Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 35)
Проте того дня її звичний розпорядок було порушено. Звістка про інцидент у королівському кабінеті застала Бланку ще в ліжку — вона нещодавно прокинулася і чекала, доки їй приготують теплу купіль. Зім’явши ритуал вранішнього обмивання до банального миття, Бланка швиденько поснідала, одяглась і відразу подалася до Марґаритиних покоїв, де її наварська кузина якраз давала прочухана придворним панночкам та покоївкам, зганяючи на них всю свою злість і досаду.
З Бланчиною появою Марґарита нарешті вгамувалася і наказала всім присутнім, крім Матильди де Монтіні, забиратися геть. Коли двері за останньою з фрейлін зачинилися, Бланка схвильовано запитала:
— Що трапилося, кузино?
— Нічого особливого, — сухо відповіла Марґарита. — Якийсь недоумок пробрався на двірську площу, уявив, що це стрільбище, і заходився цілити у вікна з арбалета. Його тут-таки схопили.
— А що з дядьком?
— З ним усе гаразд. Він відбувся легким переляком.
— Правда? — полегшено зітхнула Бланка. — А мені казали, що в нього серце…
Марґарита обурено пирхнула:
— Дурниці! Він просто прикидався… А втім, спочатку, може, й ні, мені й самій у п’ятах похололо, коли почувся брязкіт розбитого скла, але потім він точно прикидався. „Ох, донечко, наближається моя смертна година. Будь розумницею, будь слухняною, не засмучуй хворого батька…“ Тьху! А щойно я дала йому слово, що до Різдва обов’язково вийду заміж, він негайно почав одужувати: „Люба дитино! Ти повертаєш мене до життя…“ Ні, це ж треба бути таким лицеміром! Подумки він, мабуть, надривався з реготу, коли я, обливаючись сльозами, благала його не покидати мене, обіцяла зробити все, що він хоче, тільки б він не вмирав… — Вона гнівно тупнула ніжкою. — Спіймалася! На таку невинну хитрість спіймалася! Татусь все-таки вирвав у мене згоду на одруження.
— З ким?
— Цього ми не уточнювали. Хоч одне добре: батько погодився надати мені право вибору з-поміж схвалених ним кандидатур.
— І ти дотримаєшся своєї обіцянки?
— А як бо інакше? Я ж дала слово, а крім того… — Тут Марґарита трохи пощулилася. — Зрештою, все обернулося для мене не так кепсько, як могло б. Це божевільний стрілець зробив мені велику послугу. Фактично, він врятував мене від публічного приниження.
— Якого?
Марґарита зітхнула.
— Сьогодні я мало не догралася, — відповіла вона. — Батько отримав таку спокусливу пропозицію, що ледве не набрався рішучості силою видати мене заміж. Він навіть призначив дату одруження — четверте вересня.
— А хто наречений? — поцікавилася Бланка. — Я його знаю?
— Ще б пак не знати. Це Красунчик.
— Філіп Аквітанський? — перепитала кастильська принцеса, мимохіть червоніючи.
— Атож, ваш дон Феліпе з Кантабрії. Видно, він уже нагулявся й вирішив завести собі сім’ю. А заодно приєднати Навару до Ґасконі і з нашою допомогою відібрати в свого дядька ґалльську корону. Ач який властолюбець!
— З Філіпа вийде гарний король, — зауважила Бланка, відвертаючись до вікна. — На відміну від Робера Третього, він матиме не лише титул, але й реальну владу. Можна не сумніватися, він зробить Ґаллію великою країною.
— Що ж, тобі видніше, — сказала Марґарита. — Якщо ти так кажеш, то так воно й буде.
Тремтіння у Бланчинім голосі упереміж із гіркотою було їй добре знайоме. Але вперше кастильську принцесу зрадило самовладання в присутності сторонніх, наразі Матильди, і це не на жарт стривожило Марґариту. Життя Бланки при наварському дворі робилось дедалі нестерпнішим, і будь-якої миті вона могла зірватися — а це загрожувало непередбачуваними, але, без сумніву, вельми сумними наслідками для всієї наварської королівської сім’ї.
Марґарита підійшла до Бланки і обняла її за плечі.
— Даруй, любонько, я не навмисне. Я вже помітила, що ти уникаєш розмов про Красунчика, та хіба ж я могла подумати, що це така болюча для тебе тема.
Бланка відсторонилася від неї і змахнула з вій непрошену сльозу.
— Нічого, кузино… Все гаразд. Я просто…
— Ну! — підбадьорила її Марґарита. — Сміливіше! Ти не можеш забути його, так? І це цілком природно. Він був твоїм першим чоловіком — а таке не забувається. Навіть я пам’ятаю, як уперше…
— Помиляєшся, кузино, — м’яко, але рішуче перебила її Бланка, сідаючи в крісло. — Не в тім річ. Зовсім не в тім.
— А в чім же? — Марґарита вмостилася на канапі поруч із кріслом. Матильда, як звичайно, влаштувалася на м’якій подушці біля ніг своєї пані. — Тільки не ухиляйся. Або відповідай відверто, або давай змінимо тему. Я розумію, що тобі боляче згадувати Філіпа Аквітанського, тим більше — говорити про нього. Адже ясно, як день, що кузен Біскайський не витримує з ним жодного порівняння — ні за своїми людськими якостями, ні, гадаю, за чоловічими.
