Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 38)

— Ха! Цей хвалько? Та я не повірила жодному його слову! Він суперечив не лише іншим, а й сам собі. Аж із шкури пнувся, щоб виставити себе в якнайвигіднішому світлі. І бувають же такі люди!

— А от Гелена вважає його чарівним, — зауважила Бланка.

Марґарита пирхнула.

— Теж мені, авторитет знайшла! — промовила вона, вдало копіюючи один з улюблених Бланчиних висловів. — Гелена вважає чарівними всіх симпатичних хлопців, і в думках вона від… — Марґарита осіклася. — Гаразд, облишмо це. Пане де Монтіні, я хотіла б почути вашу розповідь, як очевидця тих подій. Тим більше, співчуваючого очевидця.

— Але зважте, пані, — попередив Етьєн. — Тоді мені було лише дев’ять років, тому не виключено, що я пам’ятаю далеко не все істотне, а з того, що запам’ятав, не все розумів чи, може, розумів хибно.

— Це невелика біда, — заспокоїла його Марґарита. — Ви розповідайте, а ми вже якось розберемося. Відокремимо, як мовиться в Писанні, зерна від полови.

Монтіні охоче взявся виконувати бажання наварської принцеси. Розказуючи про події семирічної давності, він слухав себе краєм вуха, а часом зовсім не чув того, що говорив, і тому не помічав деяких недоладностей у своїй розповіді, що їх він припускався через неуважність. Уся його увага була прикута до Бланки, і раз по раз він обпалював її пристрасними поглядами, вдаючи, що намагається робити це непомітно.

Етьєн був хлопець метикуватий і відразу зрозумів, що подобається Бланці. Втім, він ще змалку звик до того, що подобається багатьом жінкам, проте та обставина, що він сподобався дочці і сестрі королів Кастилії, сповнювала його єство законною гордістю. Випадково підслухана ним розмова розбурхала його уяву, дала йому широкий простір для найсміливіших фантазій та честолюбних надій. Він швидше мріяв, ніж думав про щось, швидше марив, ніж мріяв, швидше навіть снив, ніж марив, і з насолодою впивався своїми мріями в передчутті найвеличнішої перемоги всього свого життя…

А Бланка ніяк не могла дати ради своїм думкам, що кружляли в її голові з калейдоскопічною швидкістю і без будь-якої логічної послідовності спліталися у химерні візерунки, здіймаючи в ній бурю незбагненних, суперечливих почуттів; і в цьому киплячому казані емоцій народжувалося друге в її житті кохання. Не підозрюючи про Етьєнову присутність, вона в розмові з Марґаритою відкрила йому свою душу і тепер почувалася перед ним ніби роздягнена догола. Це було таке дражливе відчуття, наче хтось безперервно лоскотав її, що Бланка ледве стримувалася, щоб не схопитися з місця і… Тут вона не знала, що робити далі — чи втекти геть, замкнутися в своїй спальні і плакати, плакати, плакати від сорому та приниження, поки їй забракне сліз, чи кинутися Монтіні на шию, нехай він обіймає її, цілує, нехай робить з нею все, що йому заманеться, нехай він стане таким близьким і рідним їй, щоб вона вже не соромилася своєї наготи перед ним, щоб зник, урешті, той настирливий, тривожний, неприємний лоскіт у грудях, щоб минула її огида до самої себе і до власного тіла, що залишилася їй на згадку про ночі, проведені з чоловіком, одна лише думка про які викликає неподоланне бажання знов і знов митися в марнім намаганні змити з себе бруд від його доторків…

— А ви нівроку гарний оповідач, пане де Монтіні, — схвально констатувала Марґарита, коли Етьєн скінчив. — Вам би книги писати, я не жартую. Ваша розповідь, безперечно, найцікавіша і найзахопливіша з усього, що я чула про ті події. Правда, в ній є деякі огріхи, але їх можна пояснити тим, що ви самі не дуже прислухалися до того, що говорили.

— Це від утоми, — пояснила Матильда, знов заступаючись за брата. — Адже він щойно приїхав, втомився з дороги, і тому такий неуважний.

Марґарита осміхнулася й глузливо поглянула на Бланку, потім перевела погляд на Монтіні.

— Раз так, то не смію затримувати вас, пане. Це було б безсердечно з мого боку. — Рішучим жестом вона попередила його можливі заперечення. — Ні, ні, ви й справді відпочиньте, а ввечері ми продовжимо нашу вельми цікаву розмову. Вам уже надали кімнату?

— Так, пані.

— Де?

— В гостьових покоях на першому поверсі.

Марґарита похитала головою:

— Це зовсім не годиться. Брат моєї улюбленої фрейліни заслуговує на краще помешкання. — На якусь хвилю вона замислилася. — Отже, вчинимо так. Щонайпізніше до завтрашнього вечора цей негід… пан Рауль де Толоса має звільнити свою квартиру… свою колишню квартиру, а поки що… Матильдо!

— Слухаю, пані.

— Зараз же розшукай кузена Іверо, відрекомендуй йому свого брата і від мого імені попроси, щоб він на день-другий поступився йому однією з своїх кімнат… Гм… А щоб Рікард не надумався приревнувати, скажи, що я запрошую його до себе на обід. — З цими словами вона простягла Етьєнові руку для поцілунку. — Приємно було з вами познайомитися, пане де Монтіні.

