Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 102)
Приблизно в той самий час, коли Філіп розбирався з Бланчиними підв’язками, п’ятеро наших молодих людей виїхали на вершину пагорба і побачили за дві сотні кроків попереду охайний двоповерховий будинок серед просторого двору, обгородженого високим частоколом. З протилежного боку садиби, біля самої огорожі, блакитною стрічкою звивався широкий струмок.
— Ого! — здивовано вигукнув Симон. — А в лісника губа не з лопуцька — такий домисько собі відгатив! У нього, мабуть, ціла зграя діточок.
— Аж ніяк, — мляво заперечив Рікард. — Років двадцять тому, коли ще не було до кінця розбудовано Кастель-Бланко, цей особняк слугував за мисливську резиденцію Рікардові Наварському, батькові ґрафа Біскайського. А лісник тут новий, він не має ні дружини, ні дітей. Сам родом з Франції…
— Он як! — перебив його Ернан. — Отже, раніше Кастель-Бланко належав ґрафові Біскайському?
— Так. Вісім років тому король відібрав у Александра цей замок разом з мисливськими угіддями і подарував Марґариті на її десятиріччя.
— Зрозуміло…
— І лісник живе сам-один у такому великому будинку? — запитала ґрафиня де Монтальбан. — А як же лісові розбійники?
— Розбійницьких банд тут немає, — відповів Рікард. — Околиці замка надійно охороняються, а проте цю садибу регулярно грабують — правда, все місцеві селяни, і то по дрібницях, щоб не дуже сердити Марґариту.
Ернан слухав його роз’яснення і дивувався, з якою ніжністю і з яким благоговійним трепетом Рікард промовляє ім’я жінки, яку сьогодні вночі збирається вбити.
„Хто б міг подумати,“ — скрушно міркував він, — „що можна вбивати не лише з ненависті, а й з любові! Воістину, шляхи Господні незбагненні… Втім, шляхи Сатани також…“
У припадку сентиментальності Ернанові дуже закортіло послати до дідька всі політичні міркування, негайно розшукати Марґариту, розповісти їй усе, і нехай вона сама вирішує, як обійтися з Рікардом. Проте він швидко подолав свою хвилинну слабкість. Зрештою, Філіп його друг і государ, Філіпові інтереси — його інтереси, і служити йому — його щонайперший обов’язок…
Тим часом вони в’їхали в двір і наблизилися до стайні, біля розкритих воріт якої їх зустрічав Ернанів слуга Жакомо.
—
— Які люди? — здивовано запитала Адель.
— Так, Жакомо, що за люди? — Ернан крадькома підморгнув слузі, даючи йому наздогад, що дама не втаємничена в їхні плани. — І де, до речі, господар садиби?
— Він саме пішов за хмизом, — сказав чисту правду Жакомо, а далі став імпровізувати, приправляючи правду вигадкою. — Тут неподалік спіймали злочинця, і з Санґоси прибули люди, щоб на місці допитати його.
Адель зойкнула.
— Злочинець? Боже ж мій!… Віконте, допоможіть мені. — Спершись на Симонове плече, вона спішилася. — А де ці…
— У підвалі, пані.
— Вони к-катують його? Але чому нічого не чутно…
— Його ще не допитували, пані. А коли почнуть катувати, криків ви все одно не почуєте. Під будинком не підвал, а справжнісінький склеп. Свого часу Рікард Наварський, наступник престолу, влаштував там катівню, де потай мордував і схоплених ворогів, і своїх власних слуг, запідозрених у зраді. Страшний був тип, батько нинішнього ґрафа Біскайського, маю вам сказати, пані. Справжній звір був він. Там, у тій камері, я такі інструменти бачив!…
Ґрафиня здригнулася і притислась до Симона.
— Дуже цікаво, — сказав Ернан. — А як ти думаєш, Жакомо,
— Гадаю, що ні, монсеньйоре.
— Тільки без мене! — Адель гидливо поморщила носика. — Ненавиджу злочинців, вони такі огидні!… Краще піду купатися, поки ще не похолодало. Ви зі мною, віконте?
Симон запитливо поглянув на Ернана. Той усміхнувся самими лише кутками губ і ствердно кивнув. Симон зрозумів, що йому випало найприємніше з можливих завдань — відволікати увагу ґрафині.
— Так, Адель. Авжеж я піду з вами.
— То, може, скупаємося разом? — запитала вона, вже простуючи разом з ним до невеликої хвіртки, що виходила до струмка.
Ґастон дивився їм услід, посміхаючись.
— Наш Симон розгулявся, — прокоментував він. — Сподіваюсь, бодай одну добру справу він зробить… вірніше, не справу, а майбутнього ґрафа де Монтальбана. І в мене з’явиться ще один племінник — син чоловіка моєї сестри.
