Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 97)
— А тому, дитинко, що мене не влаштовує шлюб Марґарити з Рікардом Іверо; мені ні до чого зміцнення королівської влади в Наварі. Та й узагалі, я не розумію, навіщо вона існує, ця Навара — штучне утворення, зліплене з кастильських і ґалльських земель.
— Отже, — мовив Ернан, — ти проти примирення принцеси з віконтом?
— Рішуче проти.
— У такому разі, ти маєш погодитися, що їй не можна нічого розповідати, допоки віконта не буде викрито публічно.
Після секундних роздумів Філіп ствердно кивнув:
— Мабуть, твоя правда.
— І ти дозволиш мені діяти на власний розсуд?
— Е ні, друже, досить самодіяльності. З цієї миті я перебираю командування на себе. Зараз ти ляжеш у ліжечко, зо дві години поспиш — до речі, можеш залишитися в мене, — а вранці сядеш на свого Байярда і, якщо не баритимешся, до полудня будеш у Памплоні. Я дам тобі вірчого листа до короля… Що хитаєш головою? Не згоден? Відмовляєшся коритися своєму сюзеренові?
— Відмовляюся категорично. Ти знову пропонуєш мені стати донощиком.
— Та який же це буде донос?!
— Звичайний донос. Звичайнісінький. І крім того, — вкрадливо додав Ернан, — чи впевнений ти, що дон Александр захоче розголошувати цю справу? А може, він вирішить зам’яти деякі її аспекти?
— Тобто як?
— Елементарно. Король вельми прихильний до Рікарда Іверо і мріє одружити його зі своєю донькою. До того ж віконтів батько, дон Клавдій, дуже впливовий вельможа, в кастильській Наварі його шанують набагато більше, ніж самого короля, і дон Александр може не захотіти конфліктувати з ним…
— Я це чудово знаю, — різко перебив його Філіп. — Але до чого ти ведеш?
— Чи не станеться так, що король, вислухавши мене, накаже арештувати ґрафа Біскайського та трьох його помічників, звалить на них усю провину, а Рікарда Іверо оголосить героєм, що втерся в довіру до змовників і викрив усі їхні злочинні задуми? Заздалегідь він, звичайно, шепне Марґариті: „Або ти, донечко, негайно йдеш з ним під вінець, або я твоєму любку буйну голівоньку відітну,“ — і якщо вона закохана в нього, як ти стверджуєш, то, безумовно, погодиться… Ну, відповідай! Це можливо?
— Так, — зітхнув Філіп, поступаючись. — Це цілком можливо. І що ти пропонуєш?
— Компроміс. Я йду на певні поступки тобі, а ти — мені. Звісно, краще було б дочекатися завтрашньої ночі й затримати Рікарда Іверо на місці злочину, та раз ти не хочеш наражати Марґариту на небезпеку, я на цьому не наполягатиму. Натомість пропоную під час завтрашньої прогулянки непомітно зловити віконта і витягти з нього визнання.
— Витягти?
— Так. Полякати тортурами…
Філіп заперечно мотнув головою:
— Про це й мови бути не може. Королівську кров треба поважати. Рікард Іверо — онук імператора Римського, правнук короля Навари. Навіть дон Александр, його государ, не має права піддати його тортурам без згоди Судової Палати Сенату.
— Ти неуважно слухаєш мене, Філіп. Я зовсім не пропоную піддавати його тортурам — а лише полякати. Він же слабак і відразу розколеться, варто показати йому кліщі для виривання нігтів. Ми запротоколюємо його зізнання в двох примірниках, один з яких вручимо королю, а інший — верховному судді Сенату ґрафові де Сан-Себастьяну. Тоді віконтові ніяк не уникнути суду; і навіть якщо потім король його помилує, заміж за нього Марґарита не вийде.
— Не вийде, — луною відгукнувся Філіп.
— Я ж бо й кажу…
— Ти не зрозумів мене, Ернане. Я сказав:
— І мені це не подобається, — підтримав Філіпа Симон.
— А я згоден з Ернаном, — рішуче оголосив Ґастон.
Філіп здивовано втупився в нього.
— Як?! Ти упадаєш за Геленою, яка душі в своєму братові не чує, і, по ідеї, мав би підтримати той варіант наших дій, що дає Рікардові шанс викрутитися…
— А проте, я підтримую Ернана.
— Ну що ж, воля твоя. Однаково це нічого не міняє. Наші голоси розділилися порівну, а отже, остаточне рішення залишається за мною. І я…
— Стривай, Філіпе, — зупинив його Ернан. — Не квапся з висновками. Симон ще не висловив своєї думки. Він лише сказав, що йому це не подобається. — Ернан із суворістю судді поглянув на Біґора. — Але клянуся Марією… гм… Пречистою Дівою Марією клянуся, подобається йому це чи ні, а він таки підтримає мою пропозицію.
Симон потупив очі і тихо промовив:
— Так, я підтримую Ернана… Але мені це не подобається…
— Шантажист! — досадливо буркнув Філіп. — Хотілося б мені знати, на чому ти впіймав Симона…
— Ну, то що? — з неприхованим тріумфом запитав Ернан. — Послухаєшся своїх
— Гаразд, лисице хитрюща, — приречено сказав Філіп. — Цього разу ти переміг. Ми слухаємо тебе.
— Отож, — почав Шатоф’єр, — в чотирьох милях від Кастель-Бланко є невелике містечко Санґоса… До речі, Філіпе, твій Ґоше надійна людина?
