реклама
Бургер менюБургер меню

Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 55)

18

— З могутнім сусідом? — перепитала Марґарита. — На кого ви натякаєте?

Філіп з удаваною прикрістю зітхнув.

— Ви мене шокуєте, кузино. Я кажу про вашого нареченого, а ви прикидаєтеся, буцім ні слухом ні духом про нього не чули. І як, по-вашому, має почуватися людина, чия наречена каже йому просто в очі, що не знає його? Ви вбиваєте мене своєю черствістю.

Марґарита дзвінко розсміялася:

— Далебі, принце, ви чудо! Кузина Бланка розповідала про вашу екстраваґантну манеру залицяння, і ось я пересвідчилася, що вона ніскілечки не перебільшувала. Ви справді йдете напролом.

— Та невже? — здивувався Філіп. — А мені завжди здавалося, що я надзвичайно делікатний з жінками. Я дуже шаную Бланку, проте з прикрістю мушу зазначити, що наразі вона помиляється. — Він легенько вклонився їй. — Ви, часом, не ображаєтеся, кузино?

Бланка заперечно похитала головою; в її карих очах танцювали лукаві бісики.

— Крім того, принцесо, — вів далі Філіп, — я ніяк не збагну, з чого ви могли судити про мою манеру залицяння.

— Як це з чого?! А допіру що ви робили, як не залицялися?

— Залицявся? Побійтеся Бога, принцесо! Я в гадці не мав ні до кого залицятися. Треба сказати, що залицяння взагалі не в моєму звичаї. Як правило, я просто беру те, на що накину оком, і не марную часу на якісь там залицяння. — З цими словами він демонстративно накинув оком на Марґариту.

— Оце так нахаба! — протягло мовила вона, дивлячись на Філіпа мало не із захопленням. — Такого нахабу, як ви, я ще ніколи не зустрічала… І навряд чи коли-небудь зустріну.

— Щодо цього не сумнівайтеся. Як ваш майбутній чоловік, я зобов’язуюся захищати вас від усіх сумнівних типів, що матимуть нахабство накидати на вас оком.

Рікард стиснув кулаки і зробив крок уперед.

— До речі, мій принце, — сказала Марґарита. — Дозвольте представити вам мого кузена, пана віконта Іверо… гм… вірного слугу наварської корони.

Філіп приязно кивнув:

— Дуже мило, віконте. Я мав честь познайомитися в Толедо з вашим батьком і пройнявся до нього якнайглибшою повагою. Сподіваюся, ми з вами теж станемо добрими друзями.

Якщо блискавки в очах Монтіні Філіп бачив лише мигцем, то палаючий погляд Рікарда вивергав їх безперервно. На Філіпа наринула хвиля лютої ненависті й безмежного відчаю.

„Господи помилуй!“ — вжахнувся він. — „Та це ж божевільний! Зараз він кинеться на мене…“ — І Філіп мимоволі напружився, готовий будь-якої миті відбити напад Рікарда.

Марґарита й не думала втручатися, щоб запобігти сутичці. Здавалося, наварську принцесу цілком влаштовував добрячий мордобій на її честь, і вона з цікавістю чекала подальшого розвитку подій. Становище врятувала Гелена, яка, відчайдушно кокетуючи з Ґастоном, не переставала краєм ока спостерігати за Рікардом. Побачивши, що назріває скандал, вона полишила свого залицяльника, швидким кроком перетнула залу й рішуче взяла брата за руку.

— Ходімо, Рікарде. Пан д’Альбре хоче з тобою поговорити. Перепрошую, кузини, пане принце… — Потім вона люто поглянула на Марґариту і крізь зуби просичала: — Яка ж ти сучка!

— Заспокойся, кузино, — лагідно, але з уїдливими нотками в голосі відповіла їй Марґарита. — Ніхто тут не збирався кривдити твого коханого братика. До того ж ми з принцом зараз йдемо… Вибач, Бланко, ми ненадовго відлучимося.

Філіп ввічливо розпрощався з кастильської принцесою, і обидві пари відійшли від шахового столика в різні боки.

— Що з віконтом? — поцікавився Філіп.

Вона недбало махнула вільною рукою:

— Нічого особливого. Не звертайте на нього уваги, принце, часом він буває нестерпний.

— Ревнує?

Марґаритині щоки спалахнули яскравим рум’янцем.

— А хіба він має підстави для ревнощів?

— Ну, коли ви вважаєте, що у знехтуваного коханця немає жодних підстав почувати неприязнь до свого щасливого суперника… — Тут він багатозначно замовк.

Принцеса повернула голову й пильно подивилася йому в очі:

— А вам не здається, принце, що ви занадто самовпевнені?

— Ні, не здається. — Філіп стійко витримав її погляд і додав: — А от ви, кузино, навпаки — не дуже впевнені в собі.

Він відчув тремтіння її руки.

— Дурниці!

— Аж ніяк. Ви намагалися дивитись на мене суворо, але у ваших очах було благання.

Маленькі пальчики міцно вчепилися в його руку.

— Марно стараєтеся, пані, — спокійно зауважив Філіп. — Коли жінки завдають мені фізичного болю, я відчуваю насолоду.

Хватка послабла.