— Але ж ти цинік, друже, — похитав головою Ернан. Він зачекав, поки хвіртка за Симоном та Аделею зачинилася, і звернувся до Рікарда, готовий у разі відмови миттю згребти його в оберемок і затиснути йому рота. — Ну то що, пане віконте, сходимо поглянемо на злочинця?
Рікард понуро кивнув:
— А чого б і не поглянути? Я ж також… От тільки випити б…
— Жакомо зараз усе приготує, — заспокоїв його Ернан. — А поки ходімо, панове, поглянемо на злочинця.
За кілька хвилин по тому, як молоді люди звернули за ріг будинку, де знаходився вхід до підвалу, біля воріт огорожі з’явився чоловік років шістдесяти з оберемком хмизу в руках. Жакомо швидким кроком рушив до нього.
— Злочинця вже привезли, господарю, — сказав він.
— Так, я бачив, — промовив лісник з виразним акцентом мешканця Шампані. — Даруй мені, друже, що не поспішив привітати сеньйорів. Мені не хотілося зустрічатися з лиходієм.
— Та нічого, нічого. Все гаразд, господарю.
Лісник важко зітхнув:
— Ох, не подобаються мені ці справи, вельми не до вподоби. Боюся, перепаде мені від пані, що я без її дозволу…
— Не потерпай, господарю, пані ще подякує тобі. Адже папір ти маєш — то чого ж тобі боятися?
— Папір-то маю, — пробурчав лісник. — Та що я з тим папірцем робитиму?
— Покажеш йогої пані, коли вона вимагатиме. Зрозумій урешті, що ти робиш їй велику послугу.
— Це я розумію…
— От і гарнесенько, — осміхнувся Жакомо, копіюючи Шатоф’єра. — До речі, господарю. Разом з нами приїхав пан з дружиною, зараз вони купаються в струмку, а коли повернуться, будь такий ласкавий, нагодуй їх, почастуй тим вином, що я привіз, і приготуй їм постіль. Можливо, вони захочуть відпочити, а то й залишаться переночувати.
— О, з цим жодних проблем, — запевнив його лісник. — Про пана з дружиною я подбаю вельми охоче. Мені приємно буде послужити гостям, що не мають ніяких жахливих справ.
— Їм ти скажеш, що ми взяли вино й подалися гуляти пішки в лісі. Вони не знають, що ми приїхали зі злочинцем, і не кажи їм нічого.
— Добре, добре…
— А коли хтось сюди навідається, ти ні про що не знаєш.
— Ну, звичайно, звичайно…
— А також доглянь за нашими конями, — додав Жакомо і попрямував до рогу будинку.
А тим часом троє молодих людей ввійшли у віддалене приміщення підвалу, яке до остраху нагадувало найсправжнісіньку катівню.
Там перебувало четверо осіб. Одним з них був Ґоше, Філіпів слуга; він сидів за старезним столом, навпроти одягненого в чорне чоловіка років тридцяти. На столі стояла почата пляшка вина, три запалені свічки в свічнику, а також повна чорнильниця. Перед чоловіком у чорному лежало кілька аркушів чистого пергаменту і півдюжини нових зачищених пір’їв.
У протилежному кутку приміщення, біля жаровні з жевріючим вугіллям, клопоталися двоє роздягнених до пояса здорованів; вони розкладали на підлозі моторошні на вигляд інструменти, про призначення яких було легко здогадатися.
При появі сеньйорів усі четверо присутніх схопилися на ноги і шанобливо вклонились.
— Ваша світлосте, — сказав Ґоше Шатоф’єрові. — Оце ті самі люди, що їх ми чекали: молодший секретар управи міста Санґоси майстер Ліворес, а також майстер міський кат з підручним.
— Молодчина, Ґоше, — схвально промовив Ернан. — Ти чудовий слуга.
— А де ж злочинець? — запитав Рікард, тривожно озираючись довкола.
— Ну, раз ви вже прийшли, панове, — відповів секретар, — то і його незабаром мають привести.
З цими словами він запитливо поглянув на Ернана, але той вдав, що не зрозумів його погляду.
— А ви не скажете, — допитувався Рікард, — в чому полягає його злочин?
— Хіба ви не знаєте? — щиро здивувався майстер Ліворес. — А втім, я теж довідався про це лише після приїзду сюди. До вашого відома, пане, ми маємо допитувати злочинця, звинуваченого в замахові на життя її високості Марґарити Наварської.
— О, Боже! — здригнувся Рікард. — Як же так!… Господи помилуй!… Хто?… Хто?…
— І цей злочинець, — незворушно продовжував секретар, навіть не підозрюючи, як він розважає цим Шатоф’єра. — Уявіть собі, цей злочинець — ні хто інший, як сам пан віконт Іверо.
Розділ L