Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 139)
— А він і буде королем, — незворушно підтвердив Ернан. — Королем Ґаллії.
— Ні, друже, не про те йдеться. Ти не зрозумів мене…
Ернан також сів у ліжку і заперечно похитав головою:
— Я чудово зрозумів тебе, Ґастоне. У мене ще непогано варить голова, і я цілком усвідомлюю, що тепер у Філіпа з’явиться велика спокуса розірвати свої заручини з Анною Юлією й одружитися з Бланкою. Але цього не буде! Не буде, второпав? Поки я живий, я не допущу цього — хоч як би я не любив Філіпа і не шанував Бланку. Нехай собі любляться, нехай народжують дітей, але одружитися їм я не дозволю. Дзуськи! Зрештою я ґасконець, я ґалл. Ґаллія моя країна — а Філіп має стати її государем. Якщо ж він надумає опиратися своїй долі, то я силою змушу його піти під вінець з Анною Юлією і все-таки посаджу їх обох на престол… Чисто по-людському, мені, звісно, шкода Бланку й Філіпа, вони просто створені одно для одного. Але вони не звичайні люди, від їхнього рішення залежать долі мільйонів людей, і усвідомлення глибини своєї відповідальності перед Богом і прийдешніми поколіннями, має допомогти їм подолати свою людську слабкість. А в разі чого — я буду напоготові і підстрахую їх.
З цими словами Ернан гепнувся головою на подушку і за секунду кімната задвигтіла від його потужного хропіння.
Розділ LXVIII
Уперше король Кастилії Альфонсо XIII відчув себе зле ввечері під час засідання Державної ради. Зненацька в голові йому дуже неприємно запаморочилося, перед очима попливли різнобарвні плями, на лобі виступив холодний піт, а все тіло пройняла якась бридотно-відразлива млість. Він зблід, як мрець, поточився і, напевно, впав би з крісла, якби його не підтримав камергер.
Присутні вмить припинили дебати і спрямували на короля стривожені погляди. Губи ґрафа Саламанки торкнула злорадна усмішка, але він негайно сховав її і зобразив на своєму обличчі щире співчуття — навіть занадто щире, підозріло щире.
Тим часом король м’яко відсторонив від себе камергера, кивком подякувавши йому за допомогу. Млість і запаморочення минулися. Він витер з лоба піт, мляво посміхнувся і сказав:
— Все гаразд, панове. Певно, я перевтомився.
А всередині в нього щось обірвалося.
„Господи!“ — подумав Альфонсо. — „Невже Шатоф’єр угадав?… Господи, я ще такий молодий, я так хочу жити… Ах, Фернандо, Фернандо! Як же ти міг, Каїне?…“
Він через силу проковтнув застряглий у горлі клубок і продовжив нараду.
Наступного ранку король вже не зміг встати з ліжка. Він почував якусь надзвичайну кволість, млявість думок, раз по раз на нього находило запаморочення, і тоді перед його очима танцювали свій лиховісний танок різнобарвні плями неприємних, ядучих відтінків. Трохи згодом, по обіді, його занудило і він виблював усе, що недавно з’їв; а незабаром він став блювати жовчю. Лікарі, які лише тиждень тому запевняли його, що він цілком здоровий, тепер то хваталися за голови, то безпорадно розводили руками, ніяк не годні збагнути, що ж коїться з їхнім королем.
На третій день нудота минула, та це не обмануло Альфонсо. Кволість чимраз більше опановувала його. Навіть незначне розумове напруження швидко втомлювало, він багато спав, дуже мало їв — у нього геть пропав апетит, і кожен шматок їжі йому вдавалося проковтнути лише ціною неймовірних зусиль.
Перечитавши реляції свого посла в Римі про перебіг хвороби найсвятішого отця, Альфонсо позбувся останніх сумнівів і водночас втратив останню надію — його, як і папу, отруїли, причому тією ж самою отрутою.
Відкривши цю жахливу істину, отруєний король нічим не зрадив своїх підозр. Чудово розуміючи, що зараз прихильники Інморте й Фернандо насторожі, Альфонсо подолав спокусу послати Ернанові назустріч гінця з наказом негайно стратити Фернандо. Він знав, що його лист навряд чи дійде за призначенням, і цим він лише відкриє ворогові всі свої карти, не кажучи вже про те, що прирече гінця, ні в чому не винну людини, на майже неминучу смерть.
Альфонсо залишалося тільки чекати і сподіватися, що Ернанові вистачить розуму перевищити свої повноваження, або ж, у крайньому разі, що він суворо дотримуватиметься вказівок передати йому брата з рук у руки, погрожуючи негайно порішити його, якщо хтось спробує перешкодити цьому. І тоді, як вже твердо вирішив Альфонсо, Фернандо живим з його спальні не вийде.
Наші друзі прибули в Толедо пополудні сьомого дня хвороби короля. Палацова варта була попереджена заздалегідь, і щойно Ернан назвався, його відразу ж провели в королівську опочивальню.
