Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 56)

— Що ви так дивитеся на Матильду? — з раптовою підозрою спитала Марґарита.

— Чарівне дитя, — стримано відповів Філіп.

— І, боюся, вже накинули на неї оком, — зітхнула принцеса. — Та й вона явно небайдужа до вас. Коли прийшла від вас, була дуже схвильована, а очі її якось дивно блищали… Та й не їй одній ви запаморочили тут голову.

— А кому ще?

— Мені, наприклад.

— Це слід розуміти як комплімент?

— Ну… Вважайте це авансом.

Філіп жартівливо вклонився:

— Дякую за комплімент, пані. Я приймаю ваш аванс і обіцяю при першій-ліпшій нагоді відпрацювати його.

Марґарита кокетливо поглянула на нього і млосним голосом промовила:

— Присядьмо, мій принце. Я трохи втомилася.

Вона влаштувалася на оббитій м’яким плюшем канапі, помахом руки прогнала менестреля та двох фрейлін, що не знайшли собі кавалерів, і дала копняка карликові-блазню, що плутався в неї під ногами.

— Це й тебе стосується, дурню. Забирайся геть!

Коли карлик утік, Філіп сів поряд з принцесою — і, ніби ненароком, набагато ближче, ніж це приписував етикет. Марґарита не стала робити йому зауваження, а навпаки — сама ще трохи присунулася до нього.

— То я чекаю, — сказала вона, мліючи.

— Що ви чекаєте?

— Відповіді на мій комплімент.

— А хіба я зобов’язаний відповідати?

— Звісно, ні. Але правила поведінки з жінками…

— А, правила… Ну, це інша річ. То що ви хочете почути?

— Що я теж запаморочила вам голову. Що ви трішки закохані в мене.

— Але ж це неправда!

— Як?! Невже я не подобаюся вам?

— Подобаєтеся. Але я не закоханий у вас.

— Проте збираєтесь одружитися зі мною.

— Не збираюсь, а просто одружуюся. Без усяких намірів. Вас щось не влаштовує?

Марґарита роздратовано гмикнула.

— Так ні, що ви! — промовила вона. — Все чудово. Ви не любите мене, а проте, маєте намір одружитися. Адже це так заведено — одружуватися без кохання.

— Так справді заведено, — з непроникливим виглядом відповів Філіп. — У нашому колі всі шлюби укладаються за розрахунком, а що ж до кохання, то для того й існують коханці та коханки — щоб любити їх і щоб вони любили вас. От покличте до себе віконта Іверо і спитайте в нього про кохання. У відповідь він відразу кинеться цілувати ваші ніжки, які, здається мені, цілком заслуговують такого з ними поводження. — Останні його слова супроводжувалися відвертим роздягаючим поглядом.

— Нахаба! — похитала головою Марґарита. — І не просто нахаба, а винятковий нахаба.

„Ага, попалася, пташечко!“ — задоволено подумав він. — „Не такий страшний чорт, як його малюють. Ті, хто казав про круту вдачу принцеси, анітрохи не розуміються на жінках. Насправді ж вона ягня Боже…“

Філіп помилявся, але його помилка пояснювалася не зовсім звичайною поведінкою Марґарити цього вечора. Чи не вперше за багато років наварська принцеса стушувалася перед чоловіком і не змогла виявити свою скандальну вдачу. Хижа пантера втягла гострі кігті й перетворилася на миролюбну кицьку, яка ніжно горнулася до господаря, просячи його про ласку.

— До речі, про кохання та коханців, — сказала раптом Марґарита. — Погляньте-но! — І вона нишком кивнула в бік шахівниці.

Посунувшись уперед, Бланка пошепки щось говорила Монтіні. Той уважно слухав її й лагідно усміхався. Погляди в обох були такі красномовні, що не лишалося жодного сумніву щодо характеру їхніх стосунків.

— Врни справді коханці?

— Ще гірше. Боюся, Бланка всерйоз захоплена цим хлопцем. І ні від кого не приховує свого зв’язку з ним.

— Диво та й годі! — зачудовано мовив Філіп. — Скромниця Бланка, і раптом… Ніколи б не подумав, що вона зважиться на таке. — І він кинув на Монтіні заздрісний і, слід додати, трохи роздратований погляд.

