Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 23)
Зачитавши акт, пан де Мірадо вручив символічну зв’язку ключів міністра княжого двору своєму наступникові на цій посаді — невисокому худорлявому юнаку вісімнадцяти років з ясно-каштановим волоссям, першому дворянинові нового принца, Ґабріелеві де Шеверні.
Архієпископ підвів Філіп до вівтаря і поклав його праву руку на Біблію.
— Філіпе, — спитав він. — Чи віриш ти у Святу Трійцю і чи визнаєш ти Отця, Сина і Святого Духа як Бога єдиного?
— Так, — відповів Філіп.
— Чи відкидаєш ти Сатану, всі його спокуси та вчинки?
— Так.
— Чи обіцяєш ти зберегти католицьку віру своїх батьків і втілювати її в діяннях своїх?
— Так.
— Чи обіцяєш ти любити й захищати Святу Церкву Христову та служителів її?
— Так.
— Чи обіцяєш ти правити державою своєю за законом та справедливістю?
— Так.
— Чи обіцяєш ти охороняти й відстоювати канонічні привілеї служителів церкви, права васалів своїх та міщанську вільність?
— Так.
— Чи обіцяєш ти, скільки стане тобі сил, підтримувати мир, спокій та злагоду в своїй державі?
— Так.
— Чи обіцяєш ти захищати підданих своїх, піклуватися про них і дбати про їхній добробут?
— Так.
— І перед обличчям Господа Бога всемогутнього ти присягаєш у цьому?
— Так, присягаю.
— Тоді скріпи своє кредо підписом, і нехай присутні тут вельможі, сенатори та прелати стануть свідками твоєї клятви — як перед людьми, так і перед Небесами.
Коли Філіп підписав пергамент з текстом кредо, архієпископ взяв пасторальний скіпетр, простяг його до пастви і мовив:
— Я, Марк, архієпископ Тулузький, ласкою Божою й папою Павлом уповноважений коронувати присутнього тут Філіпа на княжіння. І згідно з моїми повноваженнями я проголошую його принцом Беарну і верховним сюзереном Мальорки та Мінорки.
— Хай буде так! — вигукнули присутні в соборі.
По тому Філіп повернувся на своє місце, а його брат, архієпископ, відправив урочисту службу на честь нового принца. Сам Філіп не чув ані слова молитви, яку машинально промовляли його вуста разом з усією паствою. Стоячи навколішки біля підніжжя вівтаря, він весь заглибився в себе, внутрішньо готуючись до головної церемонії — коронування.
Нарешті літурґія скінчилася. В супроводі єпископів-вікаріїв Фуаського та Ортезького, що йшли обіруч нього, Філіп знову піднявся до вівтаря, і тоді розпочалося довгождане дійство.
Камергери скинули з Філіпа весь верхній одяг за винятком штанів та черевиків, і заходились одягати його у важкі від численних прикрас церемоніальні князівські шати, що їх разом з іншими атрибутами влади було розкладено на аналої. Єпископ Фуаський прикріпив до його ніг золоті шпори і тут-таки зняв їх, а єпископ Ортезький повісив йому на шию масивний золотий ланцюг з великим, оздобленим коштовними каменями хрестом. Архієпископ благословив меч — символ військової могутності, що колись належав Філіпові Войовнику, і звернувся до його нащадка з такими словами:
— Вручаю тобі меч цей з благословенням Господнім, щоб захищав ти ім’я Христове від невірних, єретиків та блюзнірів, охороняв свою країну, влада в якій надана тобі Богом, від внутрішніх та зовнішніх ворогів і підтримував мир серед своїх підданих.
Напередодні Філіп недовго думав, кому бути новим головнокомандувачем беарнського війська. Тут, власне, й думати було нічого.
— Ясновельможний та могутній пан Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, конетабль[15] Беарну! — оголосив Ґабріель.
Поважною ходою Ернан наблизився до вівтаря, прийняв з Філіпових рук меч, поцілував головку його ефеса і, схиливши коліна, поклав його на престол.
Падре Антоніо, який, поспіхом уладнавши свої справи в Толедо, пов’язані з передачею парафії іншому священику, все-таки встиг прибути до Тараскона саме вчасно, щоб узяти участь у церемонії коронації в ранзі нового канцлера князівства, дістав з інкрустованої скриньки князівський перстень з печаткою і передав його архієпископові. Марк надягнув персня на палець Філіпові, потім вклав у його праву руку скіпетр суверена, а в ліву — жезл правосуддя. Філіп опустився на коліна перед вівтарем.
Також ставши навколішки, архієпископ взяв з дарохранильниці золоту князівську корону, оздоблену рубінами та сапфірами, а Ґабріель де Шеверні тим часом почав викликати вельмож Беарну і Балеарів:
— Ясновельможний та могутній пан Ґастон, ґраф д’Альбре!
До Філіпа підійшов наймогутніший з його підданих і його двоюрідний брат.
— Ясновельможний та могутній пан Робер, віконт де Біґор!
То був батько його друга, Симона де Біґора. Сам же Симон стояв віддалік і тільки тим і займався, що раз по раз нишком штурхав ліктем свою дружину, пані Амелію д’Альбре де Біґор, яка не зводила з Філіпа осяйних очей.
