Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 58)
— Моє шанування, панно.
— Добривечір, монсеньйоре, — збентежено пролопотіла гарненька темноволоса дівчина, квапливо натягуючи на себе ковдру.
— А в тебе губа не з лопуцька, Маріо, — схвально промовив Філіп. — Вітаю з чудовим вибором.
— Ваша школа, монсеньйоре, — скромно відповів хлопець, улещений його похвалою.
— Атож, моя школа. А це, — Філіп кивнув на дівчину, — школа пані Марґарити. Скільки тобі років, крихітко?
— Тринадцять, монсеньйоре.
— Чорти лисі! Тобі ще б з ляльками спати, а не з хлопцями… Але ж і розпусниця!
Дівчина почервоніла.
— О, монсеньйоре!…
— Це я не про тебе, крихітко, а про твою пані, — заспокоїв її Філіп. — Ну, то бувайте, дітки. Приємної вам ночі.
З цими словами Філіп відпустив полог і рушив до виходу.
— Взаємно, монсеньйор, — кинув йому вслід д’Обіак. — Панночка де Монтіні теж ласий шматочок.
У передпокої Філіп розбудив свого камердинера Ґоше, наказав йому прибрати стіл у вітальні й погасити всі свічки, а сам вийшов у коридор. Двоє вартових, що охороняли вхід до покоїв, привітали його брязканням зброї.
Дотримуючись Матильдиних указівок, Філіп спустився поверхом нижче і знайшов коридор, що сполучав головну будівлю палацу з пізнішою прибудовою, де розташовувалися літні покої принцеси і де, відповідно, зараз мешкав штат її придворних.
Філіп ішов, неуважно дивлячись поперед себе, а на його обличчі блукала мрійлива усмішка. Дарма що Марґарита подобалася йому дужче, її гарне та звабне тіло обіцяло безліч насолод у майбутньому, від цієї ночі з Матильдою він очікував особливої втіхи. Філіп страшенно полюбляв незайманих; а як відомо, дівочу незайманість високо цінують або грубі мужлаї, або ж витончені натури — він належав до останніх. Його вабила їхня недосвідченість у коханні, зворушувала невмілість і наївність. Із ними Філіп почував насолоду, схожу на насолоду вчителя за покликанням, що прилучає здібних учнів, опанованих жадобою знань, до таїн світобудови; так само й він відкривав для невинних дівчат новий, незнаний їм світ — світ кохання, солодких мук та пристрасних утіх. А що перша близькість помітно впливає на подальше формування дівчат як жінок, то знаменно, що жодна з тих, чиїм першим чоловіком був Філіп, не дуже шкодувала за втраченою незайманістю.
До того ж Філіпові часом так кортіло знову відчути себе наївним і недосвідченим хлопчаком, яким він був у чотирнадцять років. Це, природно, вдавалося йому лише з такими ж наївними й недосвідченими дівчатами…
Заглиблений у свої солодкі мрії, Філіп не завважив людської постаті, що зачаїлася на його шляху. Коли він наблизився, постать відокремилася від стіни й рішуче перегородила йому дорогу. Філіп різко загальмував, щоб не наскочити на неї, і мало не втратив рівновагу.
— Хай йому чорт! Хто це?
— Я, монсеньйоре, — пролунав у відповідь тихий голос.
— Ґабріелю?! Що ти тут робиш?
— Чекаю на вас, — якомога спокійніше відповів Ґабріель, проте тремтіння в його голосі зраджувало хвилювання. — Щоб провести вас до ваших покоїв.
— Що за дурниці! — розгублено промовив Філіп. — Друже, з тобою все гаразд?
— Так.
— По твоїй поведінці цього не скажеш. Може, ти перевтомився? То йди відпочинь, а вранці ми поговоримо про все, що тебе турбує. Ти вже даруй, але зараз у мене обмаль часу, не годиться примушувати дівчину чекати. Ну як, домовилися?
— Ні! — мелодійний тенор Ґабріеля зірвався на пронизливий фальцет. Він відступив на крок і видобув з піхов шпагу. — Ні, монсеньйоре, до
Філіп голосно застогнав і притулився спиною до стіни.
— Зрозуміло! — видихнув він. — Боже, який я недотепа!
— Це вже достеменно, — підтвердив Ґабріель з якимись дивними інтонаціями в голосі. — Зазвичай ви куди кмітливіші.
— Даруй, друже, я не помітив… Вірніше, не звернув уваги. Ти від самого початку поводився дуже дивно, але я якось не надав цьому значення.
— Ще б пак! Адже ви тільки й думали про те, як чимшвидше забратися в ліжко з Матильдою.
Між ними повисла прикра мовчанка. Філіп не збирався заперечувати або ж виправдовуватися. Ґабріель був налаштований надто аґресивно, щоб дослухатися до його арґументів.
— Ну гаразд, — нарешті, промовив він. — Тут не найкраще місце для серйозних розмов. Ходімо до мене, там і поговоримо. Добре?
— Ні, — сказав Ґабріель. — Не піду.
— Чому?
— Ця моя справа, монсеньйоре.
Філіп насторожився.
