Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 36)
— Так, — здригнувшись, відповіла Бланка і в нападі відвертості додала: — Краще б узагалі нікого не було!
— Отож-то й воно, сонечко. Ти почуваєш огиду не тільки до Александра, як людини та чоловіка (втім, як людина, він справді гидкий), твоя огида до нього поступово поширюється на все чоловіче. Якщо ти й далі вестимеш такий спосіб життя, як зараз, то врешті-решт проймешся відразою до всіх без винятку мужчин. І тоді почнеш бавитися з дівчатами, ось так. І не просто бавитися, що загалом простимо, а віддавати їм перевагу перед чоловіками. — У вустах наварської принцеси це прозвучало як суворий вирок долі, як найгірше, що може трапитися з жінкою.
— Марґарито! — обурено вигукнула Бланка. — Припини! Ти таку… таку нісенітницю верзеш!
— Так-таки й нісенітницю? Повір, я рада була б помилятися…
— І помиляєшся!
— Не заперечую. Можливо, в чомусь я помиляюся, багато що спрощую. Та поза будь-яким сумнівом, найбільша твоя біда в тому, що ти живеш як чорниця.
— А як мені, по-твоєму, слід жити?
— Як нормальній жінці.
— Тобто, ти пропонуєш мені завести коханця?
— Атож, саме так! Знайди собі гарного хлопця, кохайся з ним, народжуй від нього дітей — спадкоємців Біскаї. Нехай Александр хоч лусне від злості, але він навіть писнути проти цього не посміє, не кажучи вже про те, щоб вимагати визнання твоїх дітей незаконнонародженими. Уяви лишень, яка це буде жорстока й витончена помста!
— Пані, — промовила Матильда із осудом у голосі. — Ви усвідомлюєте, що кажете?
— Га?! — Марґарита втупилась у неї сердитим поглядом. — Знову проповідь?
— Це ніяка не проповідь, пані. Я просто хочу попередити вас, можливо, ви цього не знаєте, що підбивати когось до скоєння гріха — теж гріх. А зараз ви підбиваєте пані Бланку до перелюбу.
Марґарита безнадійно розвела руками.
— Та ну тебе к бісу! Оце, виходить, і все, що ти взяла з моїх слів, мала дурепо?! Невже ти не бачиш, як Бланка страждає? Невже тобі невтямки, що головна причина її страждань — негаразди в особистому житті?
— Я бачу, пані, я розумію, але…
— Що „але“? По-твоєму, Господові завгодно, аби Бланка лицемірно вдавала, що любить свого чоловіка, тоді як насправді вона ненавидить його — і цілком по заслузі. Ти пропонуєш їй бути вірною дружиною і знов пустити Александра до себе в ліжко?
На одну думку про це Бланка здригнулася.
— Кузино, — втрутилась вона, тим самим рятуючи Матильду від подальшого прочухана. — Коли ти думаєш, що це вирішить усі мої проблеми, то помиляєшся.
— Я так не думаю, — похитала головою Марґарита. — Я знаю, що тебе дуже обтяжує твоє положення при моєму дворі. Він, звісно, не так блискучий, як кастильський…
— Не прибідняйся, кузино, твій двір чудовий. Але…
— Але хазяйка в ньому я. А при кастильському дворі ти звикла наказувати, звикла бути в центрі уваги, звикла до загального поклоніння. В Кастилії тебе любили і шанували більше, ніж твого батька, Альфонсо та Нору, не кажучи вже про Фернандо, Констанцу Орсіні чи Марію Араґонську. Та тут нічого не вдієш — це
— Усе гаразд, кузино, я не ображаюся. Не в моїх звичаях ображатися на правду, хай вона і не надто приємна для мене. Ти тут хазяйка, і нею залишиться.
— А проте, — зауважила Марґарита, — одружуючись із тобою, кузен Біскайський розраховував, що за твоєю допомогою він доможеться корони, і напевно пообіцяв твоєму батькові зробити тебе королевою Навари.
Бланка гордо відкинула голову.
— Ти ж знаєш, кузино, я ніколи не зазіхатиму на те, що не належить мені за правом. З усією відповідальністю запевняю тебе, що в своїх домаганнях наварського престолу мій чоловік не отримає ніякої підтримки ні від мене особисто, ні від Альфонсо, ні від Кастилії взагалі. Більш того, в разі необхідності я сама перешкоджу здійсненню його честолюбних планів, і поки я жива, він залишатиметься ґрафом Біскайським і ніким іншим. Мені й задарма не потрібна твоя маленька Навара — після всього, що я втратила в своєму житті.
Останні слова Бланка промовила з відвертою зневажливістю, але гіркота, що прозвучала в її голосі, завадила Марґариті образитися.
— Авжеж, — погодилася вона, — ти багато втратила. Проте я схильна вважати, що у випадку з кузеном Біскайським ти сама утнула дурницю. Ти ж у нас така владна та рішуча — що завадило тобі вчинити опір цьому шлюбові? До того часу тобі вже минуло шістнадцять років, ти стала повноправною ґрафинею Нарбонською, пером Ґаллії, і навіть твій батько не зміг би позбавити тебе цих титулів без згоди ґалльського короля та Сенату. У крайньому разі, ти могла б утекти до Ґаллії й попросити заступництва в кузена Робера Третього. Я певна, що він не відмовив би в притулку нареченій свого небожа.
Бланка кивнула:
— Твоя правда, кузино. Я утнула дурницю, вірніше, виявила легкодухість. Я проклинаю себе за ту хвилинну слабість, що обернулася для мене такою катастрофою. Хай простить мене Господь, часом я проклинаю батька за те, що він зробив зі мною. Я втратила все… навіть Філіпову дружбу.
Марґарита хотіла спитати чому, але потім сама здогадалася.
— Ага! — сказала вона. — Красунчик пропонував тобі втекти з ним до Ґаллії?
— Ну… щось на зразок цього. Був один план, але я, дурна, відмовилася… Боже, яка я була дурна!
Марґарита уважно подивилась їй в очі.
— І все-таки ти закохана в нього.
Бланка гірко всміхнулася:
— Хіба це має тепер якесь значення? Коли я й кохала Філіпа, то недостатньо сильно, щоб опиратися батьковій волі.
Марґарита заперечно похитала головою:
— Твої міркування надто наївні, кузино. Це в поемах мого бідолашного залицяльника, ґрафа Шампанського, кохання додає людям сили, спонукає їх до героїчних вчинків, а в реальному житті часто-густо буває навпаки. Не виключено, що твої ніжні почуття до Філіпа Аквітанського зіграли з тобою злий жарт, і ти…
— Годі вже, Марґарито, — перебила її Бланка, ледве стримуючи сльози. — Не треба. До чого ці розмови? Однаково минулого не повернеш. Тепер я заміжня, а Філіп… Він просить твоєї руки.
— І ти, либонь, назвеш мене дурною, якщо я відмовлюсь?
— Ні, не назву, — відповіла Бланка і всміхнулася вже не так гірко, як раніше. — Але саме так про тебе подумаю.
Марґарита зайшлася дзвінким сміхом. Услід за нею дозволила собі засміятись і Матильда.
— До речі, пані, — сказала вона, вирішивши, що досі її участь у розмові була надто пасивна. — Ви знаєте, що сім років тому мій братик служив пажем у дона Філіпа-молодшого?
— Знаю, — кивнула Марґарита. — Здається, я знаю про твого брата все, що знаєш ти.
— А от і ні, пані, ви ще не все знаєте.
— Та невже? — з усмішкою мовила наварська принцеса. — Це зовсім не годиться. То що ж я про нього не знаю?
— Що він сьогодні приїхав.
— До Памплони?
— Атож, пані. Оце ми були згадали про нього — і він з’явився. Ви навіть не уявляєте, яка я рада! Братик виріс, ще погарнішав…
— І де ж він?
— Донедавна був тут, вірніше, там. — Матильда вказала на трохи прочинені двері, що вели до кімнати чергової фрейліни. — Ми з ним так мило розмовляли, а потім здійнявся весь цей ґвалт, прийшли ви…
— Стривай-но! — насторожено перебила її Марґарита. — Отже, він був тут?
— Так.
— А зараз де?
— Не знаю, пані. Пішов.
— Коли?
— Коли ви повернулися від государя батька вашого і звеліли всім забиратися геть.
— Ти бачила, як він пішов?
— Ні, не бачила. Але ж ви звеліли…
— Так, я звеліла. Проте, як і ти, я не бачила, щоб звідси пішов якийсь хлопець. Я взагалі не бачила тут ніяких хлопців. — Марґарита перевела погляд на вказані Матильдою двері і, немовби звертаючись до них, заговорила: — Цікаве питання: мені доведеться встати й самій відчинити їх, чи досить лише сказати: „Відчинися“?
Розділ XVIII
Не встигла Марґарита договорити останнє слово, як двері розчахнулися, і вродливий чорноволосий юнак років шістнадцяти, щойно переступивши поріг, гепнувся перед принцесами навколішки. Він був середнього зросту, стрункий, чорноокий, а його правильна риси обличчя виказували незаперечну родинну схожість з Матильдою.
— Оце він і є, — вражено прошепотіла Матильда.
— Що ви тут робите, добродію? — грізно спитала Марґарита, водночас уважно розглядаючи його.