Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 131)

Філіп озирнувся й побачив ґрафа Шампанського, який щойно ввійшов до вітальні. Поза будь-яким сумнівом, він розчув останні слова Марґарити.

— Вельми потішений, пані, що ви такої високої думки про мою скромну особу, — незворушно промовив він, підійшовши ближче. Відтак по-дружньому вклонився Філіпові та Бланці: — Вітаю вас, принце, принцесо. Вибачайте, що мої перші слова були звернені не до вас. — Тибальд сів у вільне крісло і знову заговорив: — А ще я радий, що ви не довго залишалися в боргу. — Він демонстративно обмацав свою голову. — Ріжки вже прорізалися. Правда, поки вони ще маленькі, та незабаром та-ак розростуться!… Ви не підкажете, моя люба, в кого з ваших придворних дам найрогатіший чоловік? Я неодмінно битимуся з ним на першому ж турнірі — далебі, це буде схоже на бій оленів-самців у шлюбну пору!

Філіп і Бланка весело пирхнули. А Марґарита всміхнулася:

— Браво, любий муже, бравісімо! Я не сумнівалася, що ви поставитесь до цього філософськи і з властивим вам почуттям гумору. А що до вашого вірогідного супротивника на турнірі, то безперечним лідером по темпу зростання рогів є Ґабріель де Шеверні — якщо, звісно, зраду дружини з жінками можна розцінювати як подружню зраду… — Усмішка сповзла з її лиця, і воно спохмурніло. — Ах, Матильда, Матильда! Маленька, дурненька Матильда!…

— Це твоя провина, Марґарито, — жорстко сказала Бланка. — Цілком твоя. Я попереджала тебе, що ти губиш Матильду, наполягаючи на її шлюбі з паном де Шеверні. Але ти не слухала мене, ще й Етьєна під’юджувала: мовляв, завдяки цьому він підніметься по ієрархічній драбині відразу на кілька ступенів вище, стане родичем ґрафа Капсірського і вже не вважатиметься вискочкою. Радій тепер, ти досягла свого! Можеш додати до своєї колекції ще дві покалічені твоїми стараннями долі.

Марґарита важко зітхнула.

— Не сип мені сіль на рану, Бланко, — з гіркотою промовила вона. — Я сама розумію, що вчинила дурницю. Я проклинаю себе за це. Та хіба ж я могла передбачити…

— Ти мусила це передбачити! Навіть я — а я не так добре, як ти, знаю Матильду, — і то я боялася, що цим все закінчиться.

— Мабуть, тому, — в’їдливо спиталася Марґарита, — що останні кілька ночей перед її весіллям ви з нею провели в одному ліжку?

Філіп і Тибальд хотіли були втрутитися в їхню розмову, щоб уникнути подальших ускладнень, але, поглянувши на Бланку, передумали. Вираз її обличчя був спокійним і навіть лагідним, без найменшої тіні збентеження чи розгубленості.

— Може, й тому, — відповіла вона задумливо. — До твого відома, вже тоді Матильда чіплялася до мене. Тож почалося це ще раніше, в твоєму ліжку. — Бланка рішуче підвелася з крісла. — Перепрошую, доне Тибальде, за цю відверту жіночу розмову у вашