Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 22)

Що ж до самого Філіпа, то він, на зло королю, все зволікав і не звертався до нього з проханням Нориної руки. Дон Фернандо не ризикував квапити Філіпа, побоюючись, аби той зовсім не передумав, і жив у постійному страхові втратити зятя, на якого покладав великі надії. Альфонсо, що так і не зміг пробачити батькові шлюб Бланки з Александром Біскайським, потай зловтішався, дивлячись на його поневіряння. Ну а Нора, хоч її й засмутило, що Філіп збирався одружитися з Бланкою, все ж була приголомшена батьковою жорстокістю, і почуття провини перед сестрою, яку вона всім серцем любила, знай давалося взнаки. Філіп, що вже змирився зі своїм майбутнім шлюбом з Норою, дуже побоювався, що це почуття провини з часом лише загострюватиметься, аж поки отруїть їхнє подружнє життя, а Бланчина тінь завжди стоятиме поміж ними…

А навесні між Кастилією та Ґранадою вибухнула чергова війна, що незабаром скінчилася черговим перемир’ям. Філіп також брав участь у поході проти маврів на чолі свого кантабрійського війська, і вже перебуваючи в Андалусії, цілком несподівано для себе отримав від батька листа, в якому той кликав його, просив якнайшвидше приїхати до Тараскона.

Хоча розумом Філіп не любив герцоґа, поклик крові, що раптово прокинувся в ньому, виявився сильнішим за спогади про минулі образи та приниження, і, читаючи батькового листа, він не міг стриматися і раз по раз тихо схлипував від щастя. Цей лист означав, що нарешті скінчилося його довге вигнання, і тепер він може повернутися до рідного дому, в той милий його серцю куточок землі, який називав своєю батьківщиною, в той край, де зробив перші свої кроки, де минуло все його дитинство, де під високими склепіннями піренейського неба він пізнав чарівне й неповторне щастя першого кохання…

Розділ X

У неділю 15 травня 1452 року, рівно за три тижні після Філіпового повернення додому, від самого ранку гули всі дзвони кафедрального собору вікаріальної єпархії Фуа, що на території великого абатства ордену Святого Бенедикта, за сім миль від Тараскона. Мідний передзвін розносився навкруги і, підхоплений дзвіницями сусідніх замків та сіл, здавалося, поширювався на весь світ.

Сьогоднішній вихідний був незвичайним вихідним, і меса в кафедральному соборі Святого Бенедикта не була звичайною недільною месою. Просторе приміщення храму, осяяне світлом сотень свічок, було вщерть заповнене святково зодягненими сеньйорами і вирядженими, як пави, дамами та дівицями, що представляли вершки ґасконської та каталонської шляхти. Всі вони миттю злетілися до Тараскона, ледве зачули про призначені герцоґом урочистості з нагоди повернення його третього сина та спадкоємця.

Окремо від решти присутніх розташувалася група з десяти вельмож. Один з них був Ернан де Шатоф’єр, якому відводилася особлива роль у майбутній церемонії. Інші дев’ять були наймогутнішими сеньйорами Беарну та Балеарських островів. Сьогодні був їхній день, незабаром мала відбутися коронація їх нового государя, принца Беарнського — вже шостого відтоді, як у середині минулого сторіччя маркґраф Іспанський Філіп Войовник уклав з підстаркуватим римським намісником Беарну Умберто Конті союз, одружившись з його єдиною дочкою Валентиною, і відібрав у Італії цю останню ґалльську провінцію, що ще залишалася під владою Риму.

Здобувши незалежність від римської корони і лише номінально перебуваючи під патронатом імператора, Беарн з приєднаними до нього згодом Балеарськими островами, що їх маркґраф звільнив від мавританського панування, не ввійшов до складу союзу ґалльських князівств, що звався королівством Ґаллія, а так і лишився самостійною й ні від кого не залежною державою. І хоч правителі Беарну та Балеарів не домоглися від Святого Престолу й Палатинського пагорба[13] надання їхнім володінням статусу королівства, сама процедура вступу на князівський престол була схожа на королівську.

Першого принца Беарнського, Філіпа Войовника, було короновано тут, в абатстві Святого Бенедикта. Наступні чотири коронації відбулися вже в Бордо, столиці всієї Ґасконі; та ось, через дев’яносто вісім років, ці стародавні стіни й високе склепіння собору знову стали свідками урочистого ритуалу наділення божественною владою нащадка славного маркґрафа, шостого принца Беарнського, Філіпа Красивого. І в цьому Філіп убачав добрий знак.

Окрім місця коронації, обох Філіпів, Войовника та Красивого, ріднила ще одна суттєва обставина. І той, і інший вступали на князівський престол ще за життя своїх батьків — і Карл, на прізвисько Байстрюк, і Філіп, на прізвисько Справедливий, були присутні в цьому соборі на коронації своїх синів і розділяли з ними радість цього врочистого моменту.

