Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 73)

— Ой, не бреши! У твоїх очах моє життя не варте й ламаного шеляга. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху.

— Зате ця сучка… даруй, кузина — от вона стоїть.

— Кузина… — не стримавшись, прошептав Ернан. — Усе-таки кузина. Зрозуміло…

Перший ужив саме це слово, а не якийсь його арабський еквівалент. Здогад Шатоф’єра переріс у переконання. Тепер він знав обох зловмисників, хоча одного з них уперше побачив лише вчора, а з іншим узагалі ніколи не зустрічався.

Після тривалої мовчанки розмова продовжилася, перейшовши в практичне русло.

— То що виберемо — отруту чи кинджал?

— Тільки не отруту.

— Чому?

— Надто непевно.

— Хіба? Як на мене, це найпевніший спосіб.

— А я так не думаю. До того ж смерть від отруєння неминуче викличе серйозні підозри. Почнеться розслідування…

— І що з того?

— В нашому становищі це вкрай небажано.

— Згоден. Але я не бачу іншого виходу. Кинджал і мотузка ще гірші.

— Ну, не кажи. Кинджал, скажімо, тим зручний, що таке вбивство легко звалити на іншого — підставити його так, аби ні в кого не виникло жодного сумніву щодо його провини.

— І як це зробити?

— Маю одну ідею, але це дорого коштуватиме. Дуже дорого. Щоправда, більшу частину грошей ми потім повернемо, проте втрати неминучі.

— Гроші не проблема. Що ти замислив?

— За три тижні Марґарита влаштовує заміську прогулянку в свій замок…

— За три тижні?! Так довго?

— Не хвилюйся, все обійдеться. Це найоптимальніший строк.

— Ти певен?

— Я ґарантую.

— Гаразд. Кажи далі.

— Не зараз, згодом. Я ще не прорахував всі деталі.

— А кого підставити, вже вирішив?

— Згодом, я сказав.

Вочевидь, він привернув увагу співрозмовника до слуг, оскільки той відповів:

— Твоя правда. Нам не варто тут довго затримуватися.

— Атож. І нехай нас якомога менше бачать разом — про всяк випадок, щоб ніхто нічого не запідозрив.

„Пізно схаменулися, хлопці!“ — злорадно прокоментував Ернан. — „Ви в мене на гачку, і горіти мені в пекельнім полум’ї, якщо незабаром ви не познайомитеся з плахою та сокирою.“

— Добре. Тоді я поїхав.

Почулося кінське іржання.

— Будь розсудливий, кузене, — вже кастильською кинув йому вслід той, що залишався. — Не гарячкуй, не нервуй. Усе обійдеться.

„Це ще як сказати, пане ґрафе!“ — Ернан наперед смакував свій тріумф. — „Не думаю, що віконт Іверо погодиться з вами, коли постане перед судом Сенату за звинуваченням у замаху на вбивство наступниці престолу.“

Через якийсь час разом зі слугами рушив в зворотну путь і другий зловмисник. Трохи відхиливши запону шатра, Ернан провів їх довгим поглядом, аж поки всі четверо зникли в сутінках. Тоді він вибрався назовні й озирнувся довкола: над сусіднім шатром гордо майоріла „ганчірка“ — знамено Біскаї. Байярда ніде видно не було.

Ернан поклав два пальці до рота й засвистів. За хвилину, радісно форкаючи, до нього підбіг кінь. Шатоф’єр потріпав його довгу гриву.

— Молодець, Байярдику! Розумнику ти мій! Ти навіть не уявляєш, яку послугу зробив усім нам, коли зірвався з прив’язі. Аби ж ти знав, про які приємні речі тут щойно йшлося — бр! — волосся сторчма встає. Хижі звірі — взяти б отих вовків, що мало не загризли тебе в Аженському лісі, — то вони сущі янголи порівняно з людьми. Це я почав розуміти давно. Був один тип, Ґійом Аквітанський, і була… — Він сумно зітхнув. — Давно це було… А в хрестовому поході я остаточно переконався: що невірні, що християни — всі на один копил. Гроші, землі, слава, влада — ось їхні головні стимули в житті… А втім, чому „їхні“? Можна подумати, що я байдужий до влади. А Філіп — іншого такого властолюбця годі й шукати! Ми з ним один одного варті, і світ ще почує про нас — здригнеться, коли почує! Ці не пусті хвастощі, любий друже, маю таке чуття — а воно мене ще ніколи не зраджувало. Хто десять років тому перший побачив у Філіпові спадкоємця Ґасконі? Ґастон каже, що він, і він щиро вірить у це, наш дорогоцінний ґраф д’Альбре. Ну й нехай собі вірить — чим би дитя не тішилося, тільки б не плакало, — а мені все одно, я такими дрібницями не переймаюся. Запам’ятай, Байярде, що я тобі скажу: буде наш Філіп великим государем, дуже великим — Філіпом Великим, ось ким! Був у нас і Авґуст Великий[32], і Карл Великий, і Александр Великий[33]. Був Корнелій Великий[34], був Філіп-Авґуст Великий — а от Філіпа-без-Авґуста Великого ще не було. То буде, Байярдику, повір мені на слово, буде. А я в його конетаблях почуваюся значно ближче до жезла ґросмейстера тамплієрів, ніж якби був одним з маґістрів ордену… Ти, питаєш, до чого я це веду? Охоче відповім. Я, знаєш, також не янгол і задля досягнення своєї мети ладен вчинити багацько негарних речей. Але холоднокровно вбити жінку… І яку жінку! Королеву серед жінок! Вона — сама досконалість. Вродлива, розумна, велична, владна… Скажу тобі по секрету, Байярде: учора, побачивши її, я вперше в житті пошкодував, що склав обітницю цнотливості. Це, звісно, гріх, і я маю гнати геть такі думки, але вони, підлі, знахабніли вкрай — ну, ніяк не хочуть дати мені спокій, хоч ти лусни! І що мені з ними робити, з думками цими, не збагну. Ось яка жінка Марґарита Наварська!… Авжеж, твоя правда, вона розпусна, легковажна, велелюбна. Та хіба можна ставити їй це на карб? Особисто я не наважуся… Що не кажи, Філіпові казково пощастило, що він одружується з нею. Кращої хазяйки для Ґасконі… гм, і королеви для всієї Ґаллії нема і бути не може… Ну, а щодо мене, — Ернан знов зітхнув, — то я завжди буду йому відданим другом, а їй — вірним лицарем… Що ж, поїхали, Байярдику, в палаці нас, напевно, зачекалися… Проте ні, стривай! У шатрі ще є непочата пляшка вина. Не годиться залишати її без уваги — чудовий букет!

Розділ XXXV

День 5 вересня видався ясним, погідним і, на загальну радість учасників змагань та глядачів, зовсім не спекотним. Марні були побоювання, висловлені деким напередодні, що у важких турнірних латах лицарі ризикують засмажитися живцем під пекучими променями безжального сонця. Ніби навмисне з цієї нагоди, природа трохи вгамувала нестерпну спеку, що стояла впродовж двох попередніх тижнів.

Поки герольди виголошували імена високих гостей та їхні численні титули, Філіп, як і решта призвідників, сидів на стільці під навісом біля входу до свого шатра й обводив уважним поглядом сусідні пагорби, де на квапливо споруджених дерев’яних трибунах зібралося близько двадцяти тисяч глядачів.

Праворуч від Філіпа, лише через одне шатро, яке займав ґраф Біскайський, тягнувся вздовж ристалища прибраний шовком та оксамитом почесний поміст для могутніх і знатних вельмож, дам та шляхетних дівиць. У самому центрі помосту, між ложами наварського короля, наслідного принца Франції та римського імператора з одного боку і королів Кастилії, Ґаллії й Араґону — з іншої, знаходилася невеличка, а проте надзвичайно розкішна ложа, уквітчана білими та рожевими трояндами і прибрана знаменами, на яких замість традиційних геральдичних символів було зображені купідони, пронизані золотими стрілами серця та інші емблеми. Ця ложа поки була порожня — вона призначалася для майбутньої королеви любові та краси та її почту.

Праворуч від центру помосту, ближче до шатрів призвідників, розташувалися ґасконці. Філіп завважив, що в батька вже з’явився гість — глава візантійської делеґації Андронік Метохіт. Вони з герцоґом жваво щось обговорювали; в їхній бесіді також брали участь кілька високопоставлених ґалльських та італійських урядовців.

Судячи з усього, справа з давно обіцяним папою Павлом VII хрестовим походом проти турків нарешті зрушила з мертвої точки. Проте Філіп, усупереч своїм початковим намірам, не брав діяльної участі в батькових переговорах з візантійцями. Цьому завадила чергова переоцінка цінностей, що почалась у нього вже наступного дня після приїзду до Памплони й остаточно завершилася лише незадовго до турніру.

Йшлося про найкращу жінку в усьому світі. Філіп болісно усвідомлював свою помилку піврічної давнини, коли зопалу скинув з цього п’єдесталу Бланку, і тепер йому довелося знову проробити весь шлях, підносячи її на вершину свого Олімпу. Шлях цей був важкий і тернистий — не те що попереднього разу, коли Бланка була вільна, ще невинна, і Філіп знав, що рано чи пізно він заволодіє нею — якщо не як коханкою, то як дружиною.

Слід сказати, що Бланка і в гадці не мала полегшувати Філіпові задачу. Попри всі його відчайдушні залицяння, вона не поспішала поступатись йому і зберігала вірність Монтіні, якого Філіп незабаром зненавидів всіма фібрами душі. Зрештою йому довелося знову визнати Бланку найкращою з жінок сущих, як і раніше, не маючи ані найменшого уявлення про те, яка вона в ліжку.

Якщо вдень Філіп наполегливо домагався кохання у Бланки, то вночі він з не меншим завзяттям любився з Марґаритою. За два тижні, що минули з моменту їхнього знайомства, наварська принцеса дуже змінилася — і, на превеликий Філіпів жаль, аж ніяк не в кращий бік. Справжнє кохання виявилося для неї непосильним тягарем. Вона надто звикла до легкого флірту, звикла до загального поклоніння і, сповідуючи рівність у ліжку, в житті, одначе, завжди стояла над чоловіками й дивилася на них згори вниз. Та ось, закохавшись насправді (чи вважаючи, що закохалася насправді), горда та незалежна Марґарита Наварська не витримала випробування рівністю. Не змогла вона й піднестися над об’єктом своєї раптової пристрасті; їй здавалося блюзнірської навіть думка про те, щоб намагатися панувати над тим, кого вона обожнювала. У неї залишалося два шляхи — або вирвати Філіпа зі свого серця, або цілком скоритися йому, — і вона вибрала друге.