Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 69)

— Я проситиму Матильдиної руки для Ґабріеля де Шеверні.

— Ми приймемо вашу пропозицію.

Філіп зітхнув:

— От і добре.

— З вашого вигляду не скажеш, — зауважила Бланка. — Ви зітхаєте, як за небіжчиком. У чому річ, Філіпе?

— Не до душі мені цей шлюб, Бланко, ой як не до душі. З важким серцем я взявся за це сватання. Як на мене, краще б Ґабріель у в’язниці посидів, ніж одружувався з Матильдою.

— Ви теж так вважаєте?

— А ви?

— Я — так. Але Марґарита й Еть… пан де Монтіні думають інакше. Вони загорілись бажанням зробити Матильду віконтесою і не можуть, вірніше, не хочуть зрозуміти, щó це означає для самої Матильди. Вони гадають, що негайний шлюб усе виправить — а це дурниці. Нічого він не виправить. Після того, що сталося вночі, Матильда ніколи не зможе поважати пана де Шеверні. Про кохання я навіть не кажу — за цих обставин говорити про кохання, по-моєму, блюзнірство. Ну, а там, де немає ні кохання, ні поваги… Одно слово, я дуже боюся, що їхнє подружнє життя буде справжнісіньким пеклом.

Філіп пильно подивився їй в очі:

— Як я розумію, ви судите зі свого гіркого досвіду.

Бланка відвела погляд і видимо зніяковіла.

— Не будемо про це, Філіпе.

„Що ж, з біса, сталося між нею та ґрафом?“ — дивувався він.

— Гаразд, не будемо. Я цілком поділяю вашу думку, Бланко, і навіть хотів був запропонувати Матильді відступну — один з моїх особистих маєтків у Кантабрії, що дає право на баронський титул і близько шестисот скудо чистого річного прибутку.

— О! Значна відступна. Отримавши її, Матильда зможе знайти собі гідну пару, навіть якщо ця історія набуде розголосу. Я майже певна, що в світлі ваших умов Марґарита й Етьєн переглянуть своє рішення.

Філіп похмуро похитав головою:

— Зате я не перегляну.

— Як це? — розгублено перепитала Бланка. — Я вас не розумію, Філіпе.

— А тут і розуміти нічого. Я лише збирався запропонувати відступну, але не запропоную її.

— Чому?

— Ґабріель уперся, — пояснив Філіп. — Хоче одружитися з Матильдою, дурень такий! Скільки я його не відмовляв, та він і чути мене не хоче. Вперся рогом, і ні в яку.

— І ради його хлоп’ячої забаганки ви ладні пожертвувати Матильдиним щастям? — з докором промовила Бланка.

Філіп знову зітхнув.

— Якби це була хлоп’яча забаганка, я б наказав узяти його під варту й негайно відвезти до Тараскона. Та, на жаль, Ґабріель не вередує — він просто з’їхав з глузду. Він збожеволів через Матильду, як… як Рікард Іверо через Марґариту, і цілком може накласти на себе руки. Він уже пообіцяв це зробити, якщо Матильда не стане його дружиною.

— Боже мій! Він це серйозно?

— Боюся, що так. Ґабріель дуже впертий хлопець, коли вб’є собі щось у голову, його вже нічим не відрадиш. Звісно, згодом він зрозуміє свою помилку, але тоді буде надто пізно.

— А якщо призначити весілля, скажімо, на наступну осінь? Або, в гіршому разі, на кінець весни, коли Матильді мине шістнадцять років. Сподіваюся, до того часу пан де Шеверні тверезо оцінить ситуацію і передумає, а Матильда отримає запропоновану вами відступну.

— Це був би непоганий вихід, — погодився Філіп. — Але Ґабріель дуже розумний, його не ошукаєш. Він миттю учув каверзу, щойно я заїкнувся про можливе зволікання з одруженням. Ось його остаточне рішення: весілля має відбутися щонайпізніше за місяць. Я здаюся, Бланко. Я цілковито безпорадний.

— А як ви ставитесь до того, щоб я поговорила з паном де Шеверні? Може, мені вдасться переконати його.

Філіп променисто всміхнувся, зблиснувши двома рівними рядами міцних білих зубів.

— Бланко, сонечко, саме цього я й хочу! У вас просто надзвичайний дар переконувати людей. Поговоріть з Ґабріелем, спробуйте відрадити його від шлюбу з Матильдою. Я буду вам дуже вдячний.

— Але врахуйте, Філіпе, я нічого не обіцяю.

— Чесно кажучи, я й не розраховую на успіх. Та спробувати варто. Отже, домовилися?

— Домовилися, — кивнула Бланка. Вона трохи задерла підборіддя і швидко вдихнула, ніби збираючись ще щось сказати, та потім міцно стисла губи, опустила очі й почервоніла.

