Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 101)

— І що він у ній знайшов, оце вже не збагну! Занадто худорлява, ноги як тростинки, груди ледь помітні, та й лицем не дуже вдалася. Важко повірити, що Ізабела Юлія — її рідна сестра.

— Замовкни, Ґастоне! — різко промовив Ернан. — Не забувай, що з нами дама.

Адель де Монтальбан нагородила Шатоф’єра чарівною усмішкою. Як і більшість жінок, вона досі перебувала під сильним враженням від Ернанового виступу на турнірі й була трохи закохана в нього.

— Пан д’Альбре дуже помиляється, — сказала ґрафиня. — Він судить лише по зовнішності, а тим часом кузина Марія чудова людина, душевна і чуйна жінка, гарна подруга. Вона погордлива, але не зарозуміла, не чваниться і не поглядає на всіх згори, як її пихата сестра. І до вашого відома, сам Кра… ваш кузен Аквітанський свого часу упадав коло неї.

— Он як! — Ґастон схилив голову, на знак визнання своєї неправоти. — Тоді я беру назад усі свої слова і смиренно прошу у вас пробачення. Мій кузен Філіп для мене незаперечний авторитет, і, на моє переконання, жінки, що привертають його увагу, гідні всілякого захоплення. Тепер я схиляюся перед пані Марією Юлією з її худенькими ногами і дівочими грудьми. А від її мале-е-есенького носика я геть божеволію.

Ґастон відверто провокував ґрафиню на сварку, сподіваючись, що вона образиться й залишить їхнє товариство. Проте сімнадцятирічна Адель де Монтальбан виявилася міцним горішком, і її нітрохи не покоробило від Ґастонових грубощів. До того ж вона, вочевидь, твердо вирішила триматися біля Симона.

— Але ж ви й блазень, пане д’Альбре, — спокійно відповіла Адель. — І до речі, про ноги. У кузини Гелени, щоб ви знали, завузькі стегна, та й груди невеликі. Втім, я не заперечую: личко в неї гарненьке, і взагалі вона писана красуня. Але характер у неї такий жахливий, що не доведи Господи.

— От, маєш, друзяко! — злорадно сказав Ернан. — Сам напросився… Ну, то що? Ми поїдемо куди-небудь чи так і тупцюватимемо на одному місці?

— А куди ти пропонуєш їхати? — запитав Симон з такою награною байдужістю в голосі, що Адель де Монтальбан здивовано поглянула на нього, запідозривши щось неладне.

— У годині їзди звідси, — поквапцем заговорив Ернан, щоб чимшвидше зам’яти виниклу незручність, — якщо мене, звісно, правильно інформували, розташована садиба тутешнього лісника.

— Вас правильно інформували, ґрафе, — меланхолійно озвався Рікард Іверо, що досі лише мовчки слухав їхню розмову. — Але не зовсім точно. За годину швидкої їзди — це вже інша річ. А коли їхати без поспіху, та ще й з дамою, то весь шлях відбере добрі дві години.

— Ой, облиште, кузене! — образилась Адель. — За кого ви мене маєте, за якусь розніжену пестунку? Та я в своєму жіночому сідлі їжджу не гірше, ніж ваша сестра в чоловічому. Коли хочете, можемо позмагатися.

— І тоді ви спітнієте, — зробив чергову спробу віднадити її Ґастон. — А жінкам не годиться потіти… Крім як у ліжку з чоловіком, певна річ.

— Ця моя особиста справа, коли мені пітніти, де, як і з ким, — огризнулася юна ґрафиня. — І вже напевно не з вами. — Вона демонстративно повернулася до нього спиною і продовжила, звертаючись нібито до Ернана, хоч насправді її слова призначалися Симонові: — Кузина Марґарита розповідала, що поблизу садиби лісника протікає глибокий струмок, де можна скупатися… Це з приводу впрівання, про яке так доречно згадав пан д’Альбре. Потім, у будинку лісника є кілька спальних кімнат, де можна відпочити після швидкої їзди. — Вона вистрілила своїми жвавими очима в Симона. — За словами кузини, там є всі умови, щоб залишитися навіть на ніч.

„От безсоромниця!“ — роздратовано подумав Ґастон і відкрив був рота для чергового дошкульного зауваження, проте Ернан випередив його.

— Друзі, — промовив він з виглядом покаянного грішника. — Я мушу де в чому вам зізнатися.

— У чому ж? — поцікавилася Адель де Монтальбан.

— Ще вранці я відіслав свого слугу до лісника, щоб він відвіз туди дюжину пляшок найкращого вина, яке я лишень зміг знайти в льохах Кастель-Бланко. Я гадав, що прогулянка почнеться значно раніше, і хотів улаштувати там привал на обід, але оскільки…

— Як чудово! — перебила його ґрафиня, заплескавши в долоні. — Замість обіду, ми можемо влаштувати там привал на ніч. Я дуже хочу скупатися в тому струмку — його так розхвалювала Марґарита! Що на це скажете, кузене?

Рікард заперечно похитав головою:

— Ви собі їдьте, а я залишаюся.

— Але чому? Вино там є, їжа, думаю, знайдеться. Є де спати…

— І є з ким спати, — уїдливо вставив д’Альбре. — Правда, Симоне?

Адель спрямувала на нього нищівний погляд.