— Він відданий мені як собака. Його колишній господар, один з моїх кантабрійських васалів, жорстоко знущався зі своїх селян, і коли я скасував у Кантабрії рабство, Ґоше перейшов до мене на службу і понині вдячний мені за звільнення від того чудовиська. Ради мене він ладен піти і в вогонь, і в воду.
— Чудово! А він метикуватий?
— Найкмітливіший із слуг. До того ж уміє тримати язика за зубами. Якщо тобі потрібен помічник, то кращого ти не знайдеш.
— От і гарнесенько. Я беру його. А тепер увага! — І Ернан коротко виклав свій план.
Вислухавши його, Філіп похитав головою:
— Ти невиправний авантюрист, друже!
Шатоф’єр зневажливо відкопилив губи — так, як міг (і насмілювався) робити лише він один.
— Що, злякався відповідальності?
— Але це ж протизаконно!
— Правда? А хіба ти сам собі не закон?
— До того ж мета виправдовує засоби, — вагомо додав Ґастон.
— А по-моєму, все гаразд, — знехотя озвався Симон, підкоряючись владному поглядові Шатоф’єра. — Знаєш, Філіпе, мені це починає подобатися… Ну, не те щоб дуже подобалося, але задумано непогано.
— Здаюся! — зітхнув Філіп. — Ернанів план схвалено одностайно, дебати закінчено. Ви, друзі, — звернувся він до Біґора й д’Альбре, — ідіть до себе і гарненько відіспіться, завтра у вас буде нелегкий день. А ми з Ернаном зараз же підготуємо всі необхідні папери.
— Поводьтеся так, ніби нічого не сталося, — попередив Шатоф’єр. — І не смійте дивитися на віконта Іверо великими очима. Будемо сподіватися, що він не пам’ятатиме про своє п’яне зізнання. А коли щось і пригадає, то нехай думає, що я сп’яну не надав його словам ніякого значення і нікому нічого не сказав. Бракувало ще останньої миті сполохати його.
— Міг би і не попереджати, — відказав Ґастон, разом з Симоном прямуючи до виходу. — Хіба ми схожі на ідіотів?… Гм… Принаймні, я.
Коли вони пішли, Філіп спрямував на Ернана проникливий погляд і довірчим тоном запитав:
— І все ж, друже, скажи відверто: чому ти не розповів мені про це раніше?
Кутаючись у простирадло, Ернан підвівся з крісла, підійшов до вікна і розкрив його навстіж.
— Я боявся, Філіпе, — відповів він, не обертаючись. — Боявся давати тобі багато часу на роздуми.
— Але чому?
— Ти міг не встояти перед спокусою дозволити зловмисникам зробити свою справу — вбити Марґариту. І лише потім злочинців було б викрито, вся наварська королівська сім’я виявилася б зганьбленою, ну а ти… Та що й казати! Ти мав би вдосталь часу, щоб як слід підготуватися до цього дня. Тоді б ніхто й отямитися не встиг, як ти поклав би на свою голову наварську корону, залишаючи руку вільною для шлюбу з іншою багатою спадкоємицею. З тією ж таки Анною Юлією. — Ернан важко зітхнув. — Політика — дуже брудна річ. У ній мета виправдовує будь-які засоби її досягнення.
Розділ XLVIII
Наступного дня події розгорталися в цілковитій відповідності з Ернановим планом, щоправда, з деяким запізненням у часі. Затримка була викликана тим, що більшість Марґаритиних гостей відсипалися після вчорашньої пиятики до другої, а дехто навіть до третьої години, і лише на початку четвертої два десятки молодих людей із сорока семи, що гостювали в Кастель-Бланко, виявили бажання прогулятися в лісі, щоб трохи провітрити важкі з похмілля голови — на щастя, погода стояла чудова, і її погіршення не передбачалося.
Серед тих, хто залишився в замку, була Ізабела Араґонська, яка замкнулася в своїх покоях і під приводом нездужання веліла покоївці нікого до неї не впускати. У перший момент Філіп стривожився, запідозривши, що ґраф де Пуатьє якимсь чином довідався про їх нічну пригоду і жорстоко побив її. Однак трохи згодом стало відомо, що після вчорашнього бенкету в наслідного принца Франції почався черговий запій, і він, щойно прокинувшись, відразу ж викликав до себе віконта де ла Марша та ґрафа Анґулемського — своїх звичайних товаришів по чарці, в їхній компанії швидко налигався і ще до полудня впав у стан повного безпам’ятства.
Не виїхали на прогулянку також Жоана Наварська, Констанца Орсіні, Фернандо де Уельва, Ерік Данський, Педро Оска, Педро Араґонський і ще десятка два вельмож. Попервах від участі в прогулянці відмовлявся й Рікард Іверо, але потім він поступився вмовлянням сестри і змінив своє рішення, тож Ґастонові не довелося навіть натякати Гелені на бажаність присутності в їхньому товаристві її брата.
Заглибившись у ліс, молоді люди розділилися на кілька невеликих гуртів, кожен з яких супроводжували слуги, що добре знали місцевість. Марґарита була єдина, хто не взяв з собою провідника. Кастель-Бланко був улюбленим місцем її відпочинку, з десяти років вона двічі, а то й тричі на рік виїздила разом з придворними в цю заміську резиденцію, часто тут полювала або просто прогулювалася навколишніми лісам і знала їх, як свої п’ять пальців.