Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 27)
— Сподіваюся, сину, ти вже здогадався, про що буде мова? — А після ствердного кивка Філіпа продовжив: — Отож я не вбачаю потреби у вступному слові чи то в напучуванні. За два тижні тобі минає двадцять один рік, ти вже доросла людина, ти князь, суверенний государ, і в твоєму віці, при твоєму високому положенні, зовсім не годиться бути неодруженим.
Зі свого власного гіркого досвіду герцоґ знав, як часом буває боляче чути слово „вдівець“, тим-то й сказав „неодруженим“. Філіп це зрозумів і поглядом подякував йому за делікатність.
— Я цілком згоден з вами, батьку. Щиро кажучи, я навіть здивований, що ви так довго зволікали з цією розмовою.
— Коли я дізнався, — пояснив герцоґ, — що наступного дня після повернення ти надіслав до Кастилії гінця з офіційним листом, то вирішив трохи зачекати. Про зміст цього листа я достеменно не знаю, але припускаю, що ти просив у короля руки принцеси Елеонори.
— Ага, он воно як… — промурмотів Філіп, червоніючи. — Зрозуміло…
Він замовк і збентежено опустив очі. Він не знав, що й відповісти. Брехати не хотів, а сказати правду… Йому було соромно, він був страшенно злий на себе — і не лише на себе. Прагнучи помститися королю, він усіляко відтягував своє одруження з Норою, а коли врешті наважився, то спіймав облизня — і не від кого іншого, як від свого друга Альфонсо…
— Ти вже даруй, сину, — перервав його похмурі роздуми герцоґ. — Я розумію, що не можу розраховувати на твою цілковиту відвертість. Це з моєї вини в наших стосунках немає взаємодовіри й порозуміння, притаманних більшості благополучних сімей. Я обіцяю докласти всіх зусиль, щоб наблизити день, коли ти, забувши про всі образи, а не лише простивши їх, побачиш у мені свого батька, щирого друга й соратника, а не просто людину, що породила тебе, від кого ти успадкував своє ім’я та становище. Цей день, якщо він коли-небудь настане, буде найщасливішим днем мого життя. Я терпляче чекатиму його, а поки… Поки розкажи мені те, що вважаєш за потрібне.
Філіп тихо зітхнув і, потупившись, промовив:
— Власне, тут і розказувати немає чого. Якщо відкинути сентименти і говорити лише по суті, то впродовж останніх кількох місяців я втратив двох наречених — спершу Бланку, а потім Нору.
— Ага… І за кого ж виходить моя менша кастильська небога?
— За колишнього жениха старшої.
— За імператора? Отже, він добився розлучення?
— Так, це найсвіжіші новини. Незабаром найсвятіший отець має розірвати шлюб Авґуста Юлія з Ізабелою Французькою. Або вже розірвав.
— Ясно… — Зо хвилю герцоґ помовчав, відтак знову заговорив: — А шкода. Дуже шкода. Я покладав великі надії на шлюбний союз із Кастилією. Ще в отроцтві ти виказав надмірні владні амбіції, а з роками, як я підозрюю, вони лише посилилися. У цьому відношенні ти не схожий на мене. Ґасконню, Каталонією та Балеарами явно не вдовольнишся, і я не помилюся, припустивши, що ти зазіхаєш на корону свого дядька Робера Третього. Я від цього не в захваті, проте не стану відраджувати тебе. Для себе ти вже все вирішив, ти впертий, честолюбний, амбіційний, і ніщо не в змозі змінити твого рішення. Зрештою, можливо, ти маєш рацію: Тулузці надто слабкі, щоб їхній рід і далі правил Ґаллією.
— Я переконаний у своїй правоті, батьку. Для такої великої країни потрібна сильна королівська влада, бо інакше Ґаллія рано чи пізно розпадеться на кілька великих і десяток дрібних держав. Уже зараз її лише умовно сприймають як єдине ціле, а далі буде ще гірше, особливо, якщо королева Марія все-таки народить дитину. Поки я залишаюся спадкоємцем престолу, поки живий Арман Ґотійський, поки Людовік Прованський перебуває під королівською опікою, становище Робера Третього більш-менш міцне. Але це — хистка рівновага, вона може порушитися будь-якої миті. Менш ніж за рік ґраф Прованський стане повнолітнім, маркіз Арман уже старий і навряд чи довго протягне, а його онук, що корчить із себе мандрівного лицаря… — Філіп похитав головою на знак засудження способу життя, що його веде спадкоємець могутнього дона Армана, маркіза Ґотії, ґрафа Періґору та Руерґу. — Я познайомився з віконтом Ґотійським в Андалусії, де він приєднався до нашої армії на чолі свого загону найманців.
— І яке враження він на тебе справив?
— Вельми суперечливе. Він загадкова людина, суща сіра конячка, і його поведінка вкрай непередбачувана. Чи буде він, як його дід, твердим прихильником збереження на престолі тулузької династії, чи, може, підтримає мене, а чи перекинеться в стан провансців — це питання з питань. Щодо савойців, то з ними все зрозуміло. Вони або візьмуть бік найсильнішого, або — коли побачать, що назріває ґрандіозна міжусобиця, — швиденько вийдуть зі складу Ґаллії і попросяться під руку ґерманського імператора.
Герцоґ кивнув, погоджуючись із міркуваннями сина.
— За таких обставин у нас є два варіанти можливих дій. Перший, який обрав би я: незалежно від того, матиме король дітей чи ні, надати безумовну підтримку нині правлячому роду…
— Цей шлях для мене неприйнятний, — рішуче промовив Філіп.
— Я так і думав. — Герцоґ важко зітхнув і продовжив: — Наш рід могутній, він наймогутніший серед усіх ґалльських родів, проте нам буде не до снаги протистояти можливій спілці Провансу, Савої та Ланґедоку. Отже, нам потрібні могутні союзники, щоб за своєю силою ми могли зрівнятися з об’єднаною міццю цієї трійці.
— І тоді рівновага миттю порушиться на нашу користь, — зауважив Філіп. — Я певен, що в цьому разі герцоґ Савойський і частина ланґедокських ґрафів перекинуться на наш бік.
— Поза будь-яким сумнівом, так воно й буде. Герцоґ Савої, як мені відомо, не в захваті від людських якостей молодого ґрафа Прованського, і я розглядаю їхній союз лише гіпотетично, як найнесприятливіший для нас варіант. Далі, віконт Ґотійський. Він та герцоґ Савойський — дві ключові фігури у прийдешній грі, і від їхньої позиції залежатиме результат усієї партії. А їхня позиція, своєю чергою, залежатиме від нас, зокрема від того, як вдало ти вибереш собі дружину — майбутню королеву Ґаллії. Для цієї ролі якнайкраще годилися обидві кастильські принцеси, особливо старша, Бланка, — адже вона ще й ґрафиня Нарбонська. На жаль, не склалося… А вісім років тому король Араґону зробив мені дуже привабливу пропозицію. Таку привабливу, що з мого боку було справжньою дурістю відхилити її. Навіть не дурістю, а чистісіньким самодурством… Утім, годі про це! Хто давнє пом’яне, той лиха не мине.
Філіпові дуже хотілося знати, чому батько так журиться через те, що колись відмовився назвати старшу дочку Хайме III своєю невісткою. Проте він бачив, що зараз герцоґ не схильний вдаватися в деталі, а тому стримав свою цікавість, відклавши з’ясування цього питання до кращих часів.
— Що було, те спливло, батьку. Коли вже зайшла про це мова, я теж не безгрішний. Мій перший шлюб не можна назвати вдалим, і ваші докори того пам’ятного дня були образливі за формою, але справедливі по суті. Тоді я був нестямно закоханий і вчинив як звичайна людина, а не як державний муж, не замислюючись над наслідками свого вчинку. Друзі намагалися напоумити мене, навіть Ернан, і той мусив визнати… — Філіп не закінчив своєї думки і махнув рукою, ніби відганяючи від себе сумні спогади та важкі думи. — Але зараз, — твердо продовжив він, — я вирішив обрати собі дружину, виходячи суто з державних міркувань, керуючись інтересами всього нашого роду.
— Ось виходячи з таких міркувань, — з готовністю відгукнувся герцоґ, — я пропоную на твій розгляд два варіанти: або шлюбний та політичний союз із могутньою європейською державою, або шлюб з багатою спадкоємицею, який дозволить нашому родові стати не просто найвпливовішим, а й домінуючим у всій Ґаллії.
— Багата спадкоємиця, це Марґарита Наварська? — здогадався Філіп.
— Так, вона, — ствердив герцоґ. — Дочка Александра Десятого.
— Гм… Кажуть, дика штучка.
— І дуже вигідна для нас партія. З усіх поглядів вигідна. Проте…
— Проте, — жваво підхопив Філіп, — з доброчесністю Марґарити… як би це сказати пристойніше?… словом, не все гаразд.
— Ти також не чернець, сину мій, — з добродушною усмішкою парирував герцоґ. — Гадаю, що спадок — ціле королівство, хоч і невелике, — дає нам вагомі підстави для поблажливості. Наразі мене турбує не сумнівна цнота наварської принцеси, а деякі інші особливості її характеру.
— А саме?
— Те, що ти сказав. Вона дика штучка.
Філіп самовпевнено осміхнувся:
— Ну, це вже мій клопіт. Я їй швидко кігті обламаю.
Герцоґ похитав головою:
— Не так все просто, Філіпе. Щоб обламати їй кігті, як ти висловлюєшся, слід щонайперше одружитися з нею. А з цим якраз і може виникнути заминка.
— Так, справді, — мовив Філіп, куйовдячи своє золотаве волосся. — Кажуть, що Марґарита й думати не хоче ні про яке заміжжя, а королю бракує рішучості своєю волею примусити її до одруження.
— Отож-то й воно. Відколи помер принц Рікард і Марґарита стала наступницею престолу, дон Александр майже щомісяця отримує дуже заманливі пропозиції — і всі їх відхиляє. Попервах він чинив так з власної ініціативи, мовляв, його дочка ще мала, нехай підросте трохи, а потім уже затялася сама Марґарита: не хочу, каже, заміж, і квит — видно, ще не нагулялася досхочу. Щоразу, коли батько заводить з нею розмову про її можливе одруження, вона влаштовує йому бурхливі сцени — то з криками та лайкою, то зі сльозами — в залежності від настрою. Коли ж король пробує наполягти на своєму, Марґарита геть скаженіє, влаштовує істерику і вчиняє справжній погром, трощачи все, що підвертається їй під руку.