Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 65)
— Сандро! — докірливо вигукнула Жоана. — Як ти можеш! Кому-кому, але не тобі ганити її за це.
— Цілком вірно, люба, цілком вірно. Мене засмучує не те, що вона завела коханця, а
— Це правда, Бланка утримує його. Але не турбуйся, не з твоєї кишені.
— Та знаю, знаю. Вона швидше помре, ніж візьме в мене бодай динар. — Ґраф гірко посміхнувся. — І знову ж таки, не про це йдеться. Невже ти не розумієш, що її вибір принижує мене в очах двору? Це вона так мстить мені — витончено, підступно… Піду-но побалакаю з нею.
— Прямо зараз? — здивувалася Жоана.
— Саме зараз. Я хочу застати її в ліжку з тим молодиком, так вона буде поступливішою. Сподіваюсь, вони ще не заснули. А ти, сестричко, іди спати, пізно вже… — Ніби на підтвердження його слів, глухо пробив годинник на головній вежі палацу. — От дідько! Мені треба до… А втім, він хай зачекає, ніде не подінеться.
— Хто це — він? — стривожено запитала Жоана.
— Багато знатимеш, швидко посивієш, — відповів Александр і, лагідно поглянувши на сестру, додав: — Не потерпай, сонечко, не Інморте.
Розділ XXX
Александр не помилявся, сподіваючись заскочити Бланку в обіймах Монтіні; не помилявся він і в тому, що о першій ночі вона ще не спить. За звичаєм кастильського двору, Бланка вкладалася спати дуже пізно, а прокидалася близько десятої ранку. У перші місяці по переїзді в Памплону, де не було такого милого звичаю, вона, розпрощавшись із Марґаритою, поверталася до своїх покоїв і ще години зо дві нудьгувала в товаристві сонних фрейлін, змушуючи їх почергово їй щось читати, або ж викликала свого канцлера й обговорювала з ним поточні справи в Нарбонському ґрафстві.
Проте, починаючи з липня, Бланчин розклад зазнав певних змін. Хоч вона, як і раніше, засинала після першої, та зазвичай ще до півночі Монтіні відводив її до спальні. Етьєн був дуже милий хлопець і, попри свій юний вік, мав неабиякий досвід у коханні. З ним Бланка зробила для себе несподівано приємне відкриття, що ґрунтовно похитнуло нав’язану їй з дитинства думку, що фізична близькість є не більше, як природний спосіб задоволення тваринної хтивості, що нею Господь покарав людство за гріхи їхніх пращурів — Адама та Єви, зробивши її неодмінним (і прикрим) супутником кохання та шлюбу.
Від природи запальна й жагуча, Бланка була вихована в найгірших традиціях чернечого ордену Святої Кармелії, чиїм сестрам кастильський король довірив по жінчиній смерті опіку над обома його малолітніми доньками. Як і кожен затятий ханжа, дон Фернандо був щиро переконаний, що сувора цнотливість і святенницька мораль, сповідувані орденом кармеліток, підуть лише на користь чеснотам юних принцес; отож про якесь там їх виховання як майбутніх жінок і мови бути не могло. Бланці важко давалося усвідомлення своєї жіночності, набагато важче, ніж її меншій сестрі, котра, бувши легковажною та пустотливою, а до того ж, батьковою улюбленицею, пропускала повз вуха більшість суворих настанов і навіть у гадці не мала їх дотримуватися. Бланка ж навпаки — надто близько до серця приймала всю несосвітенну дурницю про статеві стосунки, яку їй втлумачували черниці. Навіть сам факт поділу людства на чоловіків та жінок завдавав Бланці масу неприємних клопотів, викликаючи дражливе відчуття душевного дискомфорту.
Вийшовши заміж, вона ще не встигла розібратись у своїх відчуттях, як ласа до грошей покоївка Жоани Наварської продала їй секрет своєї пані. Приголомшена й доведена до розпачу Бланка упевнилася в думці, що сестри-виховательки мали цілковиту слушність, твердячи про гріховність усього плотського. Вона знайшла собі втіху в тому, що тепер має вагомі підстави не пускати чоловіка в своє ліжко, добре що черниці, які всіляко оминали інтимний бік людських стосунків, не надто розводилися про певні обов’язки, покладені на жінку шлюбом, і не прищепили їй належної поваги до подружнього ложа. Останнє було великим щастям для Бланки: адже мало того, що їй був гидкий Александр, вона ще й почувала глибоку відразу до власного тіла, „хтивого та гріховного“, і попервах вирішила була
Однак із плином часу цей вельми благочестивий намір помалу втрачав у її очах свою первісну привабливість. Бланка вже не була незайманою, не була вона також холодною й незворушною, і її жіноче єство чимраз наполегливіше вимагало свого. Бланку страшенно дратували її „дикі бажання“, вона вела запеклу й безкомпромісну боротьбу зі своїми „ницими пристрастями“, але всі її зусилля йшли намарне — спогади про ті кільканадцять ночей, що їх вона встигла провести з чоловіком, ніяк не давали їй спокою. І що було найприкріше, тоді вона, упереміш із огидою, почувала щось схоже на насолоду!… Дедалі частіше внутрішній голос, цей безсоромний спокусник, вкрадливо нашіптував їй, що як гіркий присмак у роті запивають ковтком доброго вина, так і неприємний осад від тих ночей можна без сліду розчинити в інших ночах, заглушити потоком нових спогадів, позбавлених гіркоті попередніх…
Але ще більше, ніж для насолоди тіла, Бланка потребувала чоловіка для втіхи душі. Вона невимовно страждала від тієї важкої форми самотності, скрасити яку не в змозі ніяка, навіть найтісніша дружба — а лише любов. І неусвідомлено вона вже була готова до того, щоб закохатися в першого-ліпшого хлопця привабливої зовнішності, розумного та освіченого, з гарними манерами і приємного в спілкуванні. На щастя, ним виявився Монтіні — хоч і розпусний, та загалом порядний юнак.
Вчинивши перелюб, Бланка насамперед внесла певні уточнення до переліку всіх смертних гріхів. Вона вирішила, що подружня зрада не варта суворого осуду, коли зраджуєш з коханою людиною і чоловіка, негідного вірності. Якщо головною зброєю Нори в боротьбі зі своїм святенництвом були її легковажність та цілковита нездатність до самоаналізу, то Бланка протиставляла йому свій витончений розум. З направду єзуїтською хитрістю вона переконала себе, що слова такого високопоставленого слуги Божого, яким є архієпископ Тулузький, хай і мовлені зопалу, послуговуватимуть їй достатнім виправданням перед судом Всевишнього.
Утім, до остаточного розкріпачення Бланці було ще дуже далеко. Вона й досі шокувала подруг своїми безглуздими, абсурдними, карикатурними уявленнями про пристойність, бентежачись від найневинніших жіночих розмов, у яких жодна нормально вихована дівчина не вбачала нічого сороміцького. У ліжку з Етьєном Бланка почувалася скуто, зустрічаючи в багнети кожну нову його ласку, і часом губилася, не знаючи, як їй на це реагувати. Її постійно мучили страхи перед усілякими збоченнями — цими підступними пастками, що їх розставив на тернистому шляху кохання ворог роду людського, заманюючи в них необачних і надміру завзятих коханців. Одного разу вона в запалі пристрасті вкусила Монтіні — та так сильно, що той завив від болю, а на його плечі згодом з’явився чималенький синяк. Тоді Бланку охопив такий пекучий сором, що вона негайно прогнала Етьєна геть, звинувативши його в тому, що буцімто він умисно довів її до такого збудженого стану, і протягом тижня не підпускала його до себе.
Врешті-решт Бланка змінила свій гнів на ласку, проте за час опали Монтіні зробив для себе приголомшливе відкриття. Несподівано він зрозумів, що любить її всім серцем, любить її як жінку, а не як принцесу, і через те дуже злякався. Етьєн був хлопець розсудливий і навіть цинічний, він цілком здавав собі справу, що для Бланки їхнє кохання — лише спокійна, затишна гавань, де вона вирішила на якийсь час сховатися від життєвих негараздів, щоб згодом, оговтавшись від жорстоких ударів долі і відновивши втрачену душевну рівновагу, зі свіжими силами пуститися в нове плавання до незнаних йому берегів. А він, кинутий і забутий, залишиться на цьому березі, щодня до болю в очах вдивляючись у пустельний обрій, з тугою та смутком згадуючи втрачене щастя…
Поки ще не пізно, Монтіні намагався був утекти з Памплони, але Бланка вчасно схаменулася й відрядила в погоню за ним дюжину королівських ґвардійців, які швидко зловили втікача й повернули до палацу. Побачивши гіркі сльози коханої, Етьєн миттю забув про всі свої страхи та сумніви, кинувся до її ніг, благаючи простити його. Відтоді він не думав про майбутнє і жив лише поточним днем.
Коли ґраф Біскайський без попередження ввійшов до жінчиної спальні, втомлені втіхами коханці щойно лише задрімали. Забачивши чоловіка, напівсонна Бланка підхопилася з подушки і скрикнула від несподіванки, а на її щоках з’явився яскравий рум’янець ніяковості й обурення.
— Ви?! — гнівно промовила вона. — Ви наважилися порушити мою заборону?!
Александр зупинився біля ліжка, тримаючи в руці запалену свічку. За дверима чулося розгублена кудкудакання заспаної покоївки.
— Постривайте, пані, не кип’ятіться. Я прийшов зовсім не для того, щоб проситися до вас у ліжко. Тим більше, що місце в ньому, бачу, зайняли всерйоз і надовго.
— О, яка великодушність, ґрафе! Який широкий жест! Далебі, ви мене розчулюєте… Гм… То що ж вас привело до мене о цій нічній порі?