Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 17)

— І таким чином, — вагомо додав Ернан, — Франція стиснеться до тих меж, у яких була на початку правління Філіпа-Авґуста Великого… Гм. Майже до тих меж. Адже ґрафства Сент, Анґулем та Байона й досі залишаються під владою французької корони.

Герцоґ проіґнорував цей вельми прозорий натяк і замість відповіді уважно придивився до Ернанового супутника, на якого попервах кинув лише побіжний погляд.

Власне кажучи, зовнішність юнака не справляла особливого враження. Це був стрункий, невисокий на зріст світлий шатен років вісімнадцяти. Його обличчя не відзначалося вродою, але й не мало якихось значних вад, було просто симпатичним і важко запам’ятовувалося. Хіба що погляд карих очей юнака, спокійний, вдумливий і зосереджений, не вписувався в рамки його непримітної зовнішності.

Ернан, здавалося, чекав цього моменту і квапливо промовив:

— Перепрошую, монсеньйоре. Я забув відрекомендувати вам мого двоюрідного брата Ґабріеля де Шеверні. Його сестра Луїза була дружиною вашого сина.

Юнак підвівся і шанобливо вклонився.

Герцоґ знову поглянув на Ґабріеля, але тут-таки винувато опустив очі.

„Так-так!“ — задоволено подумав Ернан. — „Схоже, Філіп не помилився. Це й справді нагадує каяття.“

В альтанці запанувала прикра мовчанка, що тривала кілька хвилин, аж поки з’явилися слуги з частуванням для герцоґових гостей. Вони притьмом накрили стіл, рясно позаставлявши його вазами з садовиною, фруктами, джемами та печивом, а також глеками з прохолоджувальними напоями й різного ґатунку вином. Ернан без зайвих церемоній допався до їжі — він завжди був не проти перекусити, а прогулянка з Кастель-Ф’єро до Тараскона лише підігріла його апетит. Підбадьорений кузеновим прикладом, Ґабріель де Шеверні взяв з вази медовий пряник і наповнив свого келиха шербетом.

Поступово між герцоґом та Ернаном зав’язалася розмова, що здебільшого точилася довкола невдалого хрестового походу короля-навдахи Філіпа-Авґуста Третього. У перервах між поглинанням солідних порцій печива з яблучним джемом та значних доз вина Шатоф’єр розповідав про битви хрестоносців із сарацинами, про їхні перемоги й поразки, відверто визнаючи, що останніх було більше. Зокрема він детально описав обставини полонення французького монарха єгипетським султаном, оскільки сам був безпосереднім учасником тієї фатальної для короля сутички і лише якимсь чудом уникнув полону або смерті. Про те, як Шатоф’єр та ще один лицар, Гуґо фон Кліпенштейн, виривалися з оточення, прокладаючи собі шлях крізь численні лави ворога, серед хрестоносців ходили справжні леґенди. Ернан, якому ніколи не загрожувало померти від скромності, не змигнувши оком переказав одну з таких леґенд, щоправда (слід віддати йому належне), найближчу до дійсності.

— Мій син також воює з невірними, — зауважив герцоґ, скориставшись паузою в розповіді Ернана, коли той заходився деґустувати варення з айви. — Десь в Андалусії.

— Вже не воює, — з набитим ротом заперечив Ернан. — Нещодавно Кастилія та Ґранада знов уклали між собою перемир’я.

Герцоґ здивовано підвів брови:

— А я про це не чув. Звідки ви знаєте?

— Ну… — трохи невпевнено протягнув Шатоф’єр. — Я дізнався про це від вашого сина.

— Вже отримали від нього листа?

— М-м… В певному розумінні. Як мені стало відомо, минулого тижня дон Альфонсо підписав з ґранадським еміром відповідний договір.

— Дон Альфонсо? — перепитав герцоґ. — Чому він, чому не король?

— Філіп розповідав, що останнім часом дон Фернандо дуже заслаб, тому командування кастильською армією взяв на себе дон Альфонсо.

— Зрозуміло… Ні, стривайте! — Очі герцоґа раптом зблиснули, і він так пильно подивився на Ернана. — Ви сказали: „Філіп розповідав“. Що це означає? Ви отримали від нього листа чи все-таки…

— Так, — кивнув Ернан. — Зараз він у моєму замку.

— Ясно. — Герцоґ трохи помовчав, заглиблений у похмурі роздуми, потім спитав: — Філіп розповідав вам про мого листа?

— Так.

І знову мовчання.

— Ну що ж, — врешті обізвався герцоґ. — З мого боку було б безглуздо сподіватися, що він миттю забуде про всі образи і прибіжить прямісінько до мене. Для цього Філіп надто гордий і самолюбний… А втім, хто б не образився, якби його, мов шолудивого пса, прогнали з рідного дому. Не знаю, чи зможе він колись забути це і простити мені всю кривду, що її зазнав від мене.

У словах герцоґа було стільки болю й гіркоти, що зворушений Ернан запевнив його:

— Філіп не злопам’ятний, монсеньйоре, і не тримає на вас зла. — Потім, повагавшись трохи, він додав: — А Господь милосердний.

Герцоґ важко зітхнув:

— Те ж саме сказав мені на прощання Філіп. Але тоді я не прислухався до його слів, я взагалі не хотів ні чути його, ні бачити. І лише потім, коли він поїхав до Кастилії, почав розуміти, як багато він для мене значив… Хай простить мене Бог, я не любив жодного зі своїх дітей, а Філіп узагалі був у мене на особливому рахунку. Та разом з тим, сам про те не здогадуючись, я дуже дорожив ним і десь у глибині душі завжди ним пишався. Філіп був відрадою для мого батьківського самолюбства, адже Ґійом та Робер… Ніде правди діти: я соромився їх обох, особливо Ґійома. — Герцоґ зробив паузу і сумно подивився на Шатоф’єра. Проте в його погляді не було ні ворожості, ні осуду, а була лише сліпа покірливість долі. — Тепер Ґійом мертвий, а Робер… Робер так і лишився дрібним негідником, і тільки брак розуму та вроджені лінощі не дозволяють йому вчинити якесь серйозне паскудство. Правду кажучи, я навіть радий, що він поїхав до Марсану. Здаля його численні вади не так муляють мені очі.

Герцоґ знову замовк, наповнив келиха вином і відпив кілька ковтків.

— А от Філіпа мені бракує, — задумливо мовив він. — Майже сім років мені знадобилося, щоб усвідомити це. Майже сім років я змарнував на боротьбу із собою та зі своєю пихою — адже саме я мусив зробити перший крок до примирення.

— І ви його зробили, монсеньйоре, — сказав Ернан.

— Так, зробив. Та чи не запізно? Я так довго й уперто відштовхував від себе Філіпа, що, боюсь, він не зможе й не захоче повернутися до мене… як мій син. Він житиме тут, буде моїм спадкоємцем — але не сином.

— Запевняю вас, монсеньйоре, ви помиляєтеся, — переконано відповів Шатоф’єр. — Філіп, як і раніше, шанує вас. І до речі, про спадок. Як я зрозумів з Філіпових слів, ви не лише визнаєте його своїм спадкоємцем, але й збираєтеся передати йому у володіння Беарн з Балеарами.

— Ах, це! — недбало відказав герцоґ, ніби мова йшла про якусь дрібницю. — Так, я поступлюся Філіпові Беарном, а ще зроблю його співправителем Ґасконі, аби він не почувався біля мене хлопчиком на побігеньках. Після всього, що сталося між нами сім років тому, для нього така роль була б принизливою.

„Це вже точно,“ — подумав Ернан і схвально кивнув.

— Ну а я, — продовжував герцоґ, — з радістю перекладу частину державних турбот на його плечі. Я вже старий, а він молодий і енерґійний, та й здібностей йому не бракує. Я чув, що він добре справляється з Кантабрією і вже зарекомендував себе в Кастилії як зрілий державний муж.

— Він зарекомендував себе ще тут, у Ґасконі, — зауважив Ернан. — Коли зумів залучити на свій бік більшість вельмож та сенаторів.

Це вже був удар по лежачому. Герцоґ вимушено всміхнувся і перевів сумний погляд на Ґабріеля, який за весь цей час не зронив жодного слова і лише уважно слухав їхню розмову. Він почувався дуже незатишно в товаристві одного з найзнатніших і наймогутніших князів християнського світу.

— Пане де Шеверні, — м’яко заговорив герцоґ. — Якщо я не помиляюся, шість років тому ви кілька місяців гостювали у Філіпа в Кантабрії. Чи це був ваш старший брат?

— Це був я, монсеньйоре, — відповів Ґабріель. — Я старший з братів. У вересні сорок п’ятого року я приїхав на запрошення вашого сина і пробув у Сантандері до весни сорок шостого.

— Тобто до смерті вашої сестри?

— Я повернувся до Франції через місяць після того, як померла Луїза. Вірніше, мене забрав батько . Він звинуватив вашого сина у смерті Луїзи і… — Ґабріель глибоко вдихнув, набираючись сміливості. — Даруйте, монсеньйоре, але він вважає, що це у вас на зразок сімейної традиції… мм… коли жінки вмирають під час пологів.

Герцоґ спохмурнів, але не образився.

— Можливо, ваш батько недалекий від істини, юначе, — глухо промовив він. — Адже в Писанні сказано, що гріхи батьків спокутують діти. І повірте, мені шкода, що кара Божа впала на вашу сестру, ні в чому не винну дівчину… — Герцоґ помовчав, гадаючи, чи не для того Ернан привів сюди Ґабріеля, щоб викликати в нього докори сумління. — А після того ви більше не бачилися з Філіпом?

— До вчорашнього вечора, ні.

— Я чув, що в Кантабрії ви потоваришували.

— Смію сподіватися, монсеньйоре, що ваш син досі вважає мене своїм другом. Усі ці роки ми з ним регулярно листувалися, хоча мій батько був категорично проти. Коли до нас дійшли чутки про… про поведінку пана ґрафа, він розцінив це як образу пам’яті Луїзи, і вимагав від мене, щоб я припинив з ним будь-які стосунки.

— Але ви не припинили?

— Ні, монсеньйоре. Я пішов проти батькової волі, бо не поділяв його думки про вашого сина.

Герцоґ важко зітхнув:

— Атож, ваш батько надто категоричний. Філіпова поведінка варта суворого осуду — з цим важко не погодитись; але такий уже він за вдачею. Серед людей немає безгрішних, у кожного є свої недоліки, і його велелюбність… втім, будемо відверті, його розпусність — одна з незаперечних його вад. Боюсь, це в нього в крові, від народження.