Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 77)
— Чого тобі, Маріо?
Хлопець розгублено заморгав.
— Я розраховував, монсеньйоре, чергувати у ваших покоях.
— Чергуватиме Ґабріель, — сухо сказав Філіп. — Іди.
Д’Обіак дурнувато осміхнувся:
— Але ж я розраховував, монсеньйоре…
— А я кажу: йди. Чи щось не так?
— Та ні, монсеньйоре, все гаразд. От тільки…
— Ну, що?
— Я думав, що сьогодні моя черга, і…
— І домовився з Беатою де ла Пенья, — кивнув Філіп. — Що ж, біс з тобою, залишайся. Коли вона прийде?
— Опівночі.
— От опівночі й почнеш… мм… чергування.
— Красно дякую, монсеньйоре! — вклонився паж.
— І без твоєї вдячності якось проживу. Ану, геть звідси, поки я не передумав!
Д’Обіак прожогом вискочив з кімнати і щільно зачинив за собою двері.
Ґабріель підсунув ближче до дивана стілець і сів.
— Цікаво, — промовив Філіп. — Як зараз Марґарита?
— Дуже засмучена, але спокійна, — відповів Ґабріель, хоч запитання було суто риторичним. — Звеліла Констанці де ла Пенья читати їй Новий Заповіт.
— Що саме?
— Здається, Одкровення.
— Це серйозно… Отже, ти бачився з Матильдою?
— Так.
— І як вона?
Ґабріель похнюпився і промовчав.
— Облиш це, братику, — співчутливо сказав Філіп. — Послухайся моєї поради, дай дівчині спокій.
— Ні, — вперто похитав головою Ґабріель. — Я все одно одружуюся з нею. Я завоюю її кохання.
Філіп важко зітхнув:
— Що ж, воля твоя…
Якийсь час обоє мовчали. Філіп лежав горілиць, заплющивши очі. Незважаючи на втому, з його обличчя не збігав заклопотаний вираз.
— Мабуть, вам час лягати, — озвався врешті Ґабріель.
— А я й так лежу, — напівжартома відповів Філіп.
— Вас щось гризе?
— Вгадав.
— І що ж?
Замість відповіді Філіп схопився з дивана, вступив ногами в капці й повагом пройшовся по кімнаті. Потім повернувся до канапи, сів і видихнув:
— Анна! Я нестямно закохався в неї.
Ґабріель запитливо глянув на нього:
— Але ж тільки вчора ви казали, що найкраща з усіх…
— Бланка! Авжеж вона. Та наразі йдеться не про жінок, а про політику. Як жінка, Анна мене мало приваблює — дарма що зовні вона гарненька й тендітна, надто вже багато в ній усього хлопчачого. А от одружитися з нею я ладен хоч зараз.
Ґабріель розгублено кліпнув очима.
— А що з Марґаритою?
— До дідька Марґариту! — раптом вигукнув Філіп, знову схопився на ноги, але негайно ж сів. — Нехай її розігрують Оска, Шампань та Іверо. А я пас.
— Чому? — спитав Ґабріель, здивований таким бурхливим сплеском емоцій.
— А тому… Втім, гаразд. Поясню все до ладу. От скажи, хто така Марґарита?
— Як це хто? Принцеса-наступниця Навари.
— А що таке Навара?
— Ну, королівство. Невелике, проте королівство.
— Мені це не важить. Нащо мені наварська корона, коли я претендую на ґалльську.
— Але ж саме шлюбний союз з Наварою дає вам гарні шанси на ґалльський престол. Чи, може, я помиляюся?
— Тепер помиляєшся.
— Тепер? — промовив спантеличений Ґабріель. — Нічого не розумію!
— Зараз зрозумієш, — заспокоїв його Філіп. — Та передусім з’ясуймо, хто така Анна Юлія Римська.
— Ну, принцеса Італії.
— А ще?
— Дочка Авґуста Дванадцятого.
— А ще?
— Дочка Ізабели Французької.
— Отож-то й воно! А Ізабела Французька, в свою чергу, єдина донька короля Філіпа-Авґуста Другого від його третього шлюбу з Батильдою Ґотійською, сестрою старого маркіза Армана Ґотійського, ґрафа Періґору та Руерґу, що пережив не лише свого сина, а й обох онуків.
— Обох?! — вражено перепитав Ґабріель.
Філіп зітхнув:
— Так, це сумна історія. Бідолашний дон Арман! Спершу помер син, потім старший внук, а наприкінці серпня — й менший, що мав дурість отримати тяжке поранення, воюючи за звільнення Південної Андалусії від маврів. Покійний віконт Ґотійський був дивна людина — корчив із себе мандрівного лицаря, шукав на свою голову пригод і, врешті, дошукався. Можу собі уявити, як зараз почувається старий маркіз, що на схилі літ лишився круглим сиротою… Гм, майже круглим. Не рахуючи племінниці, колишньої імператриці, що недавно пішла в монастир, у нього є ще Анна — його двоюрідна внучка і…
— І спадкоємиця його майорату, — підхопив Ґабріель, збагнувши, до чого веде Філіп. — Якщо ви з Анною Юлією об’єднаєте свої родові володіння, то у ваших руках опиниться добра третина Ґаллії.
— Атож. Одружившись із Анною, я зможу будь-коли прийти до короля і прямо заявити: ану, дядечку, звільни місце на троні… Звичайно, я так не вчиню. Королівська влада священна, і не годиться принижувати її в очах підданих, скидаючи помазаника Божого. До того ж це було б невдячним свинством щодо дядька, який повсякчас підтримував мене. Але я зажадаю від нього та Сенату безумовного визнання мене спадкоємцем престолу і співправителем королівства, незалежно від того, будуть у королеви Марії діти чи ні. Поступово в моїх руках зосередиться вся реальна влада, а за дядьком Робером залишиться один тільки титул, від якого він, маю надію, згодом відмовиться добровільно, без найменшого примусу з мого боку. А якщо ні, я запропоную Сенатові ухвалити закон про дуумвірат[36]. Отож років за п’ять, щонайбільше за десять, ми з Анною станемо королем та королевою.
— Такі міркування я вже чув, — зауважив Ґабріель. — Але тоді йшлося про Навару і про пані Марґариту.