Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 140)

— Бо його правдиве покликання — стати королем Ґаллії в ім’я її прийдешньої могутності та процвітання. Я переконаний, що саме йому призначено зібрати всі ґалльські землі — принаймні, більшу їх частину, — в єдину державу. Даруйте, ваша величносте, я дуже шаную вас і з повагою ставлюся до вашої країни, але Ґаллія — моя вітчизна.

— Зрозуміло! Отже, ви полум’яний патріот своєї землі?

— Можна сказати й так. Проте я був би нещирий, якби приховав від вас свої особисті мотиви… Чи еґоїстичні — це вже як вам буде завгодно їх назвати. Саме з Філіпом пов’язані всі мої плани на майбутнє, але якщо він одружиться з пані Бланкою, я залишуся біля розбитого корита. Кастилія, може, й прийме Філіпа за свого; напевно, так воно й станеться. А от я завжди буду для неї чужинцем, мені тут нічого не світить. Тому, государю, я категорично проти того, щоб Філіп і ваша сестра побралися. Я не обіцяю вам, що змирюся з цим шлюбом. Навпаки — я докладу всіх зусиль, щоб перешкодити його здійсненню. Я дуже гордий і честолюбний, щоб отак, без боротьби, відмовитися від своїх планів. Перепрошую за прямоту, государю, але я, з поваги до вас, не хочу лукавити з вами.

Який час Альфонсо мовчав, поринувши в роздуми.

— Що ж, пане ґрафе, — нарешті промовив він. — Завдяки вам, після моєї смерті кермо королівської влади опиниться в надійних руках, і з мого боку було б чорною невдячністю забути про це і проіґнорувати ваше побажання. Так і бути: я не наполягатиму на тому, щоб Філіп одружився з Бланкою, хоч і вважаю це за доцільне. Нехай він сам вирішує, як йому вчинити… А тепер, прошу, залиште мене. Я хочу трохи відпочити, перш ніж збереться Державна рада. Приходьте і ви з паном д’Альбре. От побачите, які будуть пики в моїх вельмож, коли я повідомлю про страту Фернандо і проголошу Бланку наступницею престолу… Ага, трохи не забув! Коли вийдете, покличте до мене капітана ґвардії, пана де ла Куеву. Треба негайно взяти під варту ґрафа Саламанку і першого міністра, поки вони не втекли. Адже я ще король, правда?…

Розділ LXIX

Хоч як Бланка з Філіпом не квапилися в Толедо, зачувши про хворобу короля, вони мало не спізнилися. Лише завдяки тому, що на півдорозі Бланка, незважаючи на палкі протести Філіпа, вирішила пересісти з карети на коня, їм усе ж вдалося випередити смерть на кілька годин.

На час їх прибуття Альфонсо ще залишався при тямі. З гідною подиву впертістю він продовжував чіплятися за життя і зберігав ясний розум, але останні сили невблаганно покидали його. Він вже сповідався, причастився і тепер нерухомо лежав на широкому ложі в просторій опочивальні, тихим, та все ще твердим і впевненим голосом диктуючи писарям свої останні розпорядження: таку-то суму він заповідає такому-то монастиреві з тим, щоб були відзначені роковини його смерті, таку-то реліквію він дарує соборові Святого Якова Компостельського, таких-то своїх дворян він винагороджує за вірну й віддану службу, тощо. В опочивальні зібралася королівська рідня, державні сановники, могутні вельможі — ґранди Кастилії, вище духовенство, просто наближені короля, а також міські старійшини та посли іноземних держав. Всі вони з нетерпінням чекали на появу наступниці престолу, яка щойно прибула до палацу і зараз квапливо опоряджалася з дороги, щоб з’явитися перед братом у належному вигляді.

Чекання тривало недовго, і незабаром до опочивальні ввійшла Бланка в супроводі Філіпа, Ґастона д’Альбре та Ернана де Шатоф’єра. Присутні миттю замовкли і шанобливо розступилися перед нею. Завчасно попереджений король припинив диктувати, перевів свій погляд на сестру і кволо всміхнувся їй. Бланка зупинилася в головах його ложа і стала навколішки.

— Брате…

— Радий тебе бачити, сестро, — хрипко промовив Альфонсо, тон його потеплішав. — Якраз твоєї присутності мені дуже бракувало. Сідай, поговоримо.

Бланка сіла на стілець, що його послужливо підсунув до неї королівський камергер, і спрямувала на брата сумний погляд своїх великих карих очей. На її віях заблищали сльози.

— І ви, Філіпе, також підійдіть, — додав Альфонсо. — Мій найкращий друг і моя найкраща подруга — ви обидва зі мною в мою смертну годину… Нехай Нора не ображається, вона була батьковою улюбленицею, але ти, Бланко, завжди була мені ближча, дорожча, рідніша…

— Я знаю це, брате, — тихо сказала Бланка. — Я теж люблю тебе.

Вони помовчали, згадуючи минуле. Філіп дивився на виснаженого хворобою короля, якого лише півтора місяці тому він бачив квітучим, повним життєвих сил та здоров’я, і поступово в ньому закипала лють. Сталося царевбивство — не злочин проти окремого людського життя, а злочин проти всього людства. Убити намісника Божого, означало замахнутися на найсвятіші підвалини існуючого ладу. Як і кожен государ, Філіп ототожнював себе з державою, а державу сприймав як самодостатню цінність.

— Недовго я правив, — врешті заговорив король. — Півроку, якихось шість місяців. Стільки всього хотів зробити… Та не встиг…

— Ти багато зробив для країни, — схлипуючи, прошептала Бланка. — Дуже багато…

Альфонсо ствердно кивнув — одними лише повіками, які опустилися, а за мить піднялися знову.

— Сподіваюся, нащадки не забудуть, що це за мого правління Іспанія остаточно звільнилася від маврів. Зрештою, королі народжуються не для довгого життя, а для слави… — Помітивши, як по Бланчиній щоці котиться крупна сльоза, він замовк і роззирнувся: з появою наступниці престолу присутні порозступалися, утворивши навкруг його ложа широке півколо. Біля короля залишалися тільки Бланка, Філіп і Констанца Орсіні — сьогоднішня королева, завтрашня вдова. Ця остання означала щось лише для Альфонсо, а в очах решти вона вже була тінню минулого. На свою біду, вона не спромоглася народити жодної дитини, щоб після чоловікової смерті називатися королевою-матір’ю.

З усіх в опочивальні вмирущого короля сиділа тільки одна-єдина людина — Бланка.

— Не треба плакати, сестро, — ласкаво сказав Альфонсо. — Тобі не можна плакати. Королеви не плачуть. — Відтак він підвищив голос: — Мої могутні вельможі, гордість та прикраса всієї держави нашої, підійдіть-но ближче.

З гурти виступили присутні тут кастильські ґранди. Вони наблизилися до королівського ложа і поставали так, що Філіп опинився ніби серед них. А втім, він теж був одним з ґрандів Кастилії — як ґраф Кантабрійський.

— Панове, — сказав король. — Перед вами принцеса Кастилії Бланка, моя сестра і старша дочка мого батька, яка, згідно із звичаями наших предків і за законами, освяченими церквою Христовою, стане вашою королевою тієї самої миті, коли я, з волі Божої, перестану бути вашим королем… — Він трохи помовчав, збираючись із рештками сил. — Панове! Мої могутні вельможі! Тиждень тому ви одностайно схвалили моє рішення позбавити злочинного брата мого Фернандо його злочинного життя і заповісти престол сестрі моїй Бланці та її нащадкам.

Вельможі ствердно загомоніли.

— А зараз, — запитав король, — ви не шкодуєте про це?

— Ні, государю, — відповів за всіх ґрандів старійшина, герцоґ де Самора. — Ми свято шануємо закони та звичаї наших предків і сповнені готовності виконати вашу королівську волю.

— І ось перед вами я, вмирущий, — вів далі Альфонсо. — І ось вам моя остання воля: служіть вірою й правдою своїй королеві, служіть їй не за честь, а за совість. Вона ще юна, тож допомагайте їй правити, і не лише мечами своїми, хоч і вони у вас доблесні, але й мудрістю та досвідом своїм. Будьте їй надійним оплотом в ім’я більшої могутності, подальшого процвітання всього королівства нашого і зростання добробуту всіх наших підданих. Присягніться ж у цьому!

— Присягаємо! — дружно промовили вельможі.

Тоді король подивився на Філіпа.

— Вам, кузене, — промовив він, — я не можу наказувати, щоб ви були моїй сестрі вірним слугою. То будьте ж їй вірним другом, як були ви другом мені, і будьте її вірним союзником… А ще я заповідаю вам свою помсту — те, що я хотів, але не встиг зробити за свого життя. Винищіть цю мерзоту, що спекулює ім’ям Спасителя, сіє розбрат і ненависть серед людей. Очистіть землю від цієї скверни — ордену єзуїтів.

— Тепер це мій обов’язок, — просто відповів Філіп.

Альфонсо XIII, король Кастилії та Леону, помер у ніч на 17 листопада 1452 року о другій годині попівночі. У тиші, що запала в опочивальні після цієї звістки, перший камергер короля закрив небіжчику очі і зняв з його зсохлого від хвороби пальця золотий перстень з печаткою, який, за переказами, належав ще вестґотському імператорові Теодоріху. Потім він схилив перед Бланкою коліна і простягнув їй персня.

— Ваша величносте…

Бланка прийняла з рук камергера цей символ королівського достоїнства і судорожно стисла його в долоні, ледве стримуючи сльози. Перстень був завеликий для її тонких, тендітних пальців — так і тягар абсолютної влади здавався непосильним для цієї юної і крихкої на вигляд дівчини, яка, як наївно вважав дехто з присутніх, потребувала міцного чоловічого плеча, щоб надійно спертися на нього.

Бланка, нова королева Кастилії та Леону, обвела помутнілим поглядом присутніх — зір їй туманився — і зупинилася на Філіпові. За час, що минув від отримання звістки про хворобу Альфонсо, вони й словом не обмовилися про його можливу смерть. Бланка взагалі гнала геть такі думки, до останньої миті сподіваючись на чудо, однак тепер, коли неминуче сталося, вона раптом зрозуміла, щó це для неї значить.