Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 94)

— І справді, — кивнув Філіп. — Я не відпускав тебе.

— До того ж, — квапливо додав паж, — я стояв на сторожі.

— Ясненько, — осміхнувся Філіп і віддав йому свічку. — Гаразд, ходімо.

Біля своїх дверей Філіп зупинився і вклав пажеві в руку два подвійні дублони[42]. Хлопець поглянув на монети, і в нього аж очі рогом полізли. Він, звісно, сподівався на солідну винагороду за свою мовчанку — але такої щедрості ніяк не чекав.

— Пояснювати немає потреби? — запитав Філіп.

— Певна річ, монсеньйоре, — насилу вичавив із себе очманілий паж. — Ви лише провели її високість і відразу пішли до себе.

— Ти бачив це на власні очі?

— Аякже! Я ж супроводжував вас — спершу до паніних покоїв, а потім — до ваших.

— От і добре. А те, що могло тобі привидітися уві сні, ти нікому, навіть найкращим друзям і подругам, не розкажеш.

— Звичайно, монсеньйоре. Свої сни я нікому не переказую. От тільки…

— Що „тільки“?! — грізно довідався Філіп.

— Монсеньйоре, — заговорив паж, сам чудуючись свого нахабства. — Ви дали мені дві монети викарбуваним на них вашим профілем…

— Ну, і що?

— Одну з них я хотів би зберегти на згадку, але…

— Ага, зрозуміло! — Філіп видобув з гаманця звичайний одинарний дублон і віддав її безсовісному шантажистові. — Тут теж викарбуваний мій профіль. Тепер задоволений?

— Так, монсеньйоре! — радісно всміхнувся хлопець, який за дві години заробив аж п’ять скудо.

— І врахуй, шибенику: якщо ти надумаєшся вести подвійну гру і спокусишся на монети з профілем Філіпа-Авґуста Третього…

— Монсеньйоре! — з удаваним обуренням вигукнув паж. — За кого ви мене маєте?

— За того, хто ти є, — незворушно відповів Філіп. — Ти знаєш Ернана де Шатоф’єра?

— Знаю. Ваш паж д’Обіак розповідав, як пан ґраф задля розваги вириває з корінням молоді дубки і…

— Так от, приятелю, — перебив його Філіп. — Я не люблю лупцювати дітей, тож коли ти даси волю своєму довгому язику, я попрошу Шатоф’єра схопити тебе за ноги і перекинути через фортечний мур Кастель-Бланко. Він не відмовить мені в цій маленькій послузі.

— Монсеньйоре! Навіщо погрожувати? Я ж шляхтич і даю вам слово честі.

— Так тому й бути, — кивнув Філіп. — Покладуся на твоє слово честі, а ще більше — на твій страх перед покаранням. Тепер іди й будь слухняним хлопчиком.

Паж мовчки поклонився і вже відійшов на кілька кроків, аж раптом осміхнувся і сказав:

— Але й жінка мені наснилася, монсеньйоре! Пальчики оближеш.

— Забирайся геть, шмаркачу! — роздратовано гримнув Філіп. — Оближи спочатку молоко зі своїх губ, а потім уже на жінок облизуйся.

Розділ XLVII

У невеличкій віталенці його покоїв було темно й порожньо. Філіп пройшов до сусідньої кімнати, звідки чулося мляве базікання. Там його чекали Симон де Біґор і Ґастон д’Альбре. Перший був сонний, а другий злий.

— Майже всі наші зібралися, — констатував Філіп. — А де ж Ернан?

— У мильні. Ґоше обливає його холодною водою, — пробурчав у відповідь Ґастон.

Філіп прислухався — з мильні долинав плескіт води і задоволене гарчання баритоном.

— Тверезіє, — похмуро додав Симон.

Філіп зняв з себе камзол, сів у крісло навпроти друзів і запитав:

— Це з його ласки ви тут?

— А з чиєї ж іще? — ліниво зронив Ґастон. — Монах клятий!

— Ти був у ґрафівни Іверо? — співчутливо поцікавився Філіп.