— Якщо ви хочете збентежити мене, то марно стараєтеся, — крижаним тоном промовила вона. — Можливо, в Ґасконі цього не знають, але тут усім відомо, що мій чоловік вже давно безсилий як мужчина. Він одружився зі мною лише для того, щоб його ґрафство не потрапило до рук мого безпутного брата. Найближчим часом я маю намір виконати нашу домовленість, народивши ґрафові спадкоємця. І не бачу, чим поганий ваш зять як батько моєї майбутньої дитини… Ви вже даруйте, що я така відверта з вами, панове.

— Ще б пак, — розгублено пробурмотів Ґастон. — Аж надто відверта…

— І ще одне, пане д’Альбре, — додала Адель. — У мене склалося враження, що вам просто не терпиться позбутись мене. Можливо, я помиляюся і це лише гра моєї уяви, але ваша зухвала поведінка змушує мене припустити, що моя присутність у вашому товаристві чимось не влаштовує вас.

— Ви помиляєтеся, пані, — поспішив втрутитися Ернан, бачачи, що їхня суперечка загрожує зруйнувати всі його плани. — Повірте, ми дуже потішені тим, що внучка великої королеви Хуани Араґонської віддала перевагу саме нашій компанії. А що ж до мого друга, ґрафа д’Альбре, то я дуже перепрошую вас за його нетактовність і невихованість. Будьте до нього поблажливі, зважте на те, що зараз він у злому гуморі. Ви ж самі бачили, як пані Гелена позбавила його свого товариства, навіть не попрощавшись із ним.

— Он воно що! — розсміялася ґрафиня. — А я якось не звернула на це уваги. Авжеж, пане д’Альбре, вас справді можна зрозуміти. Щиро вам співчуваю.

Ґастонові вистачило розсудливості й витримки не огризатися.

— От і гарнесенько, — підсумував Ернан. — Як я розумію, всі, крім пана Іверо, згодні заночувати в садибі лісника… Хвилечку! — З удаваним подивом він озирнувся навсібіч. — А де ж запропастився наш провідник? Друзі, ви не бачили, куди завіявся цей негідник?

— Здається, він поїхав услід за кузинами Марією та Геленою, — промовила Адель де Монтальбан. — Точно! Саме так і було.

— Отакої! — похитав головою Ернан. Він, звісно, не став говорити, що сам наказав провідникові негайно зникнути, тицьнувши йому в руку для більшої переконливості пару срібних монет. — Що ж нам робити? Адже без пана віконта ми запросто заблукаємо в цьому лісі.

— Кузене, — звернулася ґрафиня до Рікарда, який, похнюпившись, сидів на коні і думав про щось своє. — Невже ви кинете нас напризволяще?

— Ні, чому ж, — похмуро озвався він. — Я проведу вас до замку.

— Ну-у! — розчаровано протягла Адель.

— А там покажу стежину, що веде до садиби.

— І ми потрапимо туди якраз до заходу сонця, — констатував Ернан.

— А тоді вже похолодає, і я не зможу скупатися в струмку, — додала Адель. — Будь ласка, Рікарде, не впирайтеся. Прошу вас. Дуже вас прошу, — останні слова вона проворкувала і сліпуче всміхнулася йому. — Чому ви такий похмурий, кузене? Перестаньте, врешті, супитися.

— І справді, — підтримав її Ґастон. — Ваша сестра, віконте, просила подбати про вас, простежити, щоб ви розвіялися. Що ж ми скажемо їй, коли ви повернетеся з прогулянки мов у воду опущений?

— Вам не зашкодив би келих вина, — зауважив Ернан. — Це у вас від похмілля.

На згадку про вино Рікард увесь здригнувся і водночас мимоволі облизнув пересохлі губи.

— Я вчора добряче напився…

— Тим більше вам треба похмелитися, — наполягав Шатоф’єр. — Це має допомогти, адже подібне лікують подібним. У вас такий понурий, пригнічений вигляд… Та вам конче необхідно випити!

Рікард видимо завагався.

— Власне, я б не відмовився від келиха вина, але…

— Але що?

— Випити можна і в замку. Я… я мушу повертатися.

— Просто зараз?

— Ну… Ні, трохи згодом. До ночі.

— Ага! — зі змовницьким виглядом закивав Ернан. — Зрозуміло! У вас побачення, так?

— Ну… Загалом, так… У певному сенсі…

— Але ж до настання ночі ще багацько часу. Якщо ми не баритимемося, то будемо в садибі десь на початку шостої, не пізніше. Там зробимо привал, перекусимо, вип’ємо, трохи відпочинемо, а до дев’ятої години повернемося в Кастель-Бланко… Не всі, звичайно, — він швидко поглянув на ґрафиню де Монтальбан. — Хто захоче, може скупатися й заночувати в лісниковім будинку. А я — так тому й бути! — поїду разом з вами. Це вас влаштовує, пане віконте?

— Я таки справді не проти напитися, — нерішуче промимрив Рікард. — Сьогодні в мене… дуже паскудний настрій.

— Ну, кузене! — підбадьорила його Адель. — Погоджуйтеся.

— Гаразд, — зітхнув Рікард. — Я згоден.

А в його голові блискавкою промайнула думка: якщо він добряче нап’ється і не зможе сісти на коня, щоб вчасно повернутися до замку, то…

Рікард пустив коня чвалом, наскільки це дозволяла йому лісиста місцевість. Четверо його супутників мчали слідом за ним, не відстаючи ні на крок. Адель де Монтальбан справлялася зі своїм скакуном нітрохи не гірше за хлопців. Її слова про те, що у верховій їзді вона ні в чому не поступається чоловікам, виявилися не пустими хвастощами.