Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 63)
— Я не можу заснути, Сандро. Я так скучила за тобою, а ти щойно приїхав — і відразу за справи. Невже вони не зачекають?
— Справи ніколи не чекають, сестричко. І взагалі, даремно ти прийшла. Якщо дядько дізнається, що ти була в мене вночі, знову почне дорікати: „Ой, донечко, ти розриваєш моє серце!…“
По губах Жоани ковзнула вимучена усмішка.
Брат лагідно дивився на неї — єдину істоту, яку він по-справжньому любив, водночас зневажаючи всіх інших, лютою ненавистю ненавидячи весь світ, що так жорстоко й підступно повівся з ним. Онук короля, син його старшого сина, що з дурного розуму помер раніше за батька, Александр був позбавлений дідом законного спадку — королівської корони. Покійний король Рікард був вельми прихильний до меншого сина, теперішнього короля, і дуже неприязно ставився до старшого, а після його смерті переніс усю свою нелюбов на Александра. Він примусив його, одинадцятирічного хлопчака, зректися всіх прав на престол, і відтоді Александрове життя було отруєне ненавистю, злобою й заздрощами. Упродовж багатьох років йому ні вдень, ні вночі не давала спокою думка, що якби його батько не був таким непокірливим сином, то Александром Х, королем Навари, була б інша людина. А саме — він, Александр Біскайський.
Рік за роком, крапля за краплею, ця отрута дедалі глибше проникала в його душу. Поступово його серце зашкарубіло, він перестав вірити в Бога й боятися пекла, безсилу й попервах нестямну лють змінили глибокий цинізм, холодний розрахунок і повсякчасне лицемірство. Александр не мав жодного друга, він узагалі забув, що означає слово „дружба“. Всі його думки та почуття підкорялися одному імперативу: будь-що повернути собі втрачену корону, і з огляду на це він поділяв людство на три табори — тих, хто стоїть йому на заваді, тих, кого він може використати для досягнення своєї мети, і тих, хто ні зашкодити, ні посприяти йому неспроможний. До цих останніх він ставився з презирством і зневагою, як до нижчих істот, однак старанно приховував це, а при потребі міг навіть вдавати з себе приязного та доброзичливого, і робив це так майстерно, майже віртуозно, що мало кому вдавалося роздивитись за зовнішнім лоском блискучого й респектабельного вельможі потворну суть озлобленого, безпринципного владолюбця.
Одружуючись із Бланкою, ґраф вбачав у ній не жінку, не майбутню супутницю життя, а передусім один із засобів здійснення своєї заповітної мрії. Знаючи про ніжну любов наслідного принца Альфонсо до старшої із своїх сестер, він розглядав цей шлюб, як вельми вдалий у тактичному і стратеґічному плані хід. Наварський король, між іншим, гідно оцінив дипломатичний успіх небожа і двічі за останні півроку відряджав його на чолі нечисленного й погано підготовленого війська на придушення селянських заколотів у Країні Басків, потайки сподіваючись, що там він зустріне свою смерть.
Але всі надії Александра розсипалися на порох, коли Бланка довідалася про його зв’язок з Жоаною. Сама по собі її відмова ділити з ним ліжко не дуже засмутила його; куди гірше було те, що після цього вона почала ставитися до нього з відвертою ворожістю. Було б щонайменше наївно пояснювати це крайньою побожністю Бланки, її святенницькими забобонами і, як наслідок, глибокою огидою, яку вона почувала до кровозмішення. Якби Александр був порядною людиною, вона б, звичайно, простила його, як простила Жоану, тим більше що його згубний зв’язок із сестрою тривав лише кілька місяців і припинився задовго до одруження. Проте нам відомо, за яких обставинах було укладено їхній шлюб. Від самого початку Бланка не мала ніяких ніжних почуттів до Александра і вже на другому тижні подружнього життя повністю розчарувалася у ньому, а ще за тиждень зненавиділа його всіма фібрами душі. Вона була дівчина розумна і спостережлива, досить швидко в неї склалася цілісна картина його ницої натури, і вона з жахом зрозуміла, щó за людина її чоловік і якими спонуканнями він керується.
Давній гріх Александра став лише приводом для розриву, та ніяк не його причиною, хоча Бланка, можливо, вважала інакше. Вона без найменшого докору сумління шантажувала його, погрожуючи викриттям і шлюборозлучним процесом. Украй непевне становище ґрафа ще погіршилося, коли Альфонсо зійшов на престол. Якщо тепер Бланка захоче позбутися чоловіка і звернеться за допомогою до брата, то решту свого життя Александрові доведеться провести в бігах, переховуючись від всюдисущих убивць, скерованих рукою кастильського короля. Одна-єдина слабкість обернулася для ґрафа Біскайського справжньою катастрофою. Іронією долі, єдине чисте й безпорочне, що ще лишалося в ньому, було кохання до рідної сестри — почуття, що в усі часи однаково суворо засуджувалось і церквою, і суспільством.
