Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 39)
Коли я неквапно рушив через залу, прямуючи до чергового адміністратора, той відразу звернув на мене увагу — не в останню чергу завдяки моєму мундирові флотського капітана, — і до того моменту, коли я підійшов, встиг звільнитися, перепоручивши клієнта, з яким саме розмовляв, своєму помічникові.
— Чим можу служити, капітане? — чемно запитав він.
Передовсім я прочитав його ім’я на бейджі: „С. Азеракіс“.
— У вашому банку, пане Азеракіс, я маю певні активи. З доступом за ґенетичним кодом.
Адміністратор став ще запопадливішим.
— Вельми завбачливо з вашого боку, капітане. Бажаєте провести аналіз ДНК?
— Якраз тому я тут.
Адміністратор підвівся й вийшов з-за своєї стійки.
— Прошу зі мною, капітане.
Ми вдвох пройшли на другий поверх, де містилася ґенетична лабораторія. Вільямсові й піхотинцям я наказав залишатися в залі, запевнивши їх, що в банку ми як у фортеці і мені нічого не загрожує. Азеракісу мої слова дуже сподобались. Утім, це була щира правда.
Ґенетична лабораторія була невелика, але з найсучаснішим обладнанням. Її єдиний співробітник взяв у мене пробу крові, упродовж п’яти хвилин провів аналізи й записав отриману формулу ДНК на картку пам’яті. Коли він збирався опломбувати її, я сказав:
— Стривайте, панове, це ще не все. — Я видобув з кишені іншу картку. — Рахунки відкрив мій батько, з правом необмеженого доступу для своїх дітей. Тут записано його ґенетичний код.
Лаборант ввів у комп’ютер надану мною інформацію і майже миттєво одержав висновок, що я є біологічним сином особи, чию формулу ДНК щойно надав. Обидва ґенетичні коди разом з результатом їх порівняльного аналізу було переписано на окрему картку, лаборант помістив її в прозорий герметичний футляр, опломбував і передав Азеракісу.
Коли ми залишили лабораторію, адміністратор запитав:
— Отже, що ви хочете робити з вашими рахунками?
Я ввічливо і водночас наполегливо промовив:
— Перепрошую, пане Азеракіс, але в подальшому я волів би мати справу з вашим начальником.
— З головним менеджером операційного відділу?
Я похитав головою:
— Вище.
— З директором?
Я знову похитав головою. Очі адміністратора округлилися.
— Хочете сказати…
— Так, — значуще кивнув я. — Мені потрібен голова правління.
Азеракіс поринув у глибокі роздуми. Я поставив його перед складною дилемою: з одного боку, клієнт завжди правий; а з іншого — клієнтова правота таки мала свої межі, які визначалися його суспільним становищем або розмірами статку. Азеракіс не знав мене, але здогадувався, що я не простий клієнт, і дуже побоювався припуститися помилки…
Після хвилинного мовчання адміністратор запитав:
— Капітане, ви впевнені, що ваша справа зацікавить голову правління?
— Я це ґарантую.
Нарешті він зважився, дістав телефон і заговорив грецькою. Я не знав цієї мови, проте по тону Азеракіса здогадався, що спочатку він розмовляв з секретарем, а потім, коли його голос став украй шанобливим, навіть улесливим, — з головою правління.
Розмова тривала недовго. Азеракіс повернув телефон до кишені й сказав:
— Пан Константинідіс згоден зумтрітися з вами, капітане. — І з легким зітханням додав: — Сподіваюсь, я прийняв правильне рішення.
3
Пан Костас Константинідіс був одинадцятим представником давньої банківської династії, що незмінно очолювала банк „Аркадія“ від самого моменту його заснування. Початково цей банк було створено для потреб грецької громади Вавілона, але з плином часу масштаби його діяльності вийшли за вузькоетнічні рамки, і ось уже сотню років він міцно утримувався в п’ятірці найбільших вавілонських банків. Проте деякі його традиції залишалися незмінними: дарма що сім’я Константинідісів уже давно не володіла ні контрольним, ні принаймні блокувальним пакетом акцій, посада голови правління банку, як і раніше, переходила від батька до сина (або від діда до внука), і ще ніхто не намагався замахнутися на родинне наступництво, а при наймі нових службовців досі віддавали перевагу грекам.
У швидкісному ліфті ми з Азеракісом піднеслися на двадцять шостий поверх будівлі, проминули розкішну приймальню і пройшли в ще розкішніший кабінет з довгим столом, на чолі якого велично, мов на троні, сидів у широкому шкіряному кріслі чоловік років шістдесяти, чиє обличяя було мені добре знайоме за фотоґрафіями та відеозаписами з наданого батьком досьє.
Константинідіс привітався зі мною й запропонував сідати. Тонучи ногами в пухнастому килимі, я підійшов до вказаного крісла і присів. Тим часом адміністратор передав своєму босові картку з ґенетичними кодами і, ввічливо вклонившись нам обом, позадкував до дверей. Коли він вийшов, голова правління заговорив:
— Пан Азеракіс повідомив мені про ваше бажання, щоб я особисто зайнявся вашими справами, капітане.
