Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 95)
— От коли станеш ґросмейстером тамплієрів, — зауважив Ґастон, — тоді й тебе прийматимуть нарівні з королями. Думаєш, мої апартаменти кращі?
— У тебе дві кімнати.
— Та ж твоя кімната, хіба що розділена навпіл тонкою перегородкою…
— І передпокій у тебе просторіший. Так чи інак, ти можеш не боятися, що хтось несподівано завітає до тебе і побачить, як ти мочишся в нічну вазу. — Ернан зітхнув і плюхнувся у вільне крісло. — Що не кажи, а ґраф від ґрафа різниться.
— Часом і віконт від ґрафа різниться. — Ґастон заздрісно покосився на Симона. — Нашого друга оселили разом з принцами, надали йому аж три великі кімнати, не рахуючи передпокою та мильні. Либонь, Марґарита вже накинула на нього оком. Будемо сподіватися, що незабаром він відквитає Амеліні ще кілька гілок на своїх рогах…
Тут Філіп не стерпів.
— Годі! — прикрикнув він. — Припиніть це словоблуддя!
У цей момент з мильні вийшов Філіпів слуга Ґоше і шанобливо спитався:
— Вашим світлостям ще щось потрібно, монсеньйори?
— Ні, Ґоше, нічого, — відповів Філіп, — до ранку ти вільний. — А коли слуга з уклоном вийшов з кімнати, він повернувся до Шатоф’єра: — Ну, Ернане, що скоїлося? Тільки по суті, без зайвої балаканини.
Ернанове обличчя набуло зосередженого виразу.
— Говоритиму по суті. Та, на жаль, без невеличкого ліричного вступу обійтися не зможу.
Філіп нетерпляче ляснув пальцями.
— Гаразд, валяй ліричний вступ. Але покоротше, не випробуй мого терпіння.
— Домовилися, — вдоволено кивнув Ернан. — Тепер скажи мені, Філіпе: як, по-твоєму, охороняється Кастель-Бланко?
— Надійно. Знаскоку не візьмеш.
— Що ж, згоден. А всередині?
— Теж надійно.
— А ця вежа?
— Як державна в’язниця. Зрештою, тут розташовані апартаменти принців королівської крові. Так само надійно охороняється і північна вежа, де мешкають принцеси.
Шатоф’єр гмикнув.
— Тоді вийди зі своїх покоїв.
— Навіщо?
— Щоб улаштувати оглядини варти.
— А, он ти про що! — всміхнувся Філіп. — Справді, ні в переходах, ні в ґалереї ти не зустрінеш жодного вартового. Проте всі підходи на верхні рівні північної та східної веж охороняються так, що й муха не пролетить без ретельної перевірки своєї особи. І між іншим. Сам вийди й гукни щось на зразок „ой-ой-ой!“ — так відразу на твій крик збіжиться дюжина вартових. Ні, друже, всі твої побоювання марні. Охорона тут непомітна лише доти, доки в ній немає потреби; а так вона цілком надійна. А що ж до відсутності вартових у переходах і в ґалереї…
— То це дуже зручно, — підхопив Ґастон. — Будь-якої миті ти можеш знову піти до принцеси Ізабели, і якщо будеш обережним, а її покоївка триматиме язика за зубами, то ніхто ніколи не дізнається, де ти був і скільки часу там провів… Гм, хіба що за запахом — адже вона так гарно пахне!
Ернан прокашлявся, закликаючи до уваги.
— Так, це зручно, — погодився він. — Але водночас ця зручність підриває безпеку зсередини.
— Ага! — насторожився Філіп. Похмурий вигляд Ернана не провіщав нічого доброго. — Ну ж бо, не зволікай! Що маєш на думці?
Ґастон і Симон подалися вперед; їхні очі гарячково заблищали.
— Передусім, — почав Ернан, — трохи пофантазуємо… Ні-ні, зовсім трошки. Так от, на двох верхніх рівнях північної вежі мешкає вісім дам, і всі вони принцеси крові — Марґарита та Жоана Наварські, Бланка Кастильська, Гелена Іверо, Марія та Ізабела Араґонські, Адель де Монтальбан і, нарешті, королева Кастилії Констанца Орсіні. Є, правда, ще шлюбні покої з Ґабріелем та Матильдою — але це двійко нас не цікавить. Якщо вони й замишляють когось убити, то це одне одного… Гм-м, далі. У нашій вежі, на тих же двох рівнях, мешкає семеро принців крові плюс один Симон де Біґор. Крім головного коридору внизу, ці дві вежі також сполучено коридором ґалереї, і от по цьому коридорові… Уявімо собі таку можливість — тільки не сприймай це серйозно, Симоне, я беру тебе для прикладу, — отож, припустімо, що наш Симон гострить зуба на котрусь з вищезазначених дам, скажімо… скажімо, на Марію Араґонську.
Симонові щоки спалахнули.
— Підла брехня! — пробурмотів він, винувато ховаючи очі.
Філіп і Ґастон запитливо поглянули на Ернана.
— Що таке? — хором промовили вони.
— Нічого особливого, — відмахнувся той. — Це наш із Симоном секрет, і я не збираюся видавати його… У тому разі, певна річ, — вагомо додав Шатоф’єр, — якщо він буде гарним хлопчиком і в усьому слухатиметься дядечка Ернана… Отже, припустімо, що Марія Араґонська чимось дуже допекла Симонові, так допекла, що він вирішив поквитатися з нею. І ось, темної ночі, коли всі полягали спати, він, сховавши на грудях кинджал, виходить від себе, ніким не помічений пробирається верхнім коридором ґалереї в північну вежу, тихо стукає в двері пані Марії… — Тут Ернан розгублено замовк і похитав головою.
— Ну! — поквапив його Філіп. — Що далі?
— Далі нічого, — скрушно зітхнув Шатоф’єр. — Я вибрав невдалий приклад. Ні пані Марія, ні її покоївка не впустять Симона досередини, а швидше за все зчинять ґвалт і викличуть варту.
— Але суть твоїх міркувань я збагнув. Хтось із нас, принців, виявивши певну обережність, може прийти серед ночі до котроїсь із принцес, залишитися з нею сам на сам, ніби для серйозної розмови, вправно перерізати їй горло — так, щоб вона не пискнула, потім уколошкати покоївку, як єдиного свідка, і спокійно повернутися до себе… Та ні, це дурниці!
— Аж ніяк, — авторитетно заявив Ернан. — Ніякі це не дурниці. Саме так збирається вчинити Рікард Іверо з принцесою Марґаритою.
— О, Боже! — перелякано вискнув Симон.
— Коли? — запитав практичний Ґастон.
— Чорти лисі! — сказав Філіп. — Ти це серйозно?
— Серйозніше бути не може. Ти пам’ятаєш нашу першу розмову про лурдського лісничого?
— Так, — відповів Філіп, стріливши поглядом у Симона. — Здається, це було на ристалищі…
— Атож, на ристалищі. У твоєму шатрі. А коли ви з Симоном поїхали, я заснув, і бачився мені страшний сон…
Зрозуміло, Ернан розповів друзям не про підступних сарацинів зі свого сну, а про не менш підступних християн, що мали звичай обговорювати свої злочинні плани арабською мовою.
Філіп, Ґастон та Симон слухали його уважно, не перебиваючи. Коли Ернан скінчив, у кімнаті запала могильна тиша — всі троє, кожен у міру своїх розумових здібностей, переварювали отриману інформацію.
— Матір Божа! — нарешті озвався Філіп. — Ґраф Біскайський, віконт Іверо!… Хто б міг подумати!
— Отож-то й воно! Ніхто б на них не подумав. Ґрафа тут немає. Він натхненник і організатор замаху, і залишився в Памплоні, щоб ніхто не запідозрив його в причетності до вбивства…
— Не зовсім так, — перебив Ернана Філіп. — Марґарита взагалі не запрошувала його до Кастель-Бланко.
— Це неістотно. Головне, що ґраф буде поза підозрою. А Рікард Іверо нишком зробить свою чорну справу і звалить усю провину на іншого.
— Як? — поцікавився Ґастон.
— Цього я не знаю. Можливо, він збирається залишити на місці злочину якусь річ, що незаперечно вказуватиме на когось із гостей. Є безліч різних способів.
— Схоже, я знаю, кому відводиться роль цапа-відбувайла, — сказав Філіп.
— І кому ж?
— Гадаю, Річардові Гамільтону. Його запрошено сюди на прохання Еріка Данського, але насправді ініціатива належала Гелені Іверо. Цілком можливо, що її попросив про це брат.
Ернан схвально гмикнув:
— Можливо, можливо. У кожнім разі, коли стало відомо, що Гамільтон їде з нами, якраз на нього я й подумав.
— Але чому? — озвався Симон. — Чому вони хочуть убити Марґариту?
Ґастон з гучним стогоном видихнув.
— Невже тобі не втямки, що після Марґаритиної смерті наступником престолу стане ґраф Біскайський?
— Ну… Це я розумію. Справді розумію, Ґастоне, і не дивися на мене такими очима. Мені йдеться не про ґрафа, а про віконта Іверо. Чому він хоче вбити Марґариту? Він же любить її.
— Від любові до ненависті один крок, дитинко, — поблажливо відповів Ернан. — Віконт не просто любить її, він любить її шалено і, видно, остаточно стратився розуму, коли вона знехтувала ним. Він витратив на подарунки їй величезні гроші, по самі вуха загруз у боргах, євреї-лихварі зацькували його, вимагаючи негайно розплатитися за векселями. На нього розгнівалися батьки. Як мені стало відомо, ґраф Іверо навіть погрожував позбавити його спадку, а тут іще й Марґарита послала його подалі й кинулася на шию Філіпові. — Ернан важко зітхнув. — Словом, було від чого збожеволіти. Я розумію його, співчуваю — але не виправдовую. Не люблю слабодухих людей, часом вони здатні на такі вчинки, що аж моторошно стає. Перше, що утнув Рікард Іверо, отримавши відставку, це спробував накласти на себе руки. Але тут йому недоречно завадив ґраф Біскайський…
— Звідки ти знаєш?! — здивувався Філіп. — Це ж трималося в найсуворішій таємниці.