З усього було видно, що Бланка вкрай збентежилася. Проте сказала:
— Щодо людських якостей ти не помиляєшся. Але з приводу чоловічих, як ти висловилася, то… мм… я не в курсі.
Марґарита здивовано підвела брови:
— Та що ти кажеш?!
— Правду кажу, — шаріючись, відповіла Бланка. — До твого відома, всі ці плітки про мене та Філіпа — нахабна брехня.
Марґарита втупилася в Бланку з таким приголомшеним виглядом, ніби та щойно призналася їй, що таємно сповідує іудаїзм.
— Ти серйозно, сонечко? Не жартуєш?
— Які тут жарти! Ми з Філіпом були друзями, і тільки. Не більше, не менше. Інша річ, що минулої осені він просив моєї руки, але… словом, батько відмовив йому.
— Справді? — здивувалася Марґарита. — Але чому? З якого дива він віддав перевагу кузенові Біскайському? Це ж дурість!
— Так, це дурість, — з гіркотою підтвердила Бланка. — Більше ніж дурість. Не лише дурість, а й під… — Тут вона затнулася.
— То що ж, врешті, сталося?
Трохи повагавшись, Бланка сказала:
— Мабуть, я послухаюся твоєї поради і не стану ухилятися. Я просто не відповім. Те, як батько повівся зі мною, не робить честі його пам’яті.
— Зрозуміло, — кивнула Марґарита. — Про мертвих тільки добре.
— Саме так, — коротко відповіла кастильська принцеса.
Якийсь час вони мовчали. Бланка шарпала мережива на своїх манжетах і час від часу сумно зітхала. Матильда із щирим співчуттям дивилася на неї. Марґарита напружено про щось міркувала.
— То це правда? — врешті озвалася вона. — Між тобою та Філіпом Аквітанським нічого не було?
— Я вже сказала, що все це безглузді плітки. Чи ти не віриш?
— Та ні, вірю. Кому-кому, а тобі я вірю… — Марґарита труснула головою. — Хай йому чорт! Це багато що пояснює в твоїй поведінці. Тепер усе стає на свої місця. Виявляється, твої справи ще гірші, ніж я гадала раніше.
— В якому сенсі гірші?
— У найпрямішому. Досі я вважала тебе надто сором’язливою, дуже потайною, донезмоги делікатною; а ти, виявляється, ще й затуркане, недосвічене дівча. Тепер я розумію, що помилялася з приводу істинної причини твоєї відрази до чоловіка. Насправді ти гребуєш Александром не тому, що після Красунчика він тобі неприємний. Тобі стає гидко на одну думку про близькість із ним не тільки через те, що колись він згрішив з Жоаною. Зрештою, це не такий тяжкий гріх, щоб…
— Марґарито! — різко обірвала її Бланка, стривожено поглядаючи на Матильду. — Думай, що кажеш! І
— А, он воно що! — Марґарита теж подивилася на Матильду. — Вона й так усе знає. Ти вже даруй, кузино, сьогодні я їй усе вибовкала. Ненароком. Матильда з таким запалом говорила про свого брата, про те, як вона любить його, що я взяла і тяпнула про Александра та Жоану. Мовляв, одні вже догралися, інші, Гелена та Рікард, на підході, а тут іще ти зі своїм Етьєном. Але не турбуйся, Матильда вміє мовчати. Правда, Матильдо?
Дівчина з готовністю кивнула.
— Так, пані, — запевнила вона. — Я мовчатиму. Нікому жодного словечка, обіцяю вам.
— От і гаразд, — сказала Марґарита. — Отже, на чому я зупинилася? Ага, на твоїй цнотливості в заміжжі…
— А може, не треба? — попросила Бланка, знов червоніючи.
— Ні, серденько, треба. Раніше я уникала таких розмов, щоб зайве не бентежити тебе. Я не сумнівалася, що в тебе був роман з Красунчиком — далебі, про це гула вся Іспанія! — і терпляче чекала, поки ти забудеш його настільки, щоб завести собі нового коханця. Але зараз, коли з’ясувалося, що…
— Кузино! Припини негайно, прошу. Інакше я встану й піду… До того ж мені час до церкви.
— Е, ні, ще не час. У нас попереду майже година, і якщо ти залишишся в мене, ми підемо до церкви разом. Добре?
— Добре, — кивнула Бланка. — Але якщо ти будеш…
— Так, буду. Ради твого ж добра я продовжу нашу розмову. Певна річ, будь-якої миті ти можеш піти — воля твоя, і я тебе не триматиму. Проте я раджу тобі вислухати мене. Обіцяю не зловживати твоїм терпінням.
Бланка приречено зітхнула:
— Гаразд, я вислухаю тебе. Тільки намагайся… е-е, поделікатніше.
— Неодмінно, — пообіцяла Марґарита. — Я дуже обережно добиратиму слова. Але передусім внесемо ясність: кузен Біскайський був першим і єдиним твоїм мужчиною?