Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 25)
„Ось, маєш!“ — зловтішався він на адресу Авґуста XII. — „Їж не подавися!“
Продовживши читати листа, Філіп дізнався, що імператор, поки неофіційно, попросив Нориної руки і отримав від Альфонсо згоду за умови, що Італія надасть Кастилії військову допомогу в боротьбі проти Хуана Портуґальського. Натомість кастильський король обіцяв, що приборкана Портуґалія стане посагом Нори, щоправда, з двома істотними засторогами. По-перше, ґрафство й надалі залишатиметься під суверенітетом Кастилії, а по-друге, згодом воно має перейти у володіння молодших дітей імператора та Нори — наступник же римського престолу не матиме на нього жодних прав. Навіть за таких обмежень пропозиція Альфонсо була дуже принадною для Авґуста XII: упродовж останніх двох сторіч у римських імператорів постійно боліла голова, як улаштувати майбуття своїх менших синів, не надто утискаючи при тім решту родичів та представників інших могутніх сімей Італії.
Закінчувався Норин лист так:
Філіп сумно всміхнувся.
„Що ж, Норо, прощавай,“ — подумав він. — „І пробач за все. Мені шкода, що так вийшло, дуже шкода, та, видно, це наша доля. Над нашим коханням з самого початку тяжів фатум, і може, так буде краще для нас обох. Ти станеш королевою Італії, люба, зичу тобі щастя, багато дітей, і нехай імператорська корона розвіє твій смуток. Ну, а я… Та що й казати! Якось я проживу й без тебе, й без союзу з Кастилією, хоч і те й інше мені не завадило б.“
З важким зітханням Філіп акуратно склав листа і сховав його в скриньці з іншою кореспонденцією, а потім ще кілька хвилин просидів у похмурій задумі, сумовито дивлячись крізь відчинене вікно в ясне весняне небо. Нарешті він рішуче труснув головою, проганяючи невеселі думки і викликав секретаря, що чекав у сусідній кімнаті. Наказавши йому розшукати падре Антоніо і під його керівництвом написати розпорядження на ім’я сенешаля Кантабрії, Філіп нашвидку перекусив і, пам’ятаючи про свою обіцянку чимшвидше звільнитися, подався до батька.
Герцоґські покої було розташовано в протилежному крилі палацу. Щоб скоротити шлях, Філіп пішов через парк і на одній з алей, у тіні великого платана, несподівано зустрів Амеліну. Кузина засапано дихала, як це буває після швидкого бігу, щоки в неї були розпашілі, ошатний капелюшок зсунувся набакир, а розпущене довге волосся було безладно розкидане по її плечах, золотими хвилями спадаючи їй на груди і прикриваючи лице. Помітивши зі свого вікна, як Філіп вийшов у парк, вона прожогом кинулась йому назустріч, палаючи бажанням побачитися з ним сам на сам.
З дитинства знайомим Філіпові жестом Амеліна прибрала з обличчя волосся і, трохи схиливши до правого плеча голову, спрямувала на нього погляд, сповнений любові та обожнення. П’ять років тому вона народила сина і за прикладом своєї матері (їхньої матері!) годувала його власними грудьми — та це нітрохи не зашкодило її фігурі. Підлітком Амеліна обіцяла стати сліпучою красунею і таки перевершила всі сподівання. Гарненький бутон розкрився, обернувшись на розкішну, духмяну троянду.
До Тараскона вона приїхала лише вчора, пізно ввечері, коли Філіп уже ліг спати, щоб як слід відпочити перед коронацією. І якщо не враховувати короткого побачення рано вранці і тих поглядів, якими вони обмінювалися в соборі і на зворотному шляху, це була їх перша справжня зустріч після семи довгих років розлуки…
Філіп дивився на неї, не тямлячи себе від захвату. Його охоплювала солодка, п’янка знемога, і він відчував, що давня любов до Амеліни, яку колись витіснила з його серця Луїза, відроджується в ньому з новою силою.
Весело щебетали пташки, тихо шумів вітер у кронах дерев, навколо не було ні душі, а вони все стояли мовчки за крок одне від одного, обмінюючись ніжними поглядами і згадуючи минуле. Нарешті Амеліна підступила впритул до Філіпа, поклала руки йому на плечі і підняла до нього своє обличчя.
„Стережися, Симоне!“ — промайнуло в його затьмареній свідомості.
Швидкі, жадібні, жагучі поцілунки, сльози на очах Амеліни, що їх він негайно висушував ніжними доторками своїх губ, стрімке калатання двох сердець, що немов злилися в одно… Усі ці роки на чужині Філіпові так бракувало її, рідної, любої сестрички, яка самовіддано кохала його, яка розуміла його з півслова. І ось вона знову з ним, у її погляді він прочитав колишню любов, помножену на довге чекання, і готовність будь-якої миті віддатися йому цілком, до останньої своєї часточки…
Згадавши, що на нього чекає батько, Філіп відчайдушним зусиллям волі примусив себе вивільнитися з Амеліниних обіймів, винувато поцілував її маленьку долоню і бігцем, не озираючись, кинувся геть від неї…
Розділ XII
Вони стояли перед першим з шеренги портретів, що висіли на стіні один за одним, розділені широкими вікнами, крізь які просторий герцоґів кабінет щедрими потоками заливало денне світло. Це приміщення герцоґ рідко використовував за його прямим призначенням; усіма поточними справами він зазвичай займався в іншому, скромнішому й затишнішому кабінеті, а тут улаштовував наради з міністрами, давав малі авдієнції і час від часу збирав найближчих родичів, щоб спільно обговорити деякі сімейні проблеми.
Цього разу в кабінеті було лише двоє людей — Філіп та його батько.
— Сину мій, — промовив герцоґ, помахом руки вказуючи на портрети. — Ряд цей можна продовжити в минуле на багато-багато облич, проте не годиться нам вдаватися в надмірну пиху, розміщуючи тут зображення всіх наших найясніших предків. Досить і одного короля — засновника чоловічої лінії, аби збагнути всю глибину родоводу нашого, що сягає своїм корінням сивої давнини, тих часів, коли світ ще не було осяяно світлом Нового Заповіту, коли Господь Ісус ще не прийшов на землю, щоб своєю мученицькою смертю спокутати людські гріхи…
— Ти, певна річ, знаєш, що це Корнелій П’ятий, король Італії, імператор Римський, — після короткої паузи продовжив герцоґ, дивлячись на перший портрет. — Поганенький він був государ, надміру запальна та легковажна людина. Товстун, ласун, сластолюбець, з дитячих літ він загрузнув у насолодах столу та ліжка. Єдине, що він умів робити, це дітей, і слід віддати йому належне, у цій царині не мав собі рівних як серед християн, так і серед мавританських та сарацинських вельмож… Ну, хіба що біблійний цар Соломон наплодив більше синів і дочок — але це було дуже давно, та й не виключено, що Священне Писання трохи прибріхує… Гм, хай простить мене Господь, якщо я богохульствую… Так от, — герцоґ перейшов до наступного портрета, — син Корнелія, Карл, був десь у четвертому десятку його байстрюків. Він з’явився на світ унаслідок поїздки герцоґині Аквітанської до Рима погостювати у свого кузена, імператора, тим часом як її чоловік, герцоґ Карл Другий, воював у Палестині за звільнення Гробу Господнього і звідки, на своє щастя, не повернувся, загинув у бою з сарацинами. За дивним збігом обставин, це сталося наступного дня після того, як герцоґ отримав листа від свого меншого брата, в якому повідомлялося, що на тринадцятому місяці його відсутності герцоґиня народила йому сина-спадкоємця… Гм, свого часу дехто вбачав між двома цими подіями безпосередній зв’язок… Менший брат небіжчика, герцоґ Людовік Третій, на біду своїх нащадків, був дуже делікатний і нерішучий. Він не став роздмухувати скандалу й не вимагав від короля та Сенату визнання Карла незаконнонародженим. Його цілком задовольнило те, що герцоґиня-вдова від імені свого сина відмовилася від будь-яких претензій на герцоґську корону. Через шістдесят сім років цим скористався Філіп, син Карла, і відразу після смерті герцоґа Людовіка Четвертого заявив про свої права на спадок. Цікавий, до речі, юридичний казус: він зовсім не заперечував, що його батько — позашлюбний син імператора Корнелія, а проте, той був народжений у законному шлюбі ще за життя герцоґа Карла Другого — і протилежне не доведене. Звісно ж, спадкоємці Людовіка Четвертого негайно порушили справу про визнання незаконнонародженості покійного маркґрафа Карла, одначе наш предок, Філіп Войовник, також не сидів склавши руки. Ґалльський Сенат обмежився в своєму остаточному рішенні кількома обтічними фразами, що нікого ні до чого не зобов’язували, король Арман Другий звернувся до обох протиборчих сторін з проханням утриматися від кровопролиття, а Сенат Аквітанії з розкритими обіймами зустрів свого нового герцоґа — Філіпа Першого… Гадаю, високоповажні сенатори, що радо вітали нашого предка Войовника, не були б такі одностайні, якби могли передбачити майбутнє і знали, яким — скажемо відверто — негідником буде їхній наступний герцоґ, Карл Третій…
Батько продовжував розповідь, переходячи від одного портрета до іншого. Майже все, що він говорив, Філіп неодноразово чув від інших оповідачів, та навіть раніше відоме тепер бачилося йому в новому світлі — адже він також має зайняти своє місце в цій шерензі правителів.