Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 18)
Розімлілий від випитого вина Ернан хитро всміхався. Після повернення він уже встиг побачитися з Ґастоном д’Альбре, і вони дуже приємно провели вечір, смакуючи пікантні історійки про толедського гульвісу дона Феліпе з Кантабрії.
— Що правда, то правда, — промовив Шатоф’єр. — Філіп змалку був неабияким серцеїдом, дівчата довколо нього так і вилися. А в Кастилії він так загуляв… Між іншим, пліткарі кажуть, що навіть Констанца Орсіні не встояла перед Філіповими чарами.
Герцоґ насилу сховав усмішку.
— Сумніваюся, — сказав він. — Філіп дуже поважає принца Альфонсо, щоб звабити його дружину. В усякому разі я в це не вірю.
— А от щодо Марії Араґонської ніяких сумнівів немає, — правив своєї Ернан. — Не даремно ж принц Фернандо де Уельва так уївся на Філіпа. Ще б пак! Адже з ласки вашого сина у нього виросли
Герцоґ кивнув:
— Авжеж, до мене доходили чутки, що тоді був добрячий скандал. Однак про цей роман розповідають стільки всього, що я навіть не знаю, чому вірити, а чому ні, важко зрозуміти, де кінчається правда й починається вигадка. Так, за моїм відомостями, Філіп збирався одружитися з Бланкою, і про серйозність його намірів свідчило хоча б те, що восени він звернувся до найсвятішого отця за дозволом на цей шлюб. Аж раптом я дізнаюся, що король якось похапцем віддав Бланку за ґрафа Біскайського. Дивина та й годі! — Герцоґ розгублено знизав плечима. — І якщо це Філіп відмовився від шлюбу з нею, то він утнув велику дурницю. Бланка була б чудовою партією для нього. Кажуть, вона гарна, розумна, порядна. До того ж батько зробив її ґрафинею Нарбонською — ще коли ладив її за дружину Авґустові Юлію Римському.
— Гарний посаг, — погодився Шатоф’єр. — Було б заманливо приєднати Нарбон до Ґасконі. Якщо коли-небудь Філіп надумає потіснити свого дядька з престолу, то він ще пошкодує, що свого часу не одружився з принцесою Бланкою.
Герцоґ пильно подивився на Ернана, але від коментарів утримався.
„Нове покоління,“ — з сумом подумав він, втомлено опустивши погляд. — „Молоде, невгамовне, войовниче. Боюся, дуже скоро настане край хиткому миру в Ґаллії…“
Цієї миті за живою зеленою стіною з виноградної лози почулося шелестіння ґравію під чиїмись ногами і рипіння шкіряного взуття. Кроки були швидкі, впевнені, вони лунали чимраз ближче й затихли біля входу в альтанку.
Герцоґ підвів очі й побачив на порозі невисокого стрункого юнака двадцяти років, із золотистим волоссям і небесно-синіми очима. Його костюм та черевики були покриті свіжим пилом, а строкате перо на капелюсі зламане. На вродливому обличчі юнака блукала збентежена усмішка.
— От я й повернувся, батьку, — схвильовано мовив він.
Лише з другої спроби герцоґові вдалося звестись на ноги.
— Ласкаво прошу додому, Філіпе, — важко дихаючи, сказав він і, спершись рукою на край стола, зробив один невпевнений крок назустріч синові. — Я радий, що ти повернувся до мене… — Тут голос його зірвався на схлип. Долаючи раптову слабість, він швидко підступив до Філіпа і після секундних коливань міцно обняв його за плечі. — І пробач мені, синку. Якщо зможеш…
Філіп теж схлипнув. На очі йому набігли сльози, та він не соромився їх. Лише зараз він у повній мірі збагнув, як бракувало йому раніше батьківської любові й турботи. Упродовж багатьох років між двома рідними по крові людьми стояла тінь давно вмерлої жінки — дружини одного, матері іншого. Вона заважала їм зблизитися, зрозуміти один одного, відчути себе членами однієї сім’ї; вона була каменем спотикання в їхніх стосунках. І знадобилося цілих два десятиріччя, щоб вона, нарешті, пішла туди, де їй належало бути — у царство тіней, звільнивши в чоловіковім серці місце для сина, а синові повернувши батька…
Незабаром біля фонтана перед альтанкою зібралися майже всі герцоґові дворяни, а той, відступивши на крок, ніяк не міг відвести від Філіпа сяючого погляду. Вперше він дивився на нього очима, з яких спала облуда минулих літ, уперше він бачив у ньому свого сина, свою кров і плоть — а також кров і плоть жінки, яку любив понад усе на світі.
— Господи! — прошептав герцоґ. — Таж у тебе материнська усмішка, Філіпе!… Як я не помічав цього раніше?
— Раніше я ніколи не всміхався у вашій присутності, — тихо відповів той. — Тепер буду… Неодмінно буду…
Розділ IX
Між подіями, описаними у двох попередніх розділах, лежить відрізок часу завдовжки майже сім років. Про Філіпове кохання до Луїзи можна скласти мелодраматичну історію з трагічним фіналом, а про його любовні пригоди в Толедо — грубу збірку новел у жанрі крутої еротики, проте це завело б нас далеко вбік від торованого нами шляху. Тому ми, не мудруючи зайве, вчинили так, як вчинили, — одним махом перестрибнули через ці сім років і… зупинилися в розгубленості. Життя — це пісня, а з пісні слів не викинеш; так і прожиті Філіпом літа на чужині не можна просто викреслити з його біоґрафії. А тим більше, що при кастильському дворі його життя тісно перепліталося з життям іншого героя нашої повісті, вірніше, героїні, про яку зараз і піде мова…
У розмові герцоґа з Ернаном де Шатоф’єром уже згадувалося про принцесу Бланку, старшу дочку кастильського короля, та про її буцімто любовний зв’язок з Філіпом. Ми збираємося прибрати завісу таємничості над їхніми стосунками, і тоді нашому поглядові відкриється дещо цікаве, геть несподіване і навіть курйозне. Коротко, це розповідь про те, як людським поголосом було знеславлено добре Бланчине ім’я і як з нареченої імператора Римського вона перетворилася на дружину ґрафа Біскайського.
Ставлення Філіпа до Бланки від самого моменту їхнього знайомства було особливим, відмінним від його ставлення до решти жінок — і не тільки тому, що їхня дружба мала винятково цнотливий характер, а ще й тому, що сама Бланка була незвичайна дівчина. Коли навесні 1447 року Філіп приїхав до Толедо, Бланці заледве минуло одинадцять років, і вона щойно стала дівчиною в повному розумінні цього слова, але вже тоді була надзвичайно приваблива й жадана. Невисока, тендітна шатенка з великими темно-карими очима, Бланка зачаровувала Філіпа не так своєю зовнішністю (що була в неї нічим не примітною), як красою своєю внутрішньою, гострим та гнучким розумом, м’якістю, навіть лагідністю в поводженні з людьми, що якимсь незбагненним дивом поєднувалось у ній з владністю й зарозумілістю, а також певною в’їдливістю. Філіп уникав називати її красунею (що, за великим рахунком, було б неправдою), але він вважав її прекрасною. Невдовзі після знайомства Бланка та Філіп стали добрими друзями, і це давало пліткарям багату поживу для пересудів, а в Альфонсо раз по раз викликало приступи ревнощів: він був дуже прив’язаний до старшої із своїх сестер, а в глибині душі безнадійно закоханий у неї.
Дорослішаючи, Бланка дедалі дужче приваблювала Філіпа, і чимраз частіше він думав про неї, як про свою майбутню дружину. Думав мимоволі — оскільки свідомо гнав геть будь-які думки про одруження. Луїзина смерть розтоптала його наївні дитячі мрії про щасливий шлюб, про затишне родинне вогнище, і згодом, навіть змирившись із втратою коханої, він не підпускав жодної жінки надто близько до свого серця, бо панічно боявся знову відчути біль і гіркоту втрати. Уперше Філіп подумав про шлюб, як про щось цілком реальне для себе, лише на третьому році свого перебування в Толедо, коли вже вкотре спробував був наповнити свою стару дружбу з Бланкою новим змістом і для початку вирішив поцілувати її не в щічку, як це було в них заведено, а в уста. Як і в усі попередні рази, нічим добрим це не скінчилося: Філіп отримав чергового відкоша, а на додаток — ляпаса, в нагороду за настирливість. І саме тоді сердито подумав:
„Схоже, вона стане моєю жінкою не раніше, ніж стане моєю дружиною.“
Ця думка не на жарт перелякала Філіпа, але водночас виявилася надто спокусливою, щоб він міг просто відкинути її. Бланка, якій на той час уже минуло чотирнадцять, поступово затьмарювала в його очах усіх інших жінок та дівчат, його вабило до неї з нездоланною силою, і він просто згоряв від бажання пізнати її. Разом з тим, його підозри, що вона належатиме йому лише на подружньому ліжку, чимдалі міцнішали, аж поки переросли в тверде переконання.
На відміну від своїх братів Альфонсо та Фернандо, обидві кастильські принцеси, Бланка й Елеонора, були виховані в дусі суворої пуританської моралі, сповідуваної їхнім батьком, королем Фернандо IV, якого за надмірну доброчесність сучасники прозвали Святенником. Особливо сильно це виховання позначилося на Бланці: вона змалку панічно боялася гніву Господнього, тремтіла перед дияволом і щиро вважала слова „гріх“ та „злочин“ синонімами. Як і більшість толедських дівчат її віку, вона була закохана в Філіпа, але навіть у думках не припускала можливість позашлюбних стосунків з ним — з її погляду це було не краще, ніж убивство чи державна зрада. Правда, що дорослішою вона ставала, то важче їй було протистояти своїм „гріховним бажанням“, проте Бланка була дівчина виняткової сили волі, і щоразу їй вдавалося подолати свою хвилинну слабкість. Філіп дедалі більше заплутувався в її тенетах, і хоч він, як і раніш, регулярно пускався в загули й цілком заслужено тішився репутацією небезпечного серцеїда, все явно йшло до того, що рано чи пізно він звернеться до короля з проханням руки його старшої доньки. А що ж до Бланки, то вона стала живою леґендою кастильського двору, і багато батьків ставили її за приклад своїм безпутним дочкам, що не зуміли встояти перед Філіповими чарами.