Сама Жоана почувала до Александра швидше жалість, ніж правдиве кохання. Значно глибшим і серйознішим її захопленням був Рікард Іверо, якого вона всіма правдами та неправдами прагнула оженити на собі. А що ж до брата, то Жоана була, мабуть, єдиною людиною в світі, що знала його справжню вдачу і, разом з тим, не пройнялася до нього відразою; вона єдина по-справжньому розуміла його — а розуміючи, співчувала. За позірною шляхетністю, за старанно прихованою ницістю їй бачилася стражденна душа, скалічена жорстокою дійсністю, образами та приниженнями, що їх він зазнав у дитинстві. З нею і лише з нею він ставав таким, яким був від природи —
Жоана підсунула ближче стілець і сіла, спершись ліктем на край заваленого паперами столу.
— Усе мрієш про корону?
— Саме так, — кивнув Александр. — Мрію. Мрію і тільки. Сьогодні, в певному сенсі, знаменний день. — Оце, — він указав на розкидані по всьому столу сувої, — останні з документів, де бодай побіжно згадується про успадкування наварського престолу. Так, принаймні, стверджує Мондраґон. Він каже, що за час моєї відсутності перерив увесь державний архів.
— Але нічого не знайшов?
— На жаль. Ніде не ставиться під сумнів первісна формула наслідування: „По смерті короля Навари його наступником стає його старший син. Він і проголошується Сенатом королем Навари, якщо більшість високоповажних сенаторів не має проти цього істотних заперечень, гідних перегляду традиційних правил, освячених звичаями предків і схвалених святою католицькою церквою,“ — процитував ґраф. — Пізніше в неї було внесено уточнення, що стосуються тих випадків, коли вмерлий король узагалі не має нащадків, а остання поправка, ухвалена вісім років тому, передбачає успадкування престолу старшою дочкою за відсутності синів. Випадок з нашим батьком не мав прецедентів у Наварі й ніколи не розглядався навіть умоглядно, а практика інших країн… Ні, на сусідів краще не посилатися — це матиме прямо протилежний ефект. Отож усі мої спроби знайти якусь юридичну зачіпку, що дозволила б на підставі закону звинуватити дядька в узурпації, зазнали цілковитого фіаско.
— То ти визнаєш свою поразку? — з боязкою надією запитала Жоана.
— Аж ніяк! — жорстко промовив Александр. — Це ще не поразка, я лише зазнав тимчасової невдачі. Доведеться круто міняти тактику, йти іншим шляхом. Раніше я намагався піддати сумніву коректність первісної формули — що престол успадковує старший син, але тепер я спиратимусь на неї.
Жоана розгублено похитала головою:
— Я не розумію тебе, Сандро. Скільки разів ти говорив мені, що дядько став королем у цілковитій відповідності до цього положення: адже, коли помер наш дід, він був єдиним і на той час старшим його сином.
— Старшим із живих. Але не старшим узагалі. Поки мене не було, Мондраґон узяв на себе ініціативу і звернувся до Лотаря фон Айнсбаха, знаного теолога з Тулузького університету, з проханням дати вичерпне тлумачення порядку престолонаслідування з позицій сучасної богословської науки…
— Стривай-но! Це не той превелебний отець Лотар, що минулого тижня приїхав до нас на запрошення єпископа?
— Так, він. Про його запрошення подбав Мондраґон. Сьогодні ввечері я мав з отцем Лотарем тривалу розмову. Виявляється, він охоче відгукнувся на пропозицію Мондраґона і ще в Тулузі накреслив основні тези трактату, в якому арґументовано доводиться, що формула „наступником короля стає його старший син“ має на увазі передачу божественного начала королівської влади строго по старшій лінії — і смерть нашого батька раніше за діда нічого не міняє. Доки ми з тобою живі, ні дядько, ні тим більше Марґарита не належать до старшої гілки наварського дому. Старша гілка — ми, а я — старший у роду. Поза тим, — тут Александр підняв догори вказівний палець, — дядькові спроби обґрунтувати свої претензії на старшинство в роду на тій підставі, що буцімто з передчасною смертю нашого батька між мною та дідом втратився безпосередній зв’язок, дуже скидаються на єресь, бо піддають сумніву безсмертя душі.
— Хіба? — сумно всміхнулася Жоана. — Відколи це ти почав вірити в безсмертя душі?
— А ні відколи. Проте це ніскілечки не заважатиме мені використовувати такі арґументи, щоб переконати в своїй правоті йолопів, які вірять в усілякі байки про Бога та безсмертну душу… Припини кривлятися, Жоано! І облиш свою проповідь при собі. З мене досить того, що я справно ходжу до церкви.