Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 75)
— Гаразд, пане єзуїте, я візьму ваше попередження до відома.
З цими словами Філіп приострожив коня й повернувся до свого шатра.
Він міцно тримався в сідлі. При першому ж зіткненні Родріґо де Ортеґаль звалився додолу.
— Ми ще зустрінемося, монсеньйоре, — простогнав єзуїт, коли Філіп проїздив повз нього.
— Надія вмирає останньою, — зверхньо посміхнувся Філіп.
У другому колі вибув зі змагань Педро Оска, а його місце зайняв Серхіо де Авіла-і-Сан-Хосе. Проте ненадовго — після наступного кола над п’ятим від помосту шатром замайорів прапор Монтальбанів.
Ернан де Шатоф’єр довів свою перевагу над Річардом Гамільтоном, і зробив це досить переконливо: його супротивник з такою силою гепнувся на землю, що не зміг самостійно підвестися, і його винесли з ристалища слуги.
Після третього кола було оголошено годинну перерву. Поки лицарі відпочивали в своїх шатрах, публіку розважали акробати й танцівниці, а в ложах на почесному помості влаштовали невеличкі бенкети.
По закінченні перерви змагання поновились. У четвертому колі зазнав поразки Ерік Данський — під час зіткнення він втратив стремено. Ернан у чудовому стилі подолав свого другого супротивника, який у красивому падінні зламав пару ребер та звихнув руку. Філіп запросто розправився з Анжераном де ла Тур, небожем покійного ґрафа Байонського і колишнім нареченим його дочки. Гуґо фон Кліпенштейн, як і в трьох попередніх сутичках, віртуозно вибив з сідла чергового претендента на лаври переможця Грози Сарацинів. Ґраф Шампанський отримав ратну перемогу над своїм головним суперником на поетичній ниві Руїсом де Монтіхо. А шатро, що належало раніше ґрафові Осці, виявилося злощасним — ось уже втретє воно змінило господаря.
На початок п’ятого, останнього кола, явно визначилася трійка найсильніших — Гуґо фон Кліпенштейн, Тибальд де Труа та Філіп Аквітанський. За право продовжити боротьбу змагалися також ґраф де Барейро і Шатоф’єр, причому якщо перший отримав чотири невиразні перемоги, то Ернан мав на своєму рахунку лише дві — зате блискучі.
Коли на арену виїхали останні семеро лицарів, Філіп не зміг стримати єхидної усмішки, побачивши серед них д’Альбре. Ґастон мав можливість записатися заздалегідь, але не скористався цим привілеєм. Спочатку він боявся, що отриманий у бою з єзуїтами вивих руки не дозволить йому взяти участь у турнірі, а потім, коли біль минув, усе ж вирішив дочекатися жеребкування, сподіваючись потрапити в першу чи, принаймні, в другу сімку. В результаті Ґастон виявився останнім — тридцять п’ятим…
Ось тобі! Незабутній Дієґо де Сан-Хуан! У списку він був двадцять дев’ятим, цебто першим в останній сімці, і коли маршал-розпорядник дав знак розпочинати виклики, впевнено попрямував до Філіпового шатра. Щоб ти був здоровий, Дієґо, — згадав, бач, образу, завдану честі своєї сім’ї! П’ять років минуло ж бо, твоя сестра вже давно одружена, має дітей, а ти все гостриш зуби на її кривдника. Он Альфонсо підхопився з крісла, сміється, вигукує, пояснює щось своєму оточенню. Либонь розповідає, як дев’ятеро братів де Сан-Хуан на чолі з найстаршим, Дієґо, переслідували вночі беззбройного шістнадцятирічного Філіпа, зігнавши його з ліжка своєї сестри Терези, — бевзі такі безсердечні…
А в Ґастона ніякого вибору не було, і він з приреченим виглядом під’їхав до шатра єдиного ще не викликаного призвідника — Гуґо фон Кліпенштейна.
„Ось, маєш!“ — зловтішався Філіп.
Сам він без проблем розібрався з Дієґо де Сан-Хуаном, а потім зробив театральний жест: під’їхав до переможеного супротивника, спішився й допоміг йому підвестися. Спитав, чи нічого не ушкоджено, й великодушно поплескав його по плечу, чим викликав новий напад сміху в оточенні Альфонсо Кастильського.
Останнє коло принесло лише одну несподіванку, проте дуже прикру. Під час сутички Кліпенштейнів кінь несподівано спіткнувся, його господар не втримався в сідлі, і чи не задарма Ґастон д’Альбре зажив слави переможця леґендарного воїна та неперевершеного турнірного бійця.
„Господи!“ — вжахнувся Філіп. — „Тепер хвастощів буде!… Краще вже зразу вдавитися.“
Вирок маршалів, схвалений королями, був такий швидкий, як і очевидний: найсильнішими лицарями першого дня змагань визнавалися Філіп Аквітанський, Тибальд де Труа, Ернан де Шатоф’єр і Хайме де Барейро. Жереб визначив, що спочатку Філіп має битися з Шатоф’єром, а потім ґраф де Барейро поміряється силами з ґрафом Шампанським.
Тричі сходилися Філіп та Ернан в центрі арени і тричі, зламавши списи, розходилися ні з чим. Нарешті Філіп збагнув, що друг відверто піддається йому, і так розсердився, що в четвертій сутичці здобув над ним упевнену перемогу.
Хайме де Барейро без особливих зусиль вибив притомленого ґрафа Шампанського з сідла. Як і підозрював Філіп, єзуїтський покруч беріг свої сили для вирішальних сутичок.