Останнє слово він промовив зі слабкою, ледь відчутною запитливою інтонацією, делікатно залишаючи за мною вибір — або зробити вигляд, що я нічого не помітив, і залишатися просто капітаном, або відповісти на невисловлене запитання. Я обрав останнє:
— Капітан Шнайдер. Александр Шнайдер.
— Дуже поширене прізвище. Німецькою означає „кравець“ — так у давнину називали людей, які вручну шили одяг.
— Щось на зразок теперішніх кутюр’є, — зауважив я для підтримання розмови.
— Не зовсім так. У наш час одяг від кутюр’є — розкіш для ідіотів. Ніхто при здоровому глузді не сплачуватиме за костюм десятки тисяч лір, коли майже такий самий можна придбати всього лиш за сотню-півтори в магазині готового вбрання або замовити в автоматичному ательє. Ну, хіба що подурілі з жиру багатії, яким ніде подіти свої гроші… — Константинідіс ніби мимохідь змахнув невидиму порошинку зі свого піджака явно ручного пошиву, потім узяв футляр з карткою, перевірив цілісність пломби, перш ніж зламати її, і вставив картку на зчитування. — Але раніше, ще в далеку доіндустріальну добу, весь одяг шили винятково руками. Тому на світі так багато Шнайдерів, Тейлорів, Састрів, Портнових, Кравчуків… Гм. Одначе у вас ериданський акцент, що надає вашому прізвищу — скажемо так — особливого звучання. Я, знаєте, ще з молодості цікавлюся міжнародною політикою.
Кажучи це, Константинідіс одночасно проводив маніпуляції з комп’ютерною консоллю. Нарешті він отримав результати.
— Так, так… Цікаво. Навіть вражаюче… Ох, вибачте! — похопився він. — Ви ж нічого не бачите. Прошу.
Наступної миті переді мною ввімкнувся екран, і я побачив цифри — номера рахунків, дати відкриття, початкові внески, подальші операції, баланс на поточний момент. Сторінка змінялася сторінкою, за рахунками в головному банку йшли його філії, потім кореспондентські рахунки в інших банках — як на Вавілоні, так і за його межами. І, нарешті, загальний підсумок.
— Неймовірно, — прокоментував Константинідіс, зберігаючи позірну незворушність. — Все життя займаюся цим бізнесом, але мене не перестає дивувати наша банківська система, яка зберігає таємницю вкладів не лише від сторонніх, а й навіть від вищого керівництва самих банків. Виявляється, ви наш найбільший клієнт.
— Власне, це гроші мого батька, — зробив я уточнення. — А я лише його представник.
— Проте, згідно з умовами вкладів, ви маєте повне право розпоряджатися ними на свій розсуд. Мушу зізнатися, пане Шнайдер, попервах я подумав — хоча мене це не стосується, — що ви син
— З цим трохи зачекаємо, — сказав я. — А поки зробіть запит до планетарного депозитарію.
Голова правління кивнув:
— Так я й думав.
Відповідь з депозитарію не змусила себе довго чекати. Коли вона надійшла, Константинідіс уважно вивчив отримані сертифікати на володіння акціями і повільно похитав головою.
— Я давно підозрював, що хтось намагається прибрати „Аркадію“ до рук, обережно скуповуючи наші акції. Але не припускав, що справа дійшла вже до контрольного пакету… — Він підвів погляд і запитливо подивився на мене. — Отже, пане Шнайдере, які будуть ваші розпорядження? Тобто, розпорядження вашого батька.
— Насамперед, — запевнив я, — ми не збираємося втручатись у політику банку — ані в кадрову, ані у фінансово-кредитну. Немає сенсу міняти те, що й так працює бездоганно. Ми потребуємо лише вашого сприяння у проведенні серії цілком леґальних операцій. Але про це згодом. Зараз продовжимо вже розпочате. З якими банками ви маєте угоди про довірче представлення клієнтів?
— Ну, певна річ, з усіма з Великої Вавілонської Двадцятки. І з цілою низкою менших банків.
— Гаразд. Займемося поки Двадцяткою.
— І рахунки, і депозитарій?
— Так.
Екран знову заполонили цифри. Рахунки, рахунки, рахунки, слідом за ними йшов підсумковий баланс — сума, що приголомшила навіть мене, хоч я й очікував її побачити, а на десерт — сертифікати акцій.
Константинідіс уже перестав удавати незворушність, відкинувся на спинку крісла, розстебнув верхній гудзик сорочки, щоб вільніше дихалося, і витер серветкою спітнілого лоба.
— Шість банків… Шість із Великої Двадцятки! Ніколи б не подумав, що таке можливо. Не надто помилюсь, якщо скажу, що ви з вашим батьком — найбагатша родина у людському всесвіті.
„Цікаво,“ — подумав я відсторонено, — „за кого він нас має? За піратів? Работорговців? Чи, може, очільників Веґіанського наркокартелю?…“