— Вам прикро? — з усмішкою запитала Марґарита.

Філіп почервонів.

— Звідки ви взяли?

— Знаю я вашого брата. Зізнайтеся, принце: адже ви вважали, що раз Бланка устояла перед вашими чарами, то вже ніхто не зверне її зі путі істини. Аж це з’являється якийсь селюк і домагається успіху там, де ви спіймали облизня. Ясна річ, це дратує вас, відчутно зачіпає ваше самолюбство, і зараз ви мимоволі думаєте, як краще поквитатися з цим хлопцем за нібито завдану вам образу.

— Та ні, — промимрив Філіп, украй збентежений тим, як легко розкусила його Марґарита. — Просто я знаю Бланку з одинадцяти років і, здавалося б, добре вивчив її вдачу, але… тепер я розумію, що це мені тільки здавалося. Я навіть подумати не міг, що лише за півроку вона зможе подолати своє суворе виховання.

— А проте подолала.

Філіп пильно поглянув на Марґариту:

— І, схоже, я знаю, хто посприяв такій швидкій зміні.

— Ну-ну! — образилася принцеса. — Як що, то завжди винна я. Ви, між іншим, не оригінальні в своєму припущенні. Чомусь усі засуджують мене, а Бланці ставлять на карб лише те, що вона, наївне й недосвідчене дитя, не змогла протистояти моєму поганому впливу. Насправді ж це — брудний наклеп. У кожнім разі не я вчила Бланку називати Монтіні любим у присутності мого батька.

— Та що ви кажете? — недовірливо перепитав Філіп. — Не може бути!

— І все-таки було. Одного разу, зо два тижні тому, в неї прохопилося це слівце — певна річ, ненавмисно. Мій батько не знав, де й подітися від збентеження. Адже він добрячий ханжа, хоч і нешкідливий, зовсім не такий, яким був покійний дон Фернандо. Правда, після цього інциденту в батька з’явилась була ідея прогнати пана де Монтіні з Памплони, але нам з Бланкою вдалося заспокоїти його. Бланка вибачилась і пообіцяла, що надалі такого не трапиться. Загалом, вона дотримується своєї обіцянки, на людях поводиться з Монтіні в межах пристойності, хоча й далі не приховує свого зв’язку з ним.

Філіп розгублено похитав головою:

— Виходить, у Толедо я знав зовсім іншу Бланку. Отакої! Хто б міг подумати!… А як ставиться до цього ґраф Біскайський?

— Ще ніяк. Увесь цей час він був у Басконії, лише вчора повернувся і, мабуть, ще нічого не знає.

— А коли дізнається? Можу уявити, як він розізлиться.

— То нехай подавиться своєю злістю, — з несподіваною ворожістю промовила Марґарита, а її очі хижо зблиснули. — Однаково нічого не вдіє.

— Ви думаєте, що ґраф так просто змириться з тим, що його місце на подружньому ліжку зайняв хтось інший?

— Ха! Подружнє ліжко! До вашого відома, він з кінця лютого близько до неї не підходить… — З деяким запізненням Марґарита прикусила язика й боязко роззирнулася довкола. На щастя, її ніхто не почув, крім, звісно, Філіпа, у якого від несподіванки відвисла щелепа й округлилися з подиву очі.

— Га?!!! — Цей короткий вигук у поєднанні з ласим поглядом, що його він кинув на Бланку, був вартий цілої поеми.

Марґарита дивилася на сторопілого Філіпа і криво посміхалася.

— Чорти лисі! — вилаявся Філіп. — Невже ґраф… Та ні, це смішно! У Толедо він разом з своїм друзякою Фернандо вів досить розгульне життя, мав купу коханок, а до хлопчиків, як мені здається, був байдужий.

— З цим у нього гаразд, — підтвердила принцеса, подумки лаючи себе за нестриманість. — Тобто, до хлопчиків він справді байдужий, і за доброчесність своїх пажів я спокійна. Інша річ, покоївки…

— Він що, плутається зі служниця?

— Так… Загалом, так. — Марґарита мигцем поглянула на Жоану. — Переважно зі служниця.

— А що ж Бланка?

— Ну, вона… Просто вона…

— То що ж вона?

— Вона не пускає чоловіка до себе в ліжко, — скоромовкою випалила Марґарита. — Він їй гидкий.