— Ясновельможний та могутній пан Філіп, ґраф д’Арманьяк! — продовжував викликати Ґабріель. — Ясновельможний та могутній пан…
Дев’ятеро могутніх вельмож Беарну та Балеарів стали півколом перед вівтарем, і тоді архієпископ поклав корону на Філіпове чоло.
— Вінчає тебе Господь! — пролунали під склепінням собору слова прелата.
Усі дев’ятеро вельмож по черзі торкнулися корони, присягнувши тим самим на вірність своєму новому государеві. Архієпископ допоміг Філіпові підвестися з колін, повернувся з ним до пастви і врочисто виголосив:
— Панове! Перед вами ваш принц Філіп, законний правитель Беарну та Балеарських островів, вінчаний на княжіння Господом Богом нашим. Хай живе принц!
— Хай живе принц! — дружно повторили дев’ятеро вельмож.
— Хай живе принц! — підхопила решта підданих Філіпа-старшого та Філіпа-молодшого.
Знову загули дзвони і знову їх мідний передзвін понісся далі й далі, поширюючись, здавалося, на весь світ.
У супроводі прелатів, могутніх вельмож і почту своїх дворян Філіп рушив до виходу із собору, де його чекав радісний натовп простолюду та дрібномаєтної шляхти. Незважаючи на втому після такої тривалої й виснажливої церемонії, він тримався велично та гордовито, всім своїм виглядом зображаючи бадьорість. Це був день його тріумфу, день його перемоги: за півмісяця до виповнення йому двадцяти одного року Філіп Аквітанський, прозваний Красивим, третій син герцоґа, став не просто вельможним князем — а й суверенним государем.
На півдорозі до виходу погляд Філіпа випадково… втім, не так уже й випадково, зустрівся з ясним поглядом найчарівнішої з усіх присутніх у соборі жінок — Амеліни. Він крадькома всміхнувся їй, а в його голові промайнуло кілька ну неть недоречних у цьому святому місці і при цій урочистій обстановці думок…
Розділ XI
На головному майдані Тараскона від краю до краю вирувало людське море: майже всі городяни та мешканці довколишніх сіл очікували тут на прибуття новоспеченого принца Беарнського. Серед простолюду було багацько таких, хто ще зранку встиг добряче налигатися; радісно-збуджений натовп став важко керованим, і варті довелося докласти чимало зусиль, щоб утворити вільний прохід від зовнішньої до внутрішньої брам. Нарешті святкова процесія подолала цю останню на її шляху перешкоду, і ясновельможне панство опинилось у відносному спокої за надійно укріпленими внутрішніми мурами замку.
У натовпі придворних та слуг, що зустрічали процесію на площі перед палацом, Філіп відразу завважив здорованя, чий пом’ятий, просочений пилом і потом одяг неприємно контрастував з ошатним вбранням решти присутніх. На грудях його лівреї було вишито геральдичні замки Кастилії й леви Леону. Придивившись уважніше, Філіп упізнав у ньому штатного гінця кастильського королівського двору, який славився своєю надзвичайною витривалістю. Проте зараз цього витривалого хлопця аж хитало від утоми; складалося враження, що він ледве тримається на ногах.
„Отакої!“ — заскочено подумав Філіп. — „Що ж трапилося? Невже…“
У відповідь на запитливий погляд гінця він ствердно кивнув і спішився. Гонець підійшов до Філіпа, зняв капелюха і вкляк перед ним на одне коліно. У руці він тримав чималих розмірів пакет, скріплений п’ятьма королівськими печатками — чотирма меншими у кутках і великою гербовою посередині. Це була офіційна депеша.
— Монсеньйоре, — промовив гонець. — Його величність король Кастилії та Леону Альфонсо Тринадцятий зі скорботою сповіщає вашу високість про смерть свого найяснішого батька, нашого улюбленого государя дона Фернандо.
Філіп мовчки взяв пакет, зламав печатки, видобув листа й побіжно ознайомився з його змістом, який, коли відкинути всю словесну полову, зводився до кількох лаконічних фраз. Філіпові, звісно, шкода було небіжчика короля, та не можна сказати, що ця звістка дуже його засмутила. Він ніколи не почував особливої симпатії до Фернандо IV, а віднедавна перестав і поважати його.
Тим часом до Філіпа підійшли батько та брат (цебто архієпископ). Він віддав Ґабріелеві прочитаного листа і стримано повідомив:
— Тиждень тому помер король Кастилії.
Всі присутні перехрестилися.
— То був видатний государ, — промовив герцоґ з несподіваним смутком у голосі. Йому раптом спало на думку, що покійний дон Фернандо був лише на чотири роки старший за нього.
— Та вже ж, — без особливого ентузіазму кивнув Філіп. — Це велика втрата для всього християнства. Мир праху його.
— Вічний спокій даруй йому, Господи, — додав архієпископ.
— Дон Альфонсо знову мусить воювати, — сказав Філіп. — Тепер з Портуґалією. Ще взимку ґраф Хуан відмовився платити податки до королівської скарбниці і не надав свого війська для походу проти Ґранади. А нещодавно проголосив Портуґалію незалежним від Кастилії королівством. Себе він, певна річ, призначив королем, але ще не знайшов єпископа, який погодився б його коронувати.