— Сміливіше! — підбадьорив її Філіп. — Не соромтеся. Зрештою, я ваш старий друг і кузен.

— Ну… Є одна людина…

— Етьєн де Монтіні?

— Так… він…

— Що йому треба? Лицарські шпори?

Бланка здивовано підвела брови:

— А як ви здогадалися?

— Це ж елементарно, радосте моя. Пан де Монтіні, як мені відомо, хлопець незаможний, але гордий. Тим-то він дуже обтяжується своїм теперішнім становищем… гм… коли він…

— Філіпе! — збентежено промовила Бланка.

— Гаразд, не розвиватиму далі свою думку. Так от, до чого я веду. Легко здогадатися, що для свого сходження по ієрархічній драбині пан де Монтіні обрав військову кар’єру і зараз потребує лицарського достоїнства, щоб обійняти посаду, яку ви йому підшукали… Гм. Дозвольте поцікавитися, що це за посада?

— Лейтенант ґвардії, — трохи розгублено відповіла вона.

— Лейтенант ґвардії? — повторив Філіп. — Що ж, для початку непогано… Отже, завтра вас влаштовує?

— Завтра?

— А навіщо зволікати? Якраз завтра я збираюся посвятити в лицарі кількох моїх дворян, що відзначилися в бою з єзуїтами. Факт присутності серед них і пана де Монтіні навряд чи приверне до себе особливу увагу, і його посвячення разом з іншими породить значно менше пліток, ніж якби він був один. Погодьтеся, вдалий збіг.

— Так, — погодилася Бланка. — Дякую вам, Філіпе. Це дуже мило з вашого боку.

— Хіба це мило? Ні, сонечко, ти ще не знаєш, яким милим я можу бути, — енерґійно заперечив Філіп. — От якби наша дружба не зупинилася на півдорозі й знайшла своє логічне продовження в коханні… — Він багатозначно замовк, пристрасно дивлячись їй в очі. Цієї миті в нього виникла підозра, що, незважаючи на події піврічної давності, навіть незважаючи на її зраду (як він вважав), вона була й залишається для нього найкращою жінкою в світі. Після секундних вагань Філіп простягнув руку і легенько провів пальцем за її вушком. — Бланко, Бланко, ну чому ти таке вперте дівча? Якого біса ти відмовилася від пропозиції падре Антоніо?… Солодка ти моя…

— А це навіщо, Філіпе? — майже простогнала вона, зла на себе за те, що такий легенький, ледь відчутний доторк викликав у неї несподівано сильне збудження. — На нас же дивляться!

— Саме цього я й хочу. Нехай трохи поревнують.

З винною усмішкою Бланка повернулася до Марґарити з Етьєном і аж сторопіла.

— Ну, нівроку собі „трохи“! Боже, що це з кузиною?! Вона ревнує! Ще й як ревнує! Такою грізною я її ніколи не бачила… Повертаймося, Філіпе. Швидше, поки не почалася буря.

— Мабуть, і справді треба поквапитися, — кивнув Філіп, пропонуючи їй руку. — Бракувало ще, щоб ви знов зчепилися… Дивний ви все ж народ, жінки. Невже вам невтямки, що мене вистачить на вас обох, і при цьому жодна з вас не залишиться обділеною?

У відповідь Бланка обурено пирхнула.

Повернувшись до товариства, Філіп від імені Ґабріеля попросив Матильдиної руки і, отримавши згоду, висловив побажання, щоб одруження відбулося найближчим часом. Марґарита запропонувала справити весілля в її заміській резиденції Кастель-Бланко, куди вона збирається запросити молодих вельмож — своїх гостей по закінченню офіційних урочистостей. Позаяк заперечень не було, на тому й погодилися.

Пообідавши, молоді люди ще трохи побалакали, потім Бланка на виконання своєї обіцянки відіслала Етьєна де Монтіні за Ґабріелем, суворо наказавши йому не починати з ним сварки, а сама, попрощавшись із Філіпом та Марґаритою, пішла до себе.

Не встиг Філіп провести її тендітну постать ласим поглядом, як Марґарита всілася йому на коліна й обхопила руками його шию.

— Сьогодні батько сказав мені, що наш шлюбний контракт уже готовий до підписання.

— Ну то й що?

— Як це що! Я не можу дочекатися, коли стану твоєю дружиною.

Від несподіванки Філіп нервово закашлявся. Якби перед ним з’явився Сатана власною персоною, він би, мабуть, дуже злякався, але здивований був би значно менше, бо в існуванні Князя Темряви ніскільки не сумнівався. Марґарита поплескала його по спині.

— З тобою все гаразд, любий? Що трапилося?