А Тибальд де Труа, підводячись за допомогою зброєносця на ноги, скрушно промовив:
— Безбожникам сам чорт у поміч.
— Атож, монсеньйоре, — притакнув зброєносець.
— Якби я мав такого гарного коня, — правив своєї ґраф, — то й чорт йому б не зарадив.
— Атож, монсеньйоре.
— А в поетичному поєдинку ні кінь, ні чорт не допомогли б йому.
— Атож, монсеньйоре.
— Цей невіглас, мабуть, і двох рядків не стулить як годиться, — утішав себе Тибальд. — Де ж пак! Він, певно, й читає так-сяк.
— Атож, монсеньйоре.
— Ні, ти тільки поглянь, що за ідіотська посмішка! Це ж треба бути таким бовдуром… От дідько! По-моєму, я здорово забився. Клятий покруч!…
Надійшов кульмінаційний момент змагань — в очному поєдинку Філіп та Хайме де Барейро мали визначити, хто з них стане переможцем першого дня змагань.
Філіп зайняв своє місце в кінці арени і зосередився. Заграли сурми, герольди почали верзти якусь нісенітницю про чарівні очі, що буцімто з надією та нетерпінням дивляться на доблесних лицарів. Нарешті маршал-розпорядник дав сиґнал на початок сутички, і супротивники чимдуж помчали назустріч один одному.
За якусь мить до зіткнення час для Філіпа немов сповільнився. Він рвучко підвівся на стременах і викинув уперед руку зі списом, цілячи ґрафові де Барейро прямісінько в забрало. Раптова зміна напрямку удару і ризикований, але бездоганно здійснений маневр на випередження зробили свою справу: вістря списа супротивника лише слабко чигиркнуло по Філіповім щиті, а сам Хайме де Барейро, втративши рівновагу, вилетів із сідла. А що одна його нога заплуталась у стремені, то він, непритомний, ще зо два десятки кроків проволікся по землі, перекидаючись із боку на бік, аж поки не зупинили його коня. Як потім з’ясувалося, в результаті падіння ґраф де Барейро отримав струс мозку і зламав праву ключицю.
Глядачі, від простолюдинів до вельмож, неначе збожеволіли. Навіть найзнатніші панове, забувши про своє високе положення, посхоплювалися з місць, несамовито аплодували й гучними вигуками вітали переможця, а захоплені дами зривали зі свого одягу прикраси і надсилали ці зворушливі подарунки Філіпові.
Головний герольд розпочав був щось говорити, проте його слова потонули в загальному ґвалті. Тоді він глибше вдихнув повітря і, побуряковівши від натуги, заволав:
— Слава переможцеві, могутньому та грізному сеньйорові Філіпу Аквітанському!
На трибунах єзуїтофоби знов заповзялися лупцювати єзуїтофілів — цього разу вже від надлишку радощів.
Тим часом до Філіпа наблизилися маршали й зброєносці, допомогли йому спішитися, зняли з нього шолом, панцир та рукавиці і, під нескінченні здравиці та пишномовні вихваляння герольдів, провели на поміст до наварського короля. Дон Александр обняв Філіпа, розцілував в обидві щоки й урочисто промовив:
— Ви виказали неабияку доблесть та спритність, мій принце. Тепер покажіть, який у вас смак — оберіть королеву наших свят.
Сурми знов завили, і головний герольд, попередньо кинувши в натовп кілька глибокодумних фраз, нарешті зволив повідомити, що зараз переможець турніру має обрати королеву любові та краси.
Поруч Філіпа з’явився юний паж, що тримав у руках червону оксамитову подушку з тонким золотим обручем, прикрашеним зубцями у вигляді сердець та наконечників стріл.
Філіп трохи розгублено роззирнувся довкола — чарівних дам та дівиць було вдосталь. Ще напередодні він вирішив у разі своєї перемоги не обирати Марґариту. Її слід було розворушити, примусити її розсердитися, згадати, що вона принцеса, дочка короля, наступниця престолу; щоб почуття образи та приниження розбудило в ній колишню Марґариту, яка так подобалася Філіпові. Бувши велелюбним, він, проте, дуже серйозно ставився до шлюбу й хотів бачити в своїй дружині вірну подругу, однодумницю та соратницю — а не покірну рабиню, що беззаперечно виконує всі його забаганки. Він узагалі любив примхливих і незалежних жінок.
Кого ж вибрати, напружено розмірковував Філіп. Бланку? Хотілося б, та не можна. Його вибір має бути геть-чисто позбавлений сексуального підтексту, бо інакше удар не досягне своєї мети. Тоді буде уражено не самолюбство Марґарити, а її любов; а ревнощі, як відомо, поганий порадник.
Ізабела Араґонська? Золоте волосся, зелені очі, сніжно-біла шкіра, витончені руки, стрункі ноги, бездоганна фігура — словом, писана красуня. Якраз такій і місце на троні королеви любові та краси. Якби вибір залежав від Еріка Данського… Одначе переможцем був Філіп, і він відразу ж відкинув кандидатуру Ізабели. Вона була дружиною наслідного принца Франції, країни, з якою він віднедавна перебував у стані неоголошеної війни, спершу відібравши Байону, а тепер накидаючи оком на Сент і Анґулем. Та й той самий сексуальний підтекст аж ніяк не виключався: сто проти одного, що злі язики не забаряться витягти на світ Божий історію про те, як вісім років тому герцоґ Аквітанський відмовився стати тестем старшої дочки араґонського короля.