Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 16)

Слідом за вельможею-тамплієром їхав невисокий стрункий юнак, вочевидь, його супутник. Одягнений був скромно й невибагливо, але зі смаком. Погляд його виказував деяку настороженість; він явно побоювався, що натовп, пропустивши тамплієра, знову зімкнеться перед ним, тому тримав напоготові шпагу, що трохи додавало йому впевненості.

Незабаром обидва вершники перетнули майдан і зупинилися перед брамою внутрішнього фортечного муру, за яким стояв герцоґський палац.

— Чого бажає велебний пан лицар? — шанобливо спитався старий слуга, що тієї ж миті, наче з-під землі, вигулькнув перед ними.

Велет спритно зіскочив з коня. Услід за ним, уклавши шпагу в піхви, спішився і його супутник. Їхніх коней за знаком слуги підхопили за поводи конюхи.

— Не називай мене велебним, шановний Еміліо, — промовив лицар у відповідь, і його густо засмагле обличчя осяяла промениста усмішка. — Плюнь на плащ і краще придивися до мене. Невже я так змінився?

Старий Еміліо примружився, розглядаючи гостя, а відтак сплеснув руками й радісно вигукнув:

— Лишенько! Пане де Шатоф’єр! Даруйте, що не впізнав вас відразу, монсеньйоре, старію вже… То, значить, ви живі?

— Аж ніяк, — похитав головою Ернан. — На жаль, я загинув у Палестині, царство мені небесне. А це з тобою розмовляє мій дух.

Слуга захихотів:

— Ах, перепрошую, монсеньйоре. Це справді було дурне питання. Просто я дуже радий бачити вашу світлість живим-здоровим.

— Цілком поділяю твою радість, Еміліо, — сказав Шатоф’єр. — Пан герцоґ зараз удома?

— Атож, монсеньйоре, вдома. Дон Філіп якраз відпочиває в парку.

— То відведи нас до нього.

— З превеликим задоволенням, монсеньйоре, — уклонився слуга.

І вони пішли.

— Гай-гай! Як ви змінилися, як змужніли, пане ґрафе! — знову заговорив Еміліо, на ходу оглядаючи Ернана. — Ну, зовсім не впізнати того хлопчака… а втім, уже й тоді справжнього богатиря. Ми про вас частенько згадуємо, монсеньйоре, особливо ж як ви билися з паном Ґійомом… — Він гидливо сплюнув. — Хай душа його довіку не знає спокою в пеклі…

Як і переважна більшість старих слуг герцоґа, Еміліо відверто захоплювався вчинком Ернана, що за інших обставин — якби Ґійом був бодай трохи порядною людиною — можна було б розцінити як кричущий вияв нелояльності до свого пана. Та ба: герцоґ, і той не тримав зла на винуватця смерті його старшого сина. Не бувши засліпленим батьківською любов’ю, він не мав жодних ілюзій щодо особистих якостей Ґійома і дійшов цілком слушного висновку, що то була кара Божа, а отже, не годиться ображатися на знаряддя, обране для цієї мети Всевишнім. Так чи інакше, у відносинах між герцоґом та Ернаном не було ворожості, як, проте, й особливої теплоти. Після тієї дуелі вони бачилися лише лічені рази, і всі їх зустрічі мали суто діловий характер. Потім Ернан вступив до ордену тамплієрів і залишив Ґасконь, а наприкінці 1448 року приєднався до хрестового походу в Палестину, організованого Філіпом-Авґустом III Французьким[11]. Відтоді про Шатоф’єра не було ні слуху, ні духу, якщо не враховувати помилкової звістки про його загибель, яку він спростував найрішучішим чином, повернувшись додому цілим і неушкодженим.

Старий слуга провів Ернана та його супутника до великого парку, який з трьох боків був оточений будівлею палацу, що за своєю формою нагадувала грецьку літеру „П“, а з четвертого — власне внутрішнім фортечним муром, досить високим, аби приглушувати гамір бурхливого зовні міського життя.

Після круговерті Головного майдану молодим людям здалося, що якимсь незбагненним дивом вони потрапили в чарівне царство тиші та спокою. Лише зрідка тут шумів вітерець у кронах дерев, ліниво, мовби знехотя, поспівували пташки, і тільки гарненько прислухавшись, можна було почути слабкий відгомін людського гамору, від якого їм ледве не позакладало вуха, коли вони пробиралися крізь натовп.

Оскільки всі закутки парку були знайомі Ернанові з дитинства, Еміліо сказав:

— А далі ви вже йдіть без мене, ласкаві панове. Сьогодні дон Філіп ще похмуріший, ніж звичайно, і хтозна, чи не розгнівається на мене, коли я його потурбую.

— А де він зараз?

— Мабуть, в альтанці біля фонтану.

— Гаразд, — кивнув Ернан. — Можеш іти.

Слуга поклонився гостям і залишив їх удвох.

— То, може, ти підеш сам, а я зачекаю тут? — спитав у Шатоф’єра його супутник. Говорив він із виразним франсійським акцентом, слова вимовляв м’яко і протягло, а не уривисто та енерґійно, як це робили мешканці Піренеїв.

— Якого ще дідька? — здивувався Ернан.

