Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 68)

Марґарита поспіхом відвела очі й густо зашарілася. На Бланчиних устах з’явився єхидний посміх, а її погляд, спрямований на кузину, був відверто глузливий. Вочевидь, вона здогадалася, в чому річ, і вже відкрила була рота з явним наміром сказати щось ущипливе на адресу Марґарити, проте Філіп був напоготові. Він квапливо промовив:

— Йдучи до вас, я помітив на площі римські прапори. Ви не знаєте, з якої нагоди? Невже прибув імператор?

Марґарита із вдячністю поглянула на нього й відповіла:

— Ні, лише консул Гай Орсіні Калабрійський зі звісткою про наближення імператорського поїзда. Самого Авґуста Юлія ми чекаємо надвечір.

— Так, тепер пригадав. Вранці мене намагалися розбудити за дорученням батька, але спросоння я заявив, що й сотня консулів не завадять мені вволю виспатися.

— Ще б пак! — уїдливо промовила Бланка. — Ви ж так втомилися.

Філіп спантеличено поглянув на неї. Ці симптоми були йому добре знайомі. У кепському настрої Бланка ставала нестерпно-дошкульною, і горе було тому, хто в такі моменти потрапляв їй під гарячу руку (певніше, гострий язичок), та ще й наважувався сперечатися з нею.

„Он як!“ — подумав Філіп. — „Бачу, ти дуже прихильна до Матильди.“

— Ваша правда, кузино, — з готовністю погодився він, своєю поступливістю обеззброївши Бланку. — Я справді почувався втомленим, і навіть приїзд імператора не примусив би мене встати з ліжка… Але стривайте! Якщо Авґуст Юлій особисто приїздить за своєю нареченою, то й вінчання має відбутися в Памплоні.

Марґарита знизала плечима:

— Певна річ! Бо інакше італійські ханжі-патриції луснуть від обурення: гай, яке неподобство, подумати лишень! Вінчання призначена на десяте число. На десяте вересня, звичайно…

— Дуже істотне уточнення, — зауважила Бланка. — А то кузен подумав би, що на десяте грудня.

Марґарита кинула на неї швидкий погляд і вела далі:

— Так от, десятого вересня Авґуст Юлій і Нора повінчаються тут, у Памплоні, в соборі Пречистої Діви Марії, а вже на наступного ранку вирушать до Рима, де після їхнього прибуття відбудеться коронація нової королеви Італії.

— Можна подумати, — пустила шпильку Бланка, — що до їхнього прибуття.

— А можна подумати, — роздратовано відповіла Марґарита, — що в тебе більше прикрощів, ніж у мене, що я менше переживаю за Матильду, що зрештою… Посоромся, кузино! Ти ж не мала дитина.

На превеликий Філіпів подив, Бланка не огризнулася і навіть перепросила за нестриманість, хоч видно було, що вона дуже засмучена.

„Дорослішає,“ — відзначив він із розчуленням батька, який одного чудового дня виявив, що його донька з нескладного дівчиська перетворилася на чарівну юну дівчину.

Після цього інциденту розмова за столом зав’яла і лише зрідка молоді люди обмінювалися скупими беззмістовними репліками. Коли, нарешті, подали десерт, Жоана, що не любила солодкого, мовчки підвелася зі свого місця.

— Ти вже йдеш? — запитала Марґарита.

— Мабуть, так. Якщо я не помиляюсь, у вас намічається розмова не для чужих вух.

— А хіба ти чужа? — не так щоб дуже наполегливо, радше задля годиться, запротестувала принцеса. — Залишайся. Ми люди щирі, відверті, нам нема чого від тебе приховувати.

— Даруй, кузино, та все ж я піду. І так уже засиділася з вами.

Марґарита недбало стенула плечима:

— Воля твоя, сестричко. І будь ласка — про Рікарда нікому ані слова. Перекажи Александрові, що коли він стане базікати…

— Не треба погроз, Марґарито. Я просто попрошу його мовчати. Мене він послухається.

— От і гаразд.

Провівши Жоану поглядом, Марґарита повернулася до Філіпа:

— Уявіть-но, кузене! Той скажений ідіот…

— Цебто віконт Іверо? — усміхнувся Філіп, гідно оцінивши таку оригінальну характеристику колишнього коханця принцеси. — І що ж він утнув?

— Мало не вкоротив собі віку.

— Та що ви кажете?!

— Саме так. Цієї ночі він намагався вистрибнути з верхівки східної вежі. Вона в нас найвища, а внизу — вимощений бруківкою двір. Тож якби стрибнув, напевно розбився б.

— Але він не стрибнув?

— Тільки завдяки втручанню кузена Біскайського. Сьогодні вночі йому не спалося, і він невідь чому піднявся на ту вежу. Жоана розповідала, що він спокійно сидів між двох зубців і дихав свіжим повітрям, аж раптом з’явився кузен Іверо і, немов сновида, не бачачи нічого довкола, забрався на парапет. На щастя, Александр вчасно зорієнтувався в ситуації, й останньої миті завадив йому втнути цю дурницю.

— Невесела історія, — констатував Філіп і допитливо поглянув на Марґариту. — А як ви вважаєте, кузино, щó могло спонукати його до самогубства?

— Мабуть, борги, — відповіла вона, ніяково опустивши очі. — Так він сказав кузенові Біскайському.

— Та невже? — засумнівався Філіп.

— Він заборгував лихварям понад вісімдесяти тисяч, — ніби виправдовуючись, сказала Марґарита; щоки її густо зашарілися.

— Вісімдесят тисяч! — вражено вигукнув Філіп. — Нівроку собі! Це ж, либонь, у три чи навіть у чотири рази перевищує річний дохід ґрафства Іверо. Як тільки він ухитрився розтринькати таку силу-силенну грошей?

— Мало як! Цей бовдур на все здатний.

Бланка скрушно похитала головою:

— Ти безсердечна, кузино. На кого ж, як не на тебе, він витратив ці гроші. На всі ті розкішні й шалено дорогі подарунки… — Вона зітхнула. — Та хіба в грошах річ?…

— Помовч, Бланко! — скипіла Марґарита. — Мені й без твоїх коментарів гидко.

— А мені гидко від твоєї черствості! — огризнулася Бланка. — І від твого самодурства. Такої запеклої еґоїстки, як ти, я ще не зустрічала. Ти любиш тільки себе, а всі інші тебе ніскілечки не обходять. Ради тебе Рікард ладен був на все, а ти… ти просто використала його, грала з ним, як з лялькою, а потім безжально викинула на смітник, щойно в тебе з’явилася нова розвага. — Тут Бланка вистрілила очима в Філіпа, і в її погляді тому привиділись ревнощі. — Тобі й на думку не спадало, що Рікард така ж людина, як ти, а може, й кращий за тебе, і його біль так само реальний, як і твій. Коли вже хтось і завинив у тому, що сталося і що мало не сталося, то це ти зі своєю жорстокістю.

— Ні, ви тільки погляньте, яка захисниця знайшлася! — глузливо промовила Марґарита. — То якого біса ти тут сидиш і плескаєш язиком? Ходи-но краще до Рікарда, допоможи Гелені втішати його і заодно простеж за нею самою — щоб вона, бува, не перестаралася в своєму завзятті.

Все йшло до того, що суперечка між принцесами закінчиться гучною сваркою. Тому Філіп, не довго думаючи, грюкнув кулаком по столу і голосно сказав:

— Ну, все, годі! Що ви як діти! —Він помовчав, даючи принцесам час заспокоїтися, і продовжив: — Я чудово розумію, в чому правдива причина вашого роздратування, і прошу вас не виміщати свій кепський настрій одна на одній. Досить сварок, переходьмо до справи.

— Ваша правда, кузене, — обізвалася Марґарита. — Поговорімо, нарешті, про Матильду.

Бланка кивнула:

— Гадаю, так буде краще. Хто з нас почне? Може ви, Філіпе?

— Мабуть, так. Передусім я хотів би висловити свій щирий жаль з приводу нічних подій…

— І тільки? — перебила його Марґарита.

— Ні, але це — передусім. Я дуже шкодую, що так сталося, і визнаю, що вчинкові пана де Шеверні немає ніякого виправдання. Проте, на моє переконання, слід урахувати деякі обставини, що певною мірою пом’якшують його вину.

— Невже такі є?

— Звісно, є. Я зовсім не збираюсь виправдовувати мого дворянина, але разом з тим наполягаю на справедливому ставленні до нього.

— А хіба він заслуговує справедливого ставлення? — не вгамовувалася Марґарита.

— Авжеж, принцесо! Навіть найзапекліший злочинець має право розраховувати на справедливий суд, — повчально мовив Філіп, крадькома погладжуючи її ногу. — Тим більше, що я не вважаю пана де Шеверні злочинцем.

— Он як! — не втримався від обуреного вигуку Монтіні. — А хто ж він тоді такий?

Філіп зміряв його крижаним поглядом.

— До вашого відома, шановний добродію, пан де Шеверні висловив готовність зустрітися з вами в поєдинку й дозволити вам без значних зусиль убити себе. Але, боюся, це не буде виходом для вашої сестри, та й вам не зробить великої честі. — Він повернувся до Бланки: — Вас можна на кілька слів, кузино? Віч-на-віч. Ви не заперечуєте, Марґарито?

Марґарита не заперечувала, а Монтіні заперечувати не наважився.

Бланка згідно кивнула і підвелася з-за стола. Вони відійшли до краю тераси й зупинилися біля високого парапету.

— Бланко, — заговорив Філіп кастильською, — скажіть по старій дружбі: ви, всі троє, вже прийшли до певного рішення?

— Так. А ви?