Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 74)

Марґарита почувала себе зацькованим звіром. Уранці, коли Філіп ішов від неї, вона гірко ридала на самоті, люто лупцювала кулаками подушки і розкидала їх по всій кімнаті, проклинаючи себе за свою раптову, нездоланну любов, проклинаючи Філіпа, якого вона так палко кохала і так люто ненавиділа за ту незбагненну владу, що її він здобув над нею. Вона шматувала постільну білизну та свої прозорі нічні сорочки і, заливаючись сльозами, твердила собі, що її жорстоко обдурили всі оті поети та менестрелі, що кохання — зовсім не радісне одкровення, не свято душі й тіла, а найбільше лихо, яке тільки може спіткати людину. Їй несподівано спало на думку, що все це — кара за її пиху, зарозумілість, свавільність та еґоїзм, за сотні й тисячі дрібних її прогріхів, що їх вона скоювала, навіть не помічаючи того, гадаючи, що раз вона принцеса, то їй дозволено все. Разом з Марґаритою невимовно страждав і монсеньйор Франциско де ла Пенья, вкрай змучений її щоденними виснажливо довгими і гранично відвертими сповідями, після яких у бідного єпископа йшла обертом голова, і йому бракувало сил навіть для доброчесних настанов…

Урочисте відкриття турніру врешті добігло кінця. Всі високі гості були названі й належним чином протитуловані; відтак герольди оголосили імена призвідників сьогоднішніх змагань. Публіка на пагорбах вітала їх вельми бурхливо — чоловіки викрикували „слава!“, жінки плескали в долоні й голосно вищали.

Філіп звернув увагу, що при представленні Александра Біскайського не було згадано його титулу ґрафа Нарбонського, яким він був завдяки шлюбові з Бланкою; а трохи раніше, коли оголошували імена присутніх на турнірі вельмож і дам, Бланку назвали сестрою й дочкою королів Кастилії та Леону, ґрафинею Нарбонською, але не ґрафинею Біскайською.

„Що ж це таке?“ — дивувався Філіп. — „Не спить з ним, та ще й усіляко відмежовується від нього. Я буду не я, якщо не з’ясую, в чім річ. Треба якось розпитати Марґариту в ліжку…“

Коли стали зачитувати остаточний список лицарів, що виявили бажання битися з призвідниками і, за правом першості чи волею жеребу, були допущені до першого дня змагань, Філіп нашорошив вуха. Учора ввечері, коли він вкладався спати, до нього зайшов Шатоф’єр і розповів, що якийсь невідомий звернувся через свого слугу до трьох перших лицарів у другій сімці з проханням поступитися йому правом виклику Філіпа Аквітанського й отримав від них згоду. Звісна річ, Філіпові було цікаво, хто ж так прагне битися з ним.

Одинадцятим у списку значився Серхіо де Авіла-і-Сан-Хосе. Філіп знав цього кастильського кабальєро і недолюблював його за відверту симпатію до єзуїтів; крім того, той належав до партії ґрафа Саламанки, номінальним лідером якої був Фернандо де Уельва, — та разом з тим, ніяких конфліктів особистого характеру між ними досі не виникало.

— Дивно, — промимрив Філіп. — Дуже дивно… До речі, Ґабріелю, тебе не дивує, що першим виявився Хайме де Барейро?

Ґабріель, що виконував на турнірі обов’язки його головного зброєносця, заперечно похитав головою:

— Анітрохи не дивує. Це все Інморте начаклував.

Філіп криво посміхнувся. Він скептично ставився до вигадок про чаклунську силу ґросмейстера єзуїтів. І вже тим більше не вірив, що Інморте міг наслати чари, перебуваючи за сотні миль від Памплони.

Закінчивши зі списком лицарів, що мали змагатися з призвідниками, головний герольд виголосив пишномовну і вкрай банальну сентенцію про лицарську доблесть, невмирущу славу ратних подвигів, любов прекрасних дам і все таке інше. Король Навари дав знак рукою, маршал-розпорядник турніру повторив його жест, заграли сурми, заглушивши останні слова герольда, і на арену виїхали перші сім лицарів.

— Могутній та грізний сеньйор Хайме, ґраф де Барейро, — оголосив герольд і зробив виразну паузу.

Вершник у чорних, як ніч, латах повагом наблизився до першого від помосту шатра і торкнувся списом щита.

— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Александра, ґрафа Біскайського.

Обличчя ґрафа помітно зблідло і видовжилося від подиву. Філіп помилково вирішив, що він злякався, і зневажливо пирхнув.

Коли останній з першої сімки лицарів, віконт де ла Марш, викликав останнього призвідника — а ним якраз виявився Філіп, всі сім пар супротивників зайняли свої місця з протилежних кінців арени.

Запрошення маршала-розпорядника, недоречні одкровення герольдів, кличне завивання сурм — і, виставивши вперед списи, Александр Біскайський та Хайме де Барейро щодуху помчали назустріч один одному.

Противники зіштовхнулися, списи в обох зламались, але при цьому ґраф Біскайський втратив рівновагу, і лише останньої миті йому вдалося вхопитися за шию свого схарапудженого коня й уникнути падіння. Маршали одностайно визнали його поразку.