— Ну… Незручно якось… І взагалі, нам слід було зачекати, поки прокинеться Філіп. Не до вподоби мені ця вистава. Краще вже я…

— Ти це кинь! — суворо урвав його Ернан. — Я знаю, що роблю. Мені треба у всьому розібратися, надто вже дивні речі я почув від Філіпа… Ану ходімо! Буду я ще зважати на твої дівочі примхи.

Юнак скорився, і обоє неквапно рушили вздовж широкої алеї, облямованої обабіч акуратно підстриженими декоративними кущами. Натренованим оком Ернан помічав найменші ознаки занепаду й запустіння, що з’явилися тут за останні сім років, і скрушно хитав головою. Свого часу справжнім господарем парку був Філіп. Він піклувався про нього, наглядав за порядком, не дозволяв садівникам байдикувати й щедро винагороджував їх за старанну роботу. Так, скажімо, мавританський фонтан, що став справжньою окрасою парку, було споруджено одинадцять років тому на його власні кошти… Але все це залишилося в минулому, в далекій країні їхнього дитинства, зворотний шлях у яку для них уже закритий.

Посивілий і помітно змарнілий герцоґ Аквітанський сидів на дубовій лаві у просторій альтанці біля фонтану, густо оплетеній довгими пагонами виноградної лози. Він зосереджено читав якусь книгу і не відразу помітив гостей, що зупинилися біля входу і, поскидавши капелюхи, ґречно вклонилися.

— Моє шанування, монсеньйоре, — привітався Ернан.

Герцоґ ледь здригнувся від несподіванки і підвів на відвідувачів свій втомлений погляд.

— Добридень, пане де Шатоф’єр, — незворушно відповів він. — Радий бачити вас у доброму здоров’ї. Я від самого початку підозрював, що чутки про вашу загибель трохи перебільшені… І вас вітаю, добродію, — кивнув він юнакові, відкладаючи убік книгу. — Прошу сідати, панове.

Дарма що сам герцоґ помітно постарів, і його колись золотаве волосся стало срібним, голос він мав, як і раніше, чистий та звучний, от тільки ще виразніше бриніли в ньому сумовиті нотки.

Поки молоді люди влаштовувалися на лаві за невисоким круглим столом, герцоґ покликав свого камердинера, який вештався поблизу, і наказав принести для гостей частування. Коли слуга подався виконувати це доручення, герцоґ зміряв Ернана пильним поглядом і промовив:

— Сподіваюсь, ґрафе, вас можна привітати із вдалим поверненням.

— Ще б пак! — Ернан випростав могутні, мов стовбури, ноги і всією вагою відкинувся на спинку дубової лави, яка жалібно заскрипіла від такого безцеремонного поводження з нею. — Як бачите, я цілий і неушкоджений, на здоров’я гріх скаржитися. Та й збитків ніяких не зазнав, навпаки навіть — лише примножив свій статок.

— Однак, — зауважив герцоґ, — цього не можна сказати про весь ваш похід, якому, до речі, я ніколи не співчував. Адже французький король досі в полоні.

— Був у полоні, — уточнив Шатоф’єр. — За останніми відомостями, він відкупився за сімдесят тисяч срібних марок і скоро має повернутися до Європи.

— Сімдесят тисяч, — повільно повторив герцоґ, подумки перераховуючи цю суму на ґалльські скудо. — Не скажу, що дешево обходиться Франції звільнення Гробу Господнього. Філіп-Авґуст Третій править країною вже дванадцять років, за цей час він організував три хрестові походи, не відвоював ні клаптика Святої Землі, зате втратив усі свої північні землі і геть спустошив французьку скарбницю. Між іншим, ґрафе, вам відомо, що герцоґ Нормандський оголосив про розрив союзницьких відносин з Францією і звернувся до Святого Престолу з проханням звести його в королівське достоїнство?

— Авжеж, я чув про це. Та чи задовольнить папа його клопотання?

— Особисто я не бачу ніяких серйозних підстав для відмови. В угоді про союз Нормандії з Францією є пункт, згідно з яким Нормандія залишає за собою право виходу зі складу королівства в разі незадовільного управління об’єднаною державою. А те, що справи у Франції кепські, зрозуміло навіть дитині.

— Безперечно, — погодився Ернан.

— І Франція зараз не в тому стані, щоб протиставити цьому пункту угоди свою військову міць, — вів далі герцоґ. — Королю доведеться змиритися з цим, як раніше він змирився із втратою Бретані, Фландрії та Франш-Конте. А що ж до папи Павла, то хоч він і дав своє благословення на ваш похід, йому була не до душі ця авантюра. На його думку, католицькому світові слід було поберегти свої сили для майбутнього походу проти турків, і тут я цілком згоден з ним. Звісно, шкода, що Єрусалим досі перебуває в руках невірних; але з іншого боку, якщо послідовникам Магомета вдасться захопити Константинополь, це обернеться великою бідою для всього християнства — не тільки східного, а й західного. Тож зараз король Франції не тішиться благоволінням Святого Престолу, і я дуже сумніваюся, щоб папа став на захист цілісності Французької держави. Втім, не виключено, що герцоґові Нормандському буде відмовлено в титулі короля, проте ніщо не завадить Нормандії повернутися до свого колишнього статусу великого князівства.