— Мені теж, — тихо промовила Бланка. Вона вся затремтіла, коли він, ніби ненавмисно, всупереч тогочасному звичаю притиснувся устами до її долоні.

Коли Матильда та Етьєн вийшли з кімнати, щільно зачинивши за собою двері, Марґарита пильно подивилася на Бланку і запитала:

— Гарний братик у Матильди, правда ж?

Бланка встала з крісла, пересіла на диван поряд з Марґаритою і поклала голову їй на плече.

— Господи! — прошептала вона. — Що зі мною діється?…

— А що саме з тобою діється?

— Я наче горю вся… палаю…

— Ти закохалася?

— Ні… Не знаю… — плутано відповіла Бланка. — Я нічого не знаю!

— Зате я знаю: в тобі спалахнула пристрасть. Тому ти вся і гориш. Ти згоряєш від пристрасті. Зі мною теж так було… Колись. Дуже давно. Найпершого разу. — Марґарита мрійливо всміхнулася. — У нас гостював Альберто Фарнезе, теперішній герцоґ Пармський, і я, одинадцятирічне дівча, закохалася в нього по самі вуха. Ніби з глузду з’їхала. На третю ніч я потайки пробралася до його спальні й залізла до нього в ліжко. У темряві він не впізнав мене й вирішив, що це одна з фрейлін моєї матінки. А вранці… О! Я ніколи не забуду вираз його обличчя, коли він прокинувся й побачив мене… Бланко, ти вся тремтиш!

Бланка ще міцніше притислася до неї.

— Мене морозить, Марґарито.

— Але ж щойно ти горіла.

— А тепер мене морозить. Мені… мені страшно. Я боюся…

— Чого ти боїшся?

— Себе боюся. Своїх думок і…

— І бажань, — допомогла їй Марґарита. — Ти відчувала щось схоже до Красунчика?

Бланка довго мовчала, перш ніж відповісти.

— Так, — сказала вона. — Тільки це сильніше, значно сильніше. Коли я хотіла… Коли мене вабило до Філіпа, я завжди вчасно зупинялася. А зараз я боюся, що не зумію зупинитися. Що зі мною, Марґарито?

— Ти дорослішаєш, от і все. Твій Філіп розбудив у тобі жінку, Александр зробив тебе жінкою, а цей хлопець, сподіваюся, навчить тебе бути жінкою. Усе це природно, і тобі нічого боятися. Відкинь усі страхи, скорися своїм бажанням, дай волю своїй пристрасті. І ти побачиш, як це чудово — кохати й бути коханою. Адже сам Господь говорив, що суть нашого життя — любов.

— Ох, кузино! — розпачливо простогнала Бланка. — Не муч мене. Прошу тебе, не муч… Будь ласка…

Марґарита зітхнула:

— Ти сама себе мучиш, серденько. І не тільки себе — мене також.

І це була щира правда. Останні чотири місяці Марґарита жила в постійному страхові перед майбутнім. Її лякали можливі наслідки гучного скандалу, що вибухне, коли Бланка (а рано чи пізно вона таки зважиться на це) зажадає розлучення з Александром, публічно звинувативши його в кровозмішенні. Власне, як такий, скандал був би навіть вигідний Марґариті, оскільки дозволяв їй позбутися свого політичного супротивника — ґрафа Біскайського; за інших обставин вона б сама посприяла оприлюдненню цієї історії, дарма що при тому постраждала б і Жоана, яку наварська принцеса по-своєму любила. Проте стосунки Александра з сестрою відкрилися надто пізно, вже після його одруження з Бланкою, і тепер в разі їхнього розголосу виявиться враженою фамільна честь кастильського королівського дому, і гнів могутнього сусіда, найпевніше, впаде на всю Навару, не розбираючись, хто конкретно завинив у нещасті Бланки — улюбленої сестри короля, який від самого початку був рішуче налаштований проти її шлюбу з Александром Біскайським і тільки радий буде звільнити її від цих обтяжливих пут. Щонайменше Альфонсо XIII денонсує всі мирні договори з Наварою і вмиє руки, дозволивши своїм войовничим та ласим до чужих земель васалам діяти на власний розсуд. А тоді й Ґасконь з Араґоном не залишаться осторонь — з якого боку не глянь, а під загрозою опиниться саме існування Навари як самостійної держави.

„Боюся,“ — подумала Марґарита, — „мені все ж доведеться вийти за Красунчика…“

— Бланко, — промовила вона вголос. — Ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

Кастильська принцеса підвела голову:

— Ну?

— Коли тобі стане несила терпіти далі, коли ти врешті наважишся на розлучення…

— Ти ж знаєш, кузино, що я ніколи…

— Не зарікайся. Те, що в дитинстві тебе переконали в непорушності шлюбних уз, ще не означає, що ти думатимеш так завжди. Краще пообіцяй мені, що нічого не зробиш, не порадившись зі мною.

Бланка витерла хусточкою сльози зі свого обличчя й допитливо поглянула на Марґариту.

— Гаразд, обіцяю. Але що ти задумала? Невже збираєшся допомогти мені?

— Атож. Здається, я знаю, як улаштувати твоє розлучення без зайвого галасу та скандалу.