Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 64)

— Це ще більший гріх, Сандро: прикидатися, що віриш, коли в серці немає ні краплини віри.

— Годі, я сказав! — прикрикнув ґраф, ляснувши долонею по столу. — Не заводься, прошу тебе… Так отож, превелебний Лотар обіцяє незабаром запропонувати свій трактат на розгляд конґреґації священної канцелярії і впевнений, що не пізніше наступного Різдва, тобто за півтора року, папа схвалить його і внесе до списку Вселенської Суми Теології[28].

— Невже? — засумнівалася Жоана. — Ти гадаєш, що найсвятіший отець підтримає твої домагання? Але ж він вельми прихильний до дядька — та й до Марґарити також, хоч і засуджує її розпусну поведінку.

— А я й у гадці не маю звертатися до нього за підтримкою. Єдине, що від нього потрібно, це схвалення трактату, в якому жодного разу не згадується Навара, як, власне, й будь-яка інша країна. Питання про престолонаслідування розглядається там безвідносно до якогось конкретного випадку, і нікому й на думку не спаде пов’язувати його з Наварою; тільки б ніхто не дізнався, що його було написано на моє замовлення, і все буде гаразд. Положення трактату цілком узгоджуються з нині чинними нормами римського права, в незмінності яких кровно зацікавлений весь рід Юліїв. Ну а папа, сам Юлій, гадаю, не проґавить нагоди зробити родичам послугу, тим більше важливу, що останнім часом серед вищої італійської знаті посилилися настрої на користь елективної монархії — щоб імператора обирав Сенат, як це було в давнину, ще до Корнелія Великого. От тоді я й заявлю про свої права, посилаючись на їх канонічну обґрунтованість, і таким чином позбавлю дядька та Марґариту підтримки з боку Рима. От тоді й подивимося, дорогий дядечку, хто сміятиметься останнім! — При цьому ґрафові очі так хижо й зловтішно заблищали, що Жоані аж моторошно стало.

— Сандро, любий! — благально озвалася вона. — Тільки не треба крові! Дай мені слово, що обійдешся без крові. Прошу тебе, дуже прошу. Бо інакше мені доведеться розповісти про все тат… — вона почервоніла й опустила очі, — дядькові.

Александрові губи скривилися в глузливій усмішці:

— Таткові, так? Він для тебе татусь. Тобі байдуже, що твій справжній батько… Втім, гаразд. Не турбуйся, сестричко, я не кровожерливий. До сили я вдамся хіба що в крайньому разі, і вже ніяк не посягатиму на життя милих твоєму серцю узурпаторів — дядька та кузини. Бо ж якщо я буду причетний до їхньої смерті, Сенат відмовиться проголосити мене королем і віддасть корону дядькові Клавдію. А такий варіант мене зовсім не влаштовує. Краще я зачекаю рік-півтора, тим часом вербуватиму собі прихильників, а коли папа схвалить трактат про престолонаслідування, порушу це питання на Сенаті, ініцію гучний процес і виграю його.

— А ти певен в успіхові?

— Звісно, певен. В найгіршому разі доведеться трохи повоювати — якщо дядько не захоче добровільно поступитися короною. Мондраґон, однак, не радить мені загострювати ситуацію, вимагаючи негайного зречення. Мовляв, старий не довго затримається на цім світі, тож не варто заради якихось кількох років розпалювати міжусобицю. Найпевніше, я так і вчиню: нехай Сенат проголосить мене наступником престолу й реґентом королівства, дядько спокійно доживає свій вік у королівському сані, а Марґарита… Та ну її до дідька! Хай ця великосвітська лярва робить, що їй заманеться — чи зостається тут, а чи виходить заміж і забирається десь-інде, щоб там віддаватися розпусті, — мене це не цікавить… — Нараз Александр спохмурнів. — Тільки б…

— Ну! — пожвавішала Жоана. — Що?

— Тільки б вона не вийшла за кузена Рікарда або Філіпа Аквітанського. Тоді всі мої зусилля підуть коту під хвіст.

— Чому?

Ґраф нервово пошкріб нігтями свою гладко поголену щоку.

— Ну, щодо кузена Іверо, тут і дурневі ясно. За нього горою стануть усі сенатори-кастильці з Ріохи й Алави: аякже, онук їх обожнюваної доньї Гелени Іверо… ой, даруйте! — Елени де Ебро[29]… так от, онук цієї леґендарної і вкрай легковажної особи — їхній майбутній король! У такому разі прихильники Марґарити і прихильники Рікарда зімкнуться й разом складуть непробивну більшість у Сенаті.

— Це я розумію, Сандро. Але до чого тут Філіп Аквітанський?

— Ха! Питаєш! Та до того, що під боком у нас Ґасконь з її військовою та політичною міццю. До того, що кузен Альфонсо — його найщиріший приятель. До того, що Красунчик досконало володіє даром обворожувати людей — і жінок, і чоловіків — усіх! До того, нарешті, що моя люба дружинонька з одинадцяти років сохне по ньому і цілком здатна підсунути мені велику свиню, якщо я надумаю чимось образити її кумира. Та він просто наплює на несприятливе для нього рішення Сенату й силою зброї заволодіє Наварою.

— Отже, шлюб Марґарити з Красунчиком ставить хрест на всіх твоїх планах?

— Мабуть, що так. З ним жарти короткі. Це не дядько, панькатися не буде. У разі чого, нацькує на мене свого вірного пса, Ернана де Шатоф’єра, як колись нацькував його на свого старшого брата — і все, немає більше Ґійома Аквітанського. Отож мені доведеться змиритися, визнати свою поразку і стати зразковим підданим Марґарити… якщо, звісно, їй не забракне розуму вийти за Красунчика.

— Не забракне, — запевнила його Жоана, в її голосі відчувалася полегкість. — Можеш не сумніватися.

Безапеляційний тон сестри не на жарт стривожив ґрафа.

— Що ти маєш на увазі? — стурбовано запитав він.

— Ще минулого тижня Марґарита вирішила погодитися на цей шлюб. Мовляв, виходити заміж однаково доведеться, а молодий Філіп Аквітанський — найкращий варіант. Тут, до речі, не обійшлося без Бланчиного сприяння: вона їй всі вуха протуркала, розхвалюючи Красунчика. А сьогодні… Сьогодні була справжня сміхота — Марґарита закохалася, як мале дівча.

— Та ти що?!

— Оце саме. Видно, ти правду казав про його чари. Він поводився вкрай зухвало, часом відверто нахабно, весь час глузував з Марґарити — а вона знай лащилася до нього й лагідно муркотіла. Словом, казна-що. Гелена реготала, аж за боки хапалася. Та й мені було смішно дивитися, як наша Марґарита липне до Красунчика. Він точно її приворожив.

Александр нічого не відповів і поринув у глибоку задуму. Обличчя його неприродно зблідло й видовжилося, плечі зіщулились, а весь він наче змарнів. Жоана раз по раз занепокоєно смикала його за манжет сорочки, та він не озивався.

Врешті Александр підвівся з крісла й розгублено заходив по кімнаті.

— Хай йому чорт! — вигукнув він з люттю та відчаєм у голосі. — Що ж його робити?

— Облиш це, Сандро, — порадила Жоана. — Що було, те спливло, минулого не повернеш.

— Авжеж, звісно. Хто старе пом’яне, той лиха не мине. Ти тільки й мрієш про це. Ще б пак! Марґарита тобі за сестру, дядько — татусь. Він удочерив тебе, повернув тобі титул принцеси Наварської, тож ти нічого не втратила.

— Припини, Сандро! — несподівано різко відповіла Жоана. — Гріх дорікати мені за те, що я називаю його батьком. Я дуже погано пам’ятаю наших батьків, а дядько завжди ставився до мене як до рідної доньки. І взагалі, до чого тут титул принцеси? Зрештою, я й так принцеса — за народженням.

— Але мене дратує…

— Так, тебе дратує дядькова доброта до мене, дратує його готовність будь-якої миті примиритися з тобою, якщо ти відмовишся від своїх претензій. Це дратує тебе, бо не вкладається в твоє уявлення про нього, як про жорстокого, безчесного узурпатора; бо тобі буде значно важче ненавидіти його, коли ти визнаєш, що насправді він добра людина. А між тим, з ненависті до нього ти черпаєш свої сили. Жадоба помсти стала сенсом твого життя… Так не годиться, Сандро! Ну, хай з нами повелися несправедливо, хай нас образили, але ж не можна жити самими лише мріями про помсту. Коли вже ти не віриш у безсмертя душі, подумай хоч би про земне існування. Ти ж марнуєш своє життя, ганяючись за химерами, плекаючи нездійсненні надії. Хіба ти зазнаєш поневірянь? Хіба тобі бракує грошей? Ні, у тебе всього вдосталь і ти можеш отримати все, що забажаєш. То чого ж, чого ж тобі ще не вистачає?

Ґраф зупинився і спрямував на сестру пронизливий погляд.

— Чого мені не вистачає, питаєш? Влади! Ось чого я бажаю — ніким і нічим не обмеженої влади! — промовив він у якомусь моторошному екстазі. — Аби здобути її я ладен на все — навіть цілувати зад Інморте…

— Інморте! — злякано вигукнула Жоана і схопилася на ноги. — Сандро, любий, опам’ятайся! Єзуїти грішники, єретики, вони запродали свої душі дияволу.

— Так стверджує наш єпископ, — незворушно відповів Александр. — Повір, сонечко, він перебільшує. А втім, я також єретик і охоче продав би свою душу Сатані, та от біда — лукавий щось не квапиться її купувати… І до речі, про грішників. Що сказав би монсеньйор Франциско, якби дізнався про наші стосунки?

Жоана тихо заплакала.

— Я щодня молю Бога, щоб він простив нас, — крізь сльози промовила вона. — Гріх наш великий, але Господь милостивий… Та хіба ми одні грішники?! Може, Марґарита праведниця? Чи той самий Красунчик? Чи Бланка?…

— Та вже ж, — зітхнув ґраф. — Що й казати, благочестиве товариство зібралося. Кожна людина — справжнє вмістище доброчесності, уособлення всіх можливих чеснот… Між іншим, ти нагадала мені ще про одну грішницю — так звану мою дружину. Кажуть, вона вкрай знахабніла. Завела собі коханця, малюється з ним на людях, мов із законним чоловіком…