Батько Філіпа Красивого, герцоґ Аквітанський, вбраний у нову шиту золотом мантію й увінчаний герцоґською короною, стояв на видному місці зліва від вівтаря і, поки його перший дворянин, пан де Мірадо, зачитував акт передачі Беарну та Балеарів, радісно і навіть розчулено дивився на обох своїх дітей, що стояли поруч біля підніжжя вівтаря. Атож, їх було двоє — князь світський і князь духовний, двадцятирічний Філіп Аквітанський і тридцятип’ятирічний Марк де Філіпо, архієпископ Тулузький, примас Ґаллії та Навари, що невдовзі мав вінчати свого єдинокровного брата на княжіння.

Як і Філіп, в дитинстві Марк зазнав багато страждань з вини батька — людини, яку сучасники називали Справедливим. Маркова мати, дочка одного зубожілого каталонського шляхтича, що не залишив своїм дітям нічого, крім боргів, удень старанно виконувала обов’язки фрейліни герцоґині Шарлоти, а більшість ночей (і, слід сказати, з більшим завзяттям) проводила в ліжку її сина. Народився Марк вже в Італії, куди герцоґ (тоді ще майбутній герцоґ) відправив свою коханку, щойно дізнався про її вагітність. Учинив він так з малодушності, зі страху перед батьком, герцоґом Робером, суворим пуританином, який засуджував сина за його легковажність та розпусність і знай погрожував позбавити його спадку.

Після батькової смерті молодий герцоґ і далі приховував існування позашлюбного сина, бо закохався в Ізабелу Ґалльську. А потім, втративши її, він зненавидів увесь світ. Прагнучи забутись і втамувати свій біль, він з головою поринув у державні справи, присвятивши їм весь свій час, все своє життя, всього себе, і його нітрохи не турбувала Маркова доля. На щастя, стара герцоґиня, жінка шляхетна і добросерда, що на два роки пережила свого чоловіка, все-таки встигла подбати про внука. Лише завдяки їй Марк змалечку жив у достатку, не знаючи злиднів, виховувався як справжній вельможа, а згодом здобув блискучу освіту в найпрестижнішому в усій Європі навчальному закладі — університеті Святого Павла в Римі. Правду про своє походження Марк дізнався лише на двадцять другому році життя від умирущої матері, а вперше побачив батька ще через сім років, коли, отримавши ступінь маґістра теології, був призначений молодшим вікарієм Тулузької архієпархії і приїхав до Ґаллії.

Зрозуміло, що про жодні синівські почуття з Маркового боку йтися не могло, зате в його стосунках з герцоґом була повага і взаєморозуміння, а згодом між ними виникло щось на зразок дружби. Відчувши запізніле каяття, герцоґ посприяв стрімкій кар’єрі сина. За неповні п’ять років той з молодшого вікарія став коад’ютором архієпископа, а ще за рік по тому, коли монсеньйора Бартоломео Ґаетані було відкликаний до Рима, щоб він обійняв у Курії посаду камерлінґа, папа Павло VII, за клопотанням герцоґа Аквітанського, призначив Марка де Філіпо новим архієпископом Тулузьким і висвятив його в ранґ кардинала.

Батькову допомогу Марк сприймав з удячністю та розумінням, але так і не зміг до кінця простити йому своє сповнене образ і принижень дитинство безбатченка, змарновану молодість матері, якій за самовіддане кохання було відплачено вічною розлукою та забуттям… І, можливо, саме та неусвідомлена ворожість, той прихований осуд, що іноді з’являлись у Марковім погляді в перші роки їхнього знайомства, спонукали герцоґа озирнутися назад, переосмислити минуле, по-новому оцінити свої колишні вчинки, зокрема, своє ставлення до Філіпа…

— В ім’я Отця, Сина і Святого Духа, — тим часом читав пан де Мірадо. — Ми, Філіп, з ласки Божої герцоґ Аквітанії, принц Беарну й верховний сюзерен Мальорки та Мінорки, маркґраф Іспанський, князь-протектор Ґасконі та Каталонії, пер[14] Ґаллії, оголошуємо привселюдно, аби це стало відомо кожному підданому нашому і всім нашим родичам, владикам християнським, а також князям невірним, що, визнавши сина нашого Філіпа, ґрафа Кантабрії та Андори, своїм спадкоємцем і заповівши йому всі титули, володіння та повноваження, які нині належать нам, разом з тим, дня цього, 15-го травня, року 1452-го від Різдва Христового, за згодою й схваленням його святості папи Павла Сьомого, його імператорської величності Авґуста Дванадцятого, могутніх беарнських та балеарських сеньйорів і Сенату, ми зрікаємося титулу принца Беарну і верховного сюзерена Мальорки та Мінорки з усім належним йому на користь вищезазначеного сеньйора Філіпа, сина нашого, щоб правив він цими володіннями, керуючись волею своєю і за велінням совісті своєї, на власний розсуд і зі згоди підданих своїх, правив мудро та грізно, гідно пам’яті славних предків наших та їхніх діянь, для більшої слави всього роду нашого. Нехай буде з ним завжди і в усьому поміч Божа та Його благодать, але хай він не забуває, що Всевишній тому й дарував кожній людині вільну волю, щоб в учинках своїх вона керувалася власним розумом і самостійно обирала собі шлях у житті, усвідомлюючи свою відповідальність перед Господом нашим і прагнучи збільшити Його славу та велич Його. Амінь!