— Так от, щодо гостей, — бухнула Марґарита ні до ладу, ні до прикладу, що свідчило про її цілковиту розгубленість. Вона гарячково шукала зачіпку, щоб змінити тему, і по ланцюжку асоціацій повернулася до того моменту, коли розмова зіслизнула на хисткий ґрунт. — Я, звісно, не заперечую, що серед них будуть такі, кого передусім цікавлять святкування, і, сподіваюся, їх буде більшість. Ось, наприклад, французи. Філіп де Пуатьє радий-радісінький можливості попиячити в новому оточенні, бо, кажуть, йому до смерті остогидли старі товариші по чарці. Проте далеко не всі приїздять через мене. Для декого це лише зручна нагода зібратися разом і при особистій зустрічі, без посередників, вирішити нагальні питання міждержавних стосунків. — Принцеса на секунду замовкла й кинула на Філіп швидкий погляд. — Тільки не вдавайте, ніби для вас ці збори несподіванка. Мені добре відомо, що ваш батько був одним з їх ініціаторів. І не думаю, що він приховував це від вас.

— Я цього не казав, — серйозно відповів Філіп. — Для мене несподіванка, що переговори вирішили вшанувати своєю присутністю перші особи всіх зацікавлених держав. Бракує лише французького короля.

— Він досі страждає від ран, отриманих у Палестині, — сказала Марґарита і всміхнулася. — А також від ураженої гордості. Спершу потрапив у полон і мусив укласти із сарацинами принизливий для себе мир; після повернення на батьківщину виявив, що Нормандія більше не хоче бути під його рукою; а на довершення всіх його бід, один честолюбний юнак заходився копати під Французьку державу з півдня.

— Байона ніколи не належала королям Франції за правом, — заперечив Філіп. — Сент і Анґулем також. Я лише відновлюю історичну справедливість. — А після деяких вагань він додав: — Поки що.

— Поки що? — перепитала принцеса. — А що буде далі?

— Потім надійде черга власне Франції. Час уже об’єднати всі ґалльські землі, як південні, так і північні, в одну могутню державу. В минулому Ґаллія була єдиною країною від Ла-Маншу до Середземного моря; так мусить бути і в прийдешньому.

Марґарита похитала головою:

— А знаєте, я від самого початку підозрювала, що ваше честолюбство не обмежується однією лише короною вашого дядька Робера. Либонь, за своєю вдачею ви завойовник. Десь у глибині душі мрієте підкорити весь світ.

— Ще б пак! Адже я прямий нащадок Філіпа Войовника. Та і як не мріяти про підкорення світу з таким конетаблем, як у мене.

Філіп кивнув у бік Ернана, який, перебуваючи в оточенні фрейлін, розважав своїх співрозмовниць розповіддю про найдраматичніші битви на Святій Землі. Гордо випинаючи груди, почергово поправляючи шпагу й осмикуючи розкішний білий плащ з чорним хрестом тамплієрів, він говорив без угаву, задоволений, що знайшов уважних слухачів, і знай кидав на жінок пристрасні погляди. Утім, ці погляди ще нічого не означали: Ернан дивився так на будь-який предмет, живий чи неживий, і марні були спроби деяких панночок загравати з ним.

— Чудовий воїн! — із щирим захопленням сказала Марґарита. — Мабуть, побачивши його серед вас, єзуїти дуже перелякалися.

— Певна річ, — відповів Філіп, ховаючи іронічну посмішку. Звістка про напад єзуїтів на поїзд ґасконців вже встигла облетіти пів-Іспанії, проте конфуз, що трапився з Ернаном, якось лишився непоміченим.

— А вам відомо, що Родріґо де Ортеґаля вже усунено з посади прецептора Наварського? Наразі він перебуває під арештом і незабаром постане перед судом ордену. Його наступник, пан д’Еперне, вчора запевнив мого батька, що пан де Ортеґаль діяв самовільно і всупереч статуту, за що буде суворо покараний.

— Гм… Якщо його й покарають, то не за напад на нас, а за те, що він зазнав невдачі.

— Я теж так думаю, — погодилася принцеса. — Ніхто з самостійно мислячих людей не сумнівається, що Ортеґаль діяв за прямим наказом Інморте. Останнім часом єзуїти геть знахабніли. Я чула, що під час нападу вони навіть не намагалися приховати своєї належності до ордену.

— Так, — підтвердив Філіп. — Вочевидь, були впевнені в своєму успіхові й хотіли, щоб весь світ знав, як вони обходяться зі своїми ворогами. Гадаю, цей напад було задумано, як попередження для всіх інших. Інморте напевно знав, що на переговорах у Памплоні, серед іншого, обговорюватиметься майбутнє відлучення його ордену від церкви.

— Давно треба було це зробити, — схвально мовила Марґарита. — Якби моя воля, я б їх усіх… Ні, уявіть лишень, цей покруч де Барейро мав нахабство проситися призвідником турніру.

— Он як! І що ж відповів ваш батько?

— Звісно, відмовив. Вірніше, він просто проіґнорував його прохання. Та можна не сумніватися, що цей єзуїтський виродок однаково заявиться на турнір і постарається зіпсувати свято. Якщо він переможе, це стане справжньою катастрофою.

— Не хвилюйтеся, принцесо, — заспокоїв її Філіп. — Я не дозволю йому це зробити.

Останні слова він промовив трохи неуважно, бо вони якраз проходили повз невеличку групу з трьох осіб — Симона, Ґабріеля та Матильди. Признавши в Ґабріелеві краянина, дівчина жваво розмовляла з ним франсійською; той дуже ніяковів і відповідав їй короткими фразами. Симон, як міг, старався підбадьорити друга.