— Атож, у неї.

— Ага! Тепер зрозуміло, чому в тебе такий кислий вигляд

— Ще б пак! Цей євнух з ґеніталіями, витяг мене з ліжка.

(З властивою йому грубуватою вишуканістю Ґастон назвав ліжком крісло у вітальні Гелениних покоїв. Йому соромно було признатися друзям, що за три тижні, проведені в Памплоні, він жодного разу не переспав з нею — як, власне, і з будь-якою іншою жінкою.)

— А ти, Симоне? Де ти був?

— Я?… Я нічого… — Очі його забігали. — Я просто…

— Він просто розмовляв з ґрафинею де Монтальбан, — прокоментував Ґастон. — Ґраф, її чоловік і двоюрідний дядько, виявився застарий, щоб бути запрошеним до Кастель-Бланко, і ґрафиня нудьгувала без нього. От Симон і вирішив трохи розважити її. Ти ж знаєш, який він цікавий і дотепний співрозмовник.

Філіп з серйозною міною кивнув, ледве стримуючись, щоб не зареготати.

— Та вже ж, знаю. Це загальновідомо.

— А ти що робив? — спитав у нього д’Альбре. — Ану, ану! — він схопив Філіпа за грудку, притягнув його до себе й обнюхав скуйовджене волосся; потім штовхнув його назад у крісло. — Ну, і як вона?

Філіп почервонів:

— Хто „вона“?

— Ізабела Араґонська.

— Звідки ти взяв, що…

— Та годі тобі! — відмахнувся Ґастон. — Не вдавай ображену невинність. Щойно ти валявся в ліжку з Ізабелою Араґонською, я це по запаху вчув.

— Навіть по запаху? Подумати тільки! Наш хорт узяв слід.

— Твій сарказм недоречний, друже. Нюх у мене справді тонкий — хай і не так тонкий, як у хорта, а проте я виразно відчуваю апетитний запах Ізабели. Допіру я упадав за цією гордячкою…

— І отримав відкоша, — злорадно вставив Симон.

— Буває, — незворушно відповів Ґастон. — Коли тобі дає відкоша чужа дружина чи незаміжня дівиця, це лише прикра невдача, в цьому немає нічого ганебного. А ось один наш спільний знайомий — з делікатності я не стану називати його на ім’я, — так його часом відшиває його ж власна дружина.

Симон похнюпився, а Філіп захихотів.

— Отже, — тим часом продовжував Ґастон, — Франція отримала від тебе вже другого ляпаса. Спершу ти відвоював Байону, а тепер віддрючив дружину наступника престолу.

— Заткни пельку, Ґастоне! — раптово скипів Філіп, очі його гнівно зблиснули. — Коли я ще раз почую від тебе це слово стосовно жінок, яких я люб… які мені подобаються, — то нарікай на себе і не кажи, що я не попереджав.

Ґастон приречено зітхнув:

— У такому разі мені доведеться взагалі забути це слово. Адже ти люб… цебто, тобі подобаються всі без винятку жінки, яких можна без огиди дрю… пардон, кохатися з ними в більш-менш тверезому стані.

— Фу! — промовив Філіп, гидливо поморщившись. — Який ти паскудник!

— Що правда, то правда, — почувся з протилежного кінця кімнати Ернанів голос. Розчервонілий від холодного купання і закутаний у широке біле простирадло, він стояв біля дверей, що вели до мильні. — Філіп має рацію: тільки-но в житті з’являється щось світле і прекрасне, тут-таки приходить Ґастон і все спаскуджує.

Д’Альбре демонстративно пирхнув:

— Чия б гарчала, а твоя б мовчала! Не тобі, монахові клятому, просторікувати про світле і прекрасне.

— Але й не тобі, жеребцеві хтивому, — відрізав Ернан, перевальцем наближаючись до друзів. — А ти, Філіпе, добре влаштувався. Такі шикарні покої, не те що в мене. Мені, між іншим, доводиться тулитися в одній жалюгідній кімнатці… Ну, не в такій і жалюгідній, та все ж це несправедливо.