— Що ти надумав, друже? — стурбовано запитав він.
— Ця моя справа, монсеньйоре, — повторив Ґабріель.
Якийсь час Філіп зосереджено мовчав, щось зважуючи про себе. Потім сказав:
— Здається, я розумію. І це мені зовсім не до вподоби. Чує моє серце, наламаєш ти дров… Раджу тобі зачекати до завтра. Я обіцяю поговорити з принцесою і цим зухвалим молодиком Монтіні, і якщо ти маєш серйозні наміри, я від твого імені попрошу Матильдиної руки…
— Вам так кортить зробити з мене другого Симона? — несподівано грубо огризнувся Ґабріель.
Філіп скрушно зітхнув:
— Будь ласка, не сип мені сіль на рану. Другого Симона з тебе не вийде хоча б тому, що Матильда — ти вже даруй за відвертість — ніяк не тягне на другу Амеліну. Повір, мені боляче дивитися на Симонові страждання. Я й сам через це страждаю, але нічого вдіяти не можу… А за Матильду можеш не турбуватися, відтепер я до її й пальцем не зачеплю. Ти Луїзин брат, і твоє кохання для мене священне. — Він поклав руку йому на плече. — Ходімо до мене.
Ґабріель уперто похитав головою:
— Ні, не піду.
Філіп аж крекнув від досади.
— Гаразд, роби як знаєш. Але якщо напартачиш, нарікай тільки на себе. Врахуй: Матильда дівчина скромна, порядна і надзвичайно вразлива. Одна твоя поява серед ночі відштовхне її від тебе… А, ну тебе к бісу! Бачу, все це даремно. Дозволь мені пройти.
— Куди? — Ґабріель знову напружився.
Філіп затримав дихання, притлумлюючи раптовий приступ роздратування.
— Найрозумнішим виходом було б негайно покликати вартових і наказати їм узяти тебе під арешт. На моєму місці Ернан так би і вчинив. — Він відібрав у Ґабріеля шпагу і шпурнув її углиб коридору. — До твого відома, Матильда не єдина гарненька дівчина, яка тут мешкає. Не до неї я йду, не до неї! Хай мене грець поб’є, якщо я брешу. Така клятва тебе влаштовує?
Не чекаючи відповіді, Філіп рішуче відштовхнув Ґабріеля і швидким кроком пішов далі.
Розділ XXVII
Дарма що було вже далеко за північ, Марґарита ніяк не могла заснути. Укрита до талії легким пледом, вона лежала під розкішним балдахіном на широкому та низькому за мавританською модою ліжку і, заклавши руки за голову, зі знудженим виглядом слухала монотонне чтиво своєї фрейліни. Нічний туалет принцеси відзначався особливою вишуканістю. Вона була вдягнена в оторочену мереживом напівпрозору нічну сорочку з такої тонкої, легкої, майже невагомої тканини, що при бажанні її можна було зібгати так, аби вона вмістилась у маленькій жіночій долоні.
— Господь з тобою, золотце! — врешті не витримавши, урвала фрейліну Марґарита. — Ну, хіба можна так? Бурмотиш собі під ніс, ніби монах десяту молитву. Це ж тобі не Псалтир.
— Перепрошую, пані, — з лицемірним смиренням промовила юна дівчина. — Але мені справді миліше Священне Писання, ніж вся ця світська писанина.
Принцеса криво посміхнулася:
— Авжеж, звісно. Трохи не забула! Ти ж у нас святенниця…
— Ніяка я не святенниця, — запротестувала дівчина. — Просто порядна жінка, і квит.
— А чи жінка? — засумнівалася Марґарита. — Зовні ніби схожа — і цицьки в тебе на місці, і дірочка між ногами є, часом навіть місячне буває, — та все це лише зовнішні ознаки. А як там усередині? Чи відчуваєш ти себе жінкою? Навряд. Ти просто маленька гівнючка, Констанцо, дуже любиш видрипуватися й корчити із себе статечну та побожну даму. Кожна нормальна людина має щось від розпусника, а щось від ханжі — та тільки не ви з Беатою. Мабуть, ще в материнській утробі пересварились і не змогли розділити між собою ці дві риси, тому ти взяла собі все святенництво, а твоя сестра — всю розпусність. І ось результат: ти кидаєшся на кожного стрічного попа за благословенням, а Беата лягає під кожного стрічного хлопця… І це в її віці!
— Через те вона ваша улюблениця, — ображено відповіла Констанца. — На відміну від мене — що, втім, не дивно. Адже порядність при вашому дворі вважається мало не за злочин.
Марґарита підвелася на лікті.
— Е-ге-ге, пташечко! Швиденько зміни пісеньку, вона мені не до смаку. Раджу тобі заткнути пельку.
— А я не можу далі мовчати! — у праведному запалі відказала дівчина.— Сумління не дозволяє…
— Сумління, кажеш? — прогарчала принцеса. — Зараз ми побалакаємо з твоїм сумлінням!
Вона скинула з ніг плед, в очах її замерехтіли недобрі вогники. На щастя для фрейліни, в цей критичний момент двері спальні прочинилися й досередини зазирнула Марґаритина покоївка.