Головний герольд ніби знічев’я зронив:

— Слава переможцеві, могутньому та грізному сеньйорові Хайме де Барейро.

З незворушним виглядом ґраф де Барейро подався до шатра, що раніше належало ґрафові Біскайському. За правилами турніру, призвідник, що зазнав поразки, вибував з подальших змагань, поступаючись місцем своєму переможцеві.

Тим часом на трибунах, де глядачами були переважно простолюд, маломаєтна та безмаєтна шляхта, зчинилася бійка. Противники єзуїтів, украй обурені веселощами симпатиків останніх, пересвідчившись у своїй чисельній перевазі, вирішили провчити нахаб. Невдовзі окремі сутички переросли в загальне побоїще, у зв’язку з чим виникла незапланована перерва, і поки вартові та королівські ґвардійці вгамовували бешкетників, високі гості щиро тішилися цим видовищем.

Врешті-решт пристрасті вщухли і турнір поновився. Філіп без особливих зусиль вибив із сідла віконта де ла Марша, а повертаючись назад, побачив, що над шатром Александра Біскайського вже майорить чорно-червоний прапор ордену єзуїтів-мечоносців, під яким виступав ґраф де Барейро. Він не був посвяченим єзуїтом, але обіймав посаду ґубернатора провінції Садо Лузитанської області ордену Серця Ісусового, що прирівнювалося до звання командора.

У п’яти інших поєдинках першого кола впевнену перемогу здобули призвідники. Особливо хвацько подолали своїх супротивників Тибальд де Труа та Гуґо фон Кліпенштейн.

Коли на арену виїхала друга сімка лицарів, Філіп чекав виклику від Серхіо де Авіли-і-Сан-Хосе, проте згаданий кабальєро зупинив свій вибір на ґрафові Осці. Зате наступний…

— Могутній та грізний сеньйор Хуан Родріґес, — оголосив герольд.

„Родріґес… Родріґес…“ — гарячково перебирав у пам’яті Філіп, тим часом як закутий у блискучі лати вершник з опущеним на обличчя забралом і чорним щитом без герба та девізу наближався до його шатра. — „Є щось знайоме — але що?…“

— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Філіпа Аквітанського…

До Філіпа підбіг один з молодших герольдів:

— Монсеньйоре! Лицар, що викликав вас, відмовився назвати своє справжнє ім’я, посилаючись на свою обітницю протягом п’яти років здійснювати ратні подвиги інкоґніто.

— Так он воно що! — сказав Філіп. — Отже, Родріґес — вигадане ім’я?

— Так, монсеньйоре. І в нас немає ніякої певності, що цей пан насправді посвячений лицар і має право змагатися з вами. Отож ви можете…

— Правила мені відомі, — перебив герольда Філіп. — Раз цей лицар склав обітницю, я не наполягатиму, щоб він порушив її, привселюдно назвавши своє ім’я. Я згоден переговорити з ним віч-на-віч.

Коли всі семеро лицарів вибрали собі супротивників, маршал-розпорядник звелів трохи почекати з початком поєдинків, а головний герольд пишномовно пояснив публіці, в чому причина затримки. Філіп і „Хуан Родріґес“ з’їхалися в центрі арени.

— Пане лицарю, — сказав Філіп. — Мене цілком задовольнить, якщо ви повідомите своє справжнє ім’я і якого ви роду. Даю слово честі, що нікому не розкрию вашого інкоґніто без вашої на те згоди.

У відповідь на ці традиційні слова „Хуан Родріґес“ мовчки підняв забрало.

— Овва! — не стримав враженого вигуку Філіп. — Родріґо де Ортеґаль! Виходить, гріш ціна запевненням вашого наступника, що ви перебуваєте під вартою, чекаючи на суд.

— Він не збрехав, — сухо відповів колишній прецептор. — Чотири дні тому я втік з-під арешту.

— Щоб узяти реванш?

— Так! — Його очі засяяли ненавистю. — Я вимагаю смертного поєдинку.

Філіп заперечно похитав головою:

— Я відмовляю вам, пане єзуїте. Ми будемо битися турнірною зброєю.

— Отже, ви злякалися?

Філіп кинув на Родріґо де Ортеґаля зневажливий погляд.

— Ви прагнете розсердити мене, сподіваючись, що в гніві я погоджуся на смертний поєдинок. Марні надії, пане, мені начхати на ваші образи. Я не дозволю вам зіпсувати свято кривавим побоїщем.

— Це ваше остаточне рішення? — спитав єзуїт.

— Так, остаточне.

— Ну що ж. Тоді мені не залишається нічого іншого, як привселюдно назвати вас боягузом.

Філіп зблід від гніву.

— У такому разі, я буду змушений повідомити маршалів, що не вважаю вас гідним битися зі мною. І тоді, якщо ви не скажете їм своє ім’я, вас із ганьбою проженуть з ристалища, а назветеся — заарештують, як злочинця.

Зітхнувши, колишній прецептор опустив забрало на обличчя.

— Наразі ваша взяла, монсеньйоре. Та стережіться, — в його голосі забриніли лиховісні нотки, — і міцніше тримаєтеся в сідлі. Якщо я зіб’ю вас, на пощаду не сподівайтеся. І нехай тоді мене арештовують, маґістрат ордену подбає про моє звільнення.