакслі. — Якщо не помиляюся, капітан Вільямс, Джошуа Вільямс, ваш зять. Так, ґенерале?

— Так, сер, — відповів той, не підводячи погляду.

— І що ж зробив капітан Вільямс?

— Учора ввечері, — продовжив доповідь Павлов, — він сфабрикував наказ головного командування і спрямував його шифрованим каналом зв’язку до штабу своєї Дев’ятнадцятої ескадри. Опівночі команду „Нью-Оґдена“ було терміново відкликано з відпусток, а о третій шістнадцять корвет під командуванням Вільямса відбув нібито для виконання секретного завдання. Трохи більше години тому служба космічного спостереження зафіксувала, що „Нью-Оґден“ залишив межі „тіньової зони“ і здійснив занурення. Це було доведено до відома адмірала Біргофа, саме тоді він виявив підроблений наказ і звернувся до мене за поясненнями. Ось ця фальшивка, сер.

Павлов передав батькові свій планшет. Той швидко пробіг поглядом текст на екрані й вилаявся:

— Щоб я здох!..

— Мені б дуже хотілося помилитися, — вів далі Павлов, — але я майже не сумніваюсь, що „Нью-Оґден“ прямує до Землі, де капітан Вільямс має намір вступити в переговори з фармацевтичним косорціумом.

Батько подивився на Гакслі:

— Це ваші вибрики, ґенерале?!

Цього разу Гакслі підвів очі й відповів йому похмурим, але прямим і відкритим поглядом.

— Ні, сер. Присягаюся честю офіцера. Я й надалі переконаний в необхідності діалоґу з консорціумом — але не таким чином. Для цього потрібна воля всього уряду, а сепаратні перемовини ні до чого доброго не призведуть.

Тут обізвався адмірал Біргоф:

— Ґенерале, повторіть те, що ви говорили нам з адміралом Павловим.

Гакслі нервово пожував губами.

— Вчора вдень я розповів зятеві про зраду лейтенанта-командора Ґарсії… і про суму, яку консорціум запропонував за інформацію про розташування нашої планети. — Він трохи помовчав. — А ще я поділився з ним своїм переконанням, що переговори з урядом Землі — фатальна помилка, яка призведе до завоювання Ютланда.

— Як казали в давнину, — похмуро підсумував Біргоф, — щури перші залишають тонучий корабель. А найперший з цих щурів вирішив ще й заробити на своїй втечі величенький статок.

— Але екіпаж, — мимоволі вихопилось у мене. — Невже… — Я запнувся й почервонів. Не годиться капітанові втручатись у розмову чотирьох вищих офіцерів.

— Навряд чи хтось із екіпажу в курсі планів свого командира, — зауважив Павлов. — У команді „Нью-Оґдена“ немає жодного досвідченого ериданця, всі поспіль молоді ютландці. Не думаю, що вони запідозрять якийсь негаразд. Зрештою, вони отримали наказ від штабу і, мабуть, дуже пишаються, що їм довірили таємну місію. Залишається хіба що старший офіцер зв’язку, лейтенант Ґрифіт. От він ще може бути у змові з капітаном — або його також обвели круг пальця. Особисто я схиляюся до другого варіанту. Нещодавно надіслав запит до СБ, але відповіді ще не отримав.

— Здається, — промовив батько, поглянувши на червоний вогник екстреного виклику, — відповідь зараз буде.

Увімкнувши інтерком, він спитав у секретаря:

— Це Григоров?

— Так, Ваша Ексцеленціє.

— Нехай заходить.

Колишній полковник, а нині бриґадний ґенерал Григоров, новий начальник відділу контррозвідки Служби Безпеки Збройних Сил, підтвердив версію Павлова. Лейтенантові Ґрифіту справді надіслали підтверджений СБ окремий наказ, у якому йшлося про те, що корвет „Нью-Оґден“ надсилають до Сонячної системи з метою забезпечення прикриття для майбутньої дипломатичної місії. Саме тут весь задум капітана Вільямса міг провалитися, якби нічний черговий, що отримав цей наказ з Ґенерального Штабу, виявив більше пильності. А так він лише зареєстрував його й переслав Ґрифіту.

Вислухавши доповідь Григорова, батько зміряв присутніх у кабінеті важким поглядом.

— Так, — промовив він. — Адмірале Павлов, адмірале Біргоф, ґенерале Григоров. Всі троє отримуєте догану за службову недбалість. Ґенерале Гакслі, вам саме час писати рапорт про відставку. Капітане Шнайдер, я мушу скасувати вашу відпустку. Ви відбуваєте на Вавілон уже завтра.

Розділ шостий

1

Вавілон був найдивнішою планетою з-поміж півтора сотень світів, освоєних і населених людьми. Тутешніх чиновників зовсім не цікавило, хто ти, звідки прибув і з якою метою. Їм було байдуже, що ти привозиш з собою і що вивозиш, що продаєш і що купуєш, звідки в тебе гроші і яким родом діяльності збираєшся займатися на планеті — якщо тільки це не пов’язано з незаконним заволодінням чужою власністю, матеріальною або інтелектуальною, насильством над особистістю чи завданням шкоди довколишньому середовищу.

На Вавілоні не існувало мита, акцизу й податку на прибуток. Місцеве економічне законодавство було таке ліберальне, що часом складалося враження його цілковитої відсутності. Тут панував капіталізм у його чистому, первісному вигляді; тут був дикий розгул вільного підприємництва і приватної ініціативи. Завдяки всьому вищенаведеному, Вавілон віддавна утвердився як центр міжпланетної торгівлі, через нього проходили такі потужні фінансові потоки, які й не снилися іншим світам, за винятком хіба що Землі з її тридцятимільярдним населенням. Незначного в процентному відношенні збору з банківських операцій — чи не єдиної, окрім земельного податку, дохідної статті бюджету, — цілком вистачало, щоб планета жила й процвітала. І навіть купалася в роскошах…