Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 67)

Коли Матильда ввійшла до спальні, Марґарита лежала ницьма на ліжку, зарившись лицем у подушку.

— Вирішив повернутися, любий? — ніжно промуркотіла вона, зачувши тихий скрип дверей.

— Це я, пані, — тремтливим голосом промовила Матильда.

— Ти? — Марґарита перекинулася набік і запитливо поглянула на неї. — Що з тобою, серденько? Чому ти не спиш? У тебе такий змучений вигляд.

— Н-ні, пані, нічого. Просто… Просто я хочу побути з вами.

Принцеса зітхнула:

— Боюся, не до добра це, Матильдо. Надто вже часто ти набиваєшся до мене — а це може ввійти в звичку. Зрідка порозважатися можна, не зашкодить, але… Та гаразд, облишимо. Правду кажучи, я навіть рада, що ти прийшла. Інакше довелося б будити Констанцу, а мені зараз не дуже хочеться бачити її квасну мармизу. До того ж вона пристає до мене ще настирливіше, ніж ти. Теж мені, порядна!… Ну, лягай, не стій, як укопана. Та спершу подай мені сорочку, вона має бути десь там, біля тебе.

Матильда підібрала з підлоги це кокетливе вбрання, що скромно звалося нічною сорочкою, і віддала її своїй пані. Марґарита огорнулася в напівпрозорий серпанок, що робив її ще привабливішою, ніж у голому вигляді, а Матильда тим часом скинула з ніг капці, зняла халат і швидко забралася під ковдру. Обхопивши Марґариту за талію, вона міцно притислася до неї.

— Ну от! — сумно промовила принцеса. — Що я казала! Мабуть, тобі час виходити заміж.

— Ні, — прошепотіла Матильда, зариваючись лицем на її грудях. — Не треба… Не хочу…

— А чого ти хочеш? Лишитися старою дівою?

— Не знаю, пані, я нічого не хочу. Я… я хочу в монастир!…

— Ага! — видихнула Марґарита з явним полегшенням. — Зрозуміло! — Вона взяла Матильду за підборіддя і підняла до себе її обличчя. — Раз мова зайшла про монастир, отже, ти закохалася.

Матильда густо почервоніла й опустила очі.

— Я вгадала? — наполягала Марґарита. — І хто ж він, цей щасливчик?… Ану, ану! Це ж Красунчик-Філіп, правда? Відповідай!

Матильда ствердно кивнула і зненацька вибухнула гучними риданнями.

— То що ж це таке? — розгубилася принцеса. — Припини ревіти, вгамуйся. Поясни, врешті, що сталося?

— Він… Він… — почала була Матильда, та сльози завадили їй говорити.

— Невже він образив тебе?!

— Ні, не… не він… Це… це не ві-ін…

— Не Філіп? А хто?

— Це його… пан де… де Шеверні.

— Пан де Шеверні? Той приємний юнак, з яким ти розмовляла весь вечір?

— Т-так… Він…

— І що ж він зробив?

— Він… він… Він образив… скривдив мене.

— Скривдив? Як?

— Ну… Він… Він узяв… узяв і… і мене… скривдив…

— Матінко Божа! — вигукнула Марґарита. — Він зґвалтував тебе?!

— Т-так… так… — відповіла Матильда і ще дужче розридалася.

Розбуджена її голосінням, до спальні зазирнула покоївка принцеси.

— Пані…

— Тпрусь! — прикрикнула на неї Марґарита.

Вона сіла, спершись спиною на подушки, підтягла ноги і поклала Матильдину голову собі на коліна.

— Поплач, дівчинко, поплач, люба, — ніжно приказувала вона, гладячи її спину й волосся. — Плач, скільки можеш, постарайся гарненько виплакатися, тоді не так болітиме… Ох, він негідник! Мерзенний насильник! Та я йому… Я покажу йому, де раки зимують, покидькові такому. Ой, і покажу — щоб іншим не кортіло. Він у мене такого отримає, що після цього йому пекло раєм здаватиметься. Покруч огидний! Блудливий син гієни та шакала… Ні, це незбагненно! Він здавався мені таким ввічливим, лагідним і сором’язливим юнаком — і ось тобі! — Марґарита важко зітхнула. — Як погано я знаю чоловіків!…

Трохи згодом вона почала випитувати в Матильди подробиці того, що сталося; дівчина відповідала, здобрюючи кожну фразу рясним потоком сліз. Дійшовши до кінця цієї прикрої пригоди, принцеса знову лягла і пригорнула Матильду до себе.

— Дитинко ти моя дурненька! Хіба ти не розумієш, що сама напросилася!

— Так, пані, чудово розумію. Я цілком усвідомлюю, що ця справедлива кара Божа за мої гріхи, за мою розпусність.

— За що, за що?! — здивувалася Марґарита. — Які ще гріхи? Яка розпусність? Що ти верзеш, серденько?!

— Це правда, пані, — серйозно відповіла Матильда. — Я вже згрішила подумки, я піддалася знадам Спокусника. Я розпусна своїми помислами.

— Маячня! Притримай цю реліґійну нісенітницю для падре Естебана, з ним ви розберетеся, що до чого, скоїла ти гріх чи ні, а мені памороки не забивай. Зараз ідеться про інше. Ви з паном де Шеверні обоє рябоє; я навіть не знаю, хто з вас більше завинив. Хлопець закохався в тебе до нестями, геть збожеволів, а ти ще й провокувала його. Ну, хіба можна так поводитися з людиною, в якої з головою негаразд? Замість поспівчувати йому, виказати жалість, ти відверто знущалася з нього — і, підозрюю, ще жорстокіше, ніж розповіла мені. Коли вже ти в чомусь і згрішила, то це порушила заповідь Господню не вводити в спокусу ближнього свого. Філіп, до речі, також знущався з мене, але з цілком певним наміром — щоб я сама кинулася йому на шию. Він і в гадці не мав довести мене до сказу, а потім просто відшити… Ах, чорт! Та якби він спробував викинути такого коника, я б негайно покликала варту, звеліла прив’язати його до ліжка і… — Марґарита прокашлялася. — Гаразд, облишмо це. Повернімося до наших баранів… Гм, і справді до баранів, вірніше, до баранчиків — до двох дурних баранчиків. Я, далебі, не знаю, що мені з вами робити — з тобою і паном де Шеверні. На прийомі, треба сказати, він справив на мене дуже приємне враження…

— Він негідник, — сонно промимрила Матильда. — Я ненавиджу його… І Красунчика ненавиджу — він обманщик і паскуда… Всі чоловіки паскуди… брехуни… Я їх усіх ненавиджу…

— Ну-ну! — посуворішала Марґарита. — Ти це облиш! Без чоловіків життя було б нудне. Кого тоді накажеш любити? Одних лише дівчат? Красно дякую… Ай, серденько, завдала ж ти мені клопоту зі своїм божевільним залицяльником. Як же тепер обійтися з ним? Зразково покарати його, чи що? Можна, звичайно, це геть виб’є дур з його голови — але ж рикошетом ударить і по тобі. Спробуй тоді знайти тобі пристойного чоловіка. Як там не крути, а ти у нас, вважай, із самих низів. Навіть якщо я зберу для тебе царський посаг, навряд чи якийсь заможний барон клюне не тебе… Ні, брешу! Один точно клюне. І не простий барон, а віконт. Та, боюся, моя ідея не прийдеться тобі до смаку. Га, Матильдо?

Дівчина не відповіла. Змучена переживаннями цієї важкої ночі, Матильда врешті заспокоїлась і поринула в глибокий сон, зрідка шмигаючи маленьким носиком. Вона була така гарна вві сні, що Марґарита не втрималася й поцілувала її.

— Спи, моя дитинко, спи, люба моя. І нехай сон принесе тобі полегшення…

Принцеса заплющила очі, подумки повертаючись у Філіпові обійми. Тут-таки ліжко під нею немов провалилося, якась бистра течія підхопила її й швидко понесла крізь густий туман дрімоти у вир солодкого сну.

А за вікном уже світало, і чисте безхмарне небо, веселий та життєрадісний спів пташок провіщали настання погідного сонячного дня.

Розділ XXXII

Хлопчина-паж провів Філіпа на криту терасу з видом на двірський парк, де в погідні теплі дні Марґарита мала звичай снідати, а іноді й обідати у вузькому колі друзів. Цього разу за круглим обіднім столом їй товаришували дві її постійні співтрапезниці, Бланка та Жоана, а також Етьєн де Монтіні, що посів місце своєї сестри, яка з цілком зрозумілих причин сьогодні не прийшла.

Було порожнім і крісло праворуч Марґарити — з початку червня і аж до останнього дня його незмінним господарем був Рікард Іверо, що вже ввійшов в історію наварського двору як винуватець найтривалішого захоплення принцеси. Проте сьогодні Марґарита його не запросила; також не передбачалося присутності Рікардової сестри Гелени.

Коли з’явився Філіп, Марґарита, що й до того невимовно здивувала Бланку та Жоану зволіканням з початком обіду, взагалі утнула щось надзвичайне — встала з-за столу й майже бігцем рушила йому назустріч.

— А ось і наш любий кузен, — проворкувала вона, дивлячись на нього з відвертим замилування. — Ви вже вибачайте, що ми почали без вас…

— Е, ні, кузино, — жваво заперечив Філіп. — Так не годиться. Насправді це я маю вибачатися за спізнення. — Він ґалантно поцілував її руку і шанобливим поклоном привітав інших присутніх. — У всьому винен мій паж. Я сказав йому, що мене ні для кого немає, маючи на увазі моїх придворних. Але він сприйняв ці слова буквально і цілих півгодини забивав памороки вашому посланцеві, тим часом як я розмовляв з… мм… з одним моїм дворянином — про що я збираюся поговорити з вами трохи згодом.

— Атож, — кивнула Марґарита. — Про це ми неодмінно поговоримо — але пізніше. А поки прошу вас до столу, кузене. Приєднуйтеся до нашого товариства, пообідайте. Ви, до речі, майже не спізнилися — щойно нам подали перші страви.

Бланка насилу сховала іронічну усмішку: так, майже — якщо, звісно, не враховувати півгодинної затримки у зв’язку з його „майженеспізненням“.

Філіп улаштувався в кріслі Рікарда Іверо, передусім відпив з келиха ковток вина… і мало не похлинувся, коли Марґарита боляче ущипнула його за стегно. Він, утім, чекав якогось інтимного знаку уваги з її боку, на зразок ніжного потиску руки під столом або потирання ніжкою об його ногу, але ця витівка принцеси просто-таки приголомшила його.

„Ти що, любонько, з глузду з’їхала?“ — наче говорив їй докірливий погляд Філіпа. — „Вгамуй свій запал.“