Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 99)
— Ну, а я? — лукаво всміхаючись, запитала Марґарита. — Мене теж швидко забудуть?
— Якщо, звісно… — почав був Тибальд, та раптом осікся і ніяково опустив очі.
— Якщо, звісно, — жваво підхопила принцеса, — я не стану вашою дружиною. Авжеж, тоді нащадки пам’ятатимуть мене! „А-а, Марґарита Наварська! Це та, з якою був одружений великий Тибальд де Труа? Ну, й вертихвістка ж вона була…“
Філіп, що впродовж останніх кількох хвилин уважно слухав їхню розмову, голосно засміявся, поглядом запрошуючи Бланку приєднатися до нього. Одначе Бланка у відповідь лише вимучила мляву усмішку. Весь її вигляд свідчив про те, що вона відчуває якусь дражливу незручність, на зразок камінчика в черевичку, а її явне збентеження вказувало, що обставини, які викликали в неї почуття гострого дискомфорту, мали делікатний характер.
Перехопивши Бланчин погляд, Марґарита миттю зрозуміла, в чім річ, і притримала свого коня.
— Їдьте прямо по цій стежці, панове, — сказала вона Тибальдові й Філіпові. — Ми з кузиною вас скоро наздоженемо.
Молоді люди поїхали далі, та не встигли вони віддалитися й на тридцять кроків, як позаду пролунав Марґаритин окрик:
— Стривайте, принце!
Філіп зупинив коня і повернув голову. Бланка вже спішилася і розгублено дивилася на Марґариту, яка, залишаючись у сідлі, з підступною усмішкою повідомила:
— У кузини почали терпнути ноги. Певно, в неї щось негаразд з панчохами.
— Марґарито! — майже простогнала Бланка, приголомшена такою відвертістю. Вона, здавалося, навіть не була впевнена, мовлені ці слова насправді чи вони їй лише почулися.
Філіп теж був здивований, проте не настільки, щоб не второпати, до чого хилить принцеса. Ніби викинутий з катапульти, він вистрибнув з сідла і прожогом кинувся до Бланки.
— Правильно! — схвалила його дії Марґарита. — Допоможіть кузині розібратися з цими панчохами… І промасажуйте її затерплі ніжки, — сміючись додала вона і вдарила батогом свого коня. — Їдьмо, Тибальд! Гайда!
Тибальд не потребував повторного запрошення. Він також припустив свого скакуна, і незабаром обидва зникли за деревами. Ще якийсь час здаля долинав дзвінкий та чистий, мов срібні дзвоники, сміх Марґарити, та потім і він стих у лісовій гущавині. Філіп залишився з Бланкою сам на сам.
Вони стояли одно перед одним розчервонілі й захекані — Філіп від швидкого бігу, а Бланка від пекучого сорому і хвилювання. У руці вона судомно стискала держалко батога.
— Залиште мене… прошу вас… — благально промовила Бланка.
Філіп демонстративно роззирнувся навкруги.
— Невже тут ще хтось є, що ти просиш
— Філіпе… прошу, залиш мене… Ну, будь ласка!…
— Це вже краще, — усміхнувся Філіп. — Але не зовсім. Так просто я не піду.
— А що… що тобі треба?
— Як що! А допомогти тобі? Розібратися з твоїми панчохами, промасажувати ніжки. Адже Марґарита просила…
— Марґарита безсоромна! — вибухнула Бланка. — У неї ні сорому ні совісті! Вона розпусна, підла, підступна… Вона… Вона як змія підколодна! Не має ніякого уявлення про пристойність!…
— Ну, сонечко, вгамуйся, — заспокійливо мовив Філіп. — Не варто так кип’ятитися. Марґарита дуже мила дівчина, і даремно ти на неї нападаєш.
— Але вона…
— Забудьмо про Марґариту. Вона заварила кашу, але розсьорбувати її доведеться нам з тобою, і лише нам двом. Передусім займімося твоїми панчохами. Марґарита доручила мені подбати про це, і я не можу зрадити її сподівань. — З цими словами він зробив крок уперед.
Бланка тут-таки відступила на один крок і загрозливо підняла батіг.
— Тільки спробуй, — попередила вона. — І я вдарю.
— Бий, — з готовністю відгукнувся Філіп. — Я чекаю.
Вона замахнулася.
— Зараз ударю!
— Бий! — закричав він тоном християнського мученика доби гоніння. — Бий же! Бий мене!
— Зараз… ось зараз…
— Ну, давай! — Філіп добродушно всміхнувся, зрозумівши, що вона не вдарить його. — В Андалусії мавританські звідники пропонували нам дівчат з батогами, але мені так і не довелося відчути на власній шкурі всю чарівність цієї пікантної розваги.
Бланка у відчаї шпурнула батіг додолу і схлипнула:
— Не можу… не можу…
— І не треба, — Філіп підступив до неї впритул і обняв її за стан, — дівчинко ти моя без батога.
— Філіпе, — млосно прошептала Бланка, поклавши руки йому на плечі. — Прошу, залиш мене
Він ніжно поцілував її в губи, і вона відповіла на його поцілунок.
— Але ж панчохи…
— З… з панчохами я розберуся сама. Залиш мене будь ласка… Іди звідси… Швидше йди!…
— Зрозуміло! — видихнув Філіп. — Виходить, Марґарита обдурила мене. Тобі треба було…
— Ні, ні! — квапливо перебила його Бланка, ще дужче почервонівши. — Зовсім не це… ти помиляєшся…
Філіп притиснувся щокою до її розпашілої щоки.
— Не будь такої соромливою, любонько, — прошептав він їй на вушко. — Ну, що ти як… як не знаю хто…
— Припини! — заблагала Бланка, ладна ось-ось розридатися — Ти помиляєшся! Просто… У мене… просто…
— У тебе місячне? — „допоміг“ їй Філіп.
— Та ні, ні! Таке ще… У мене…
— То що ж у тебе негаразд?
— Підв’язки! — люто вигукнула Бланка, відсторонившись від нього і несамовито трясучи його за плечі. — Підв’язки! От що в мене негаразд! Коломба занадто сильно стягнула їх, і тепер мені боляче… Прошу тебе, йди звідси. Залиш мене! Зараз же!
— Ні, — вперто похитав головою Філіп. — Нікуди я не піду. Я не залишу тебе напризволяще і сам розберуся з твоїми підв’язками.
Він знов пригорнув її до себе.
— Філіпе! — слабко запротестувати Бланка. — Не треба…
Він затулив її рота поцілунком.
— Треба, любонько.
— Не…
— Треба! — знову поцілунок.
— Ну, прошу тебе… — прошептала вона з останніх сил.
Цього разу Філіп міцно поцілував її.
— Ти ж хочеш цього, правда? Хочеш, щоб я допоміг тобі? Так? Відповідай!
Бланка заплющила очі й кивнула.
— Отож-бо! — Філіп опустився перед нею навколішки і підібрав її спідниці. — Авжеж, — ласо облизнувшись, констатував він, — твоя Коломба перестаралася. От недбайлива в тебе покоївка! Прямо як Маріо д’Обіак, один з моїх пажів. Він би з нею знайшов спільну мову, шкода тільки, що вона старша за нього… А втім, що це я таке верзу! Займімося краще твоїми підв’язками. Ану, притримай свої спідниці, любонько.
— Навіть так! — обурилася присоромлена Бланка. — Я ще маю тримати їх, поки ти… ти…
— У мене лише дві руки, сонечко, — спокійно зауважив Філіп. — І якщо ти відмовишся допомогти, мені не залишиться нічого іншого, окрім пірнути тобі під спідниці. Я, звісно, тільки й мрію про це, та все ж… То ти притримаєш чи як?
З важким зітханням Бланка скорилася. А коли Філіп зняв з її ніг підв’язки і відкотив донизу панчохи, вона не втрималася й полегшено зітхнула.