Завидівши Шатоф’єра, Альфонсо підвівся на подушках і звелів всім присутнім залишити їх удвох. Його стомлений погляд пожвавішав, дихання почастішало, а на щоках від збудження заграв слабкий рум’янець.
— Ну як? — нетерпляче промовив він, коли двері опочивальні зачинилися за останнім з дворян.
Ернан шанобливо вклонився:
— Государю! Згідно з вашим розпорядженням, ваш брат дон Фернандо, ґраф де Уельва, був страчений вранці восьмого листопада в замку Калагора, що належить дону Клавдію, ґрафові де Ебро. Вирок був виконаний іменем вашої величності, за згодою вищезазначеного сеньйора дона Клавдія і з дотриманням усіх належних формальностей.
Альфонсо полегшено зітхнув. Томлива невизначеність останніх днів нарешті минула, і в нього наче гора з плечей звалилася. Він мляво махнув рукою, вказуючи на стілець біля ліжка.
— Прошу сідати, пане ґрафе. Розкажіть все по порядку.
Ернан обережно влаштувався на стільці і докладно розповів королю про все, що сталося в Калагорі, не забувши також згадати і про загін ґвардійців, що явно поспішали на виручку Фернандо.
— Це Саламанка, — промовив Альфонсо. — Безперечно, це його рука. Виявляється, він знав більше, ніж я гадав… Ні, це неподобство! Це вже ні в які рамки не вкладається. Я ще живий, я ще в здоровому розумі і твердій пам’яті, а мої
Будь-який царедворець на Ернановім місці став би запевняти короля, що ще не все втрачено, проте Ернан не був царедворцем. Він промовчав. Негоже, думав він, утішати королів. Це принижує їхню гідність.
— Але ні! — за хвилину обізвався Альфонсо. — Одне я таки зроблю. Покличте хранителя печатки[54], пана де Ріасу, він має бути в сусідній кімнаті.
Ернан виконав королівське прохання. Хранитель печатки справді був у сусідній кімнаті, чекаючи, коли звільнитися король, і на запрошення Шатоф’єр ввійшов до спальні.
— Пане де Ріасо, — мовив Альфонсо. — Накажіть заарештувати помічника головного виночерпія Трухільо і повісити його… Ні, не відразу. Спершу піддайте його тортурам, нехай признається, за чиєю намовою він отруїв мене, нехай розповість усе, що йому відомо. Катуйте його доти, доки не вичавите з нього все, що він знає, а коли побачите, що йому вже нічого сказати, і він почне зізнаватися в неіснуючих гріхах та зводити наклепи на інших, відправте його на шибеницю. Смертний вирок я підпишу пізніше; до речі, розпорядіться, щоб його підготували. Формулювання: державна зрада.
Хранитель печатки мовчки вклонився і попрямував до виходу, аж це король затримав його:
— Стривайте, ще одне. За годину скличте Державну раду — я оголошу ім’я наступника престолу. Тепер ви вільні, пане, залиште нас.
Пан де Ріаса знову вклонився і вийшов. За дверима почулися його слова, звернені до ґвардійців з охорони: „Ви двоє — зі мною!“
— Ну що ж, — сказав Альфонсо. — Раз Фернандо страчений, мені вже нічого боятися за Бланку. Вона може спокійно приїздити в Толедо, зараз її присутність тут просто необхідна — адже вона майбутня королева Кастилії.
— За моїми підрахунками, — промовив Ернан, — пані Бланка має прибути щонайпізніше за тиждень.
Король зітхнув.
— Дай мені, Господи, ще бодай тиждень життя. Я так хочу побачитися з сестрою… Я ж міцніший за найсвятішого отця… Ви хочете щось сказати, ґрафе?
— Так, государю. Я маю до вас одне прохання.
— То кажіть.
— Я більше ніж певен, государю, що ваша сестра приїде разом з принцом Філіпом…
— Це було б бажано, пане ґрафе. На жаль, часу в мене обмаль, щоб звернутися до імператора з проханням звільнити Філіпа від його зобов’язання щодо принцеси Анни. Отож мені залишається тільки покластися на свою останню волю. Гадаю, це буде достатнім виправданням для Філіпа, якщо він надумає забрати назад своє слово, а імператор з розумінням поставиться до його вчинку.
Тепер настала черга зітхати Ернанові:
— Саме цього я найбільше боявся… Отже, ви хочете, щоб Філіп одружився з пані Бланкою?
— Я дуже цього хочу. Кращого короля для Кастилії годі й шукати… А чого, власне, ви боїтеся?
— Буду з вами відвертий, государю, — сказав Шатоф’єр. — Я боюся, що Філіп, в теперішньому його стані, не втримається від спокуси і виконає останню волю вашої величності, про що згодом гірко шкодуватиме. Зараз він не здатний на зважені рішення, він дуже любить вашу сестру, до того ж є підстави вважати, що вона чекає від нього дитину…
— Навіть так? Тим краще. Тоді в Кастилії буде і король, і королева, і наступник престолу… Але чому ви вважаєте, що це буде незваженим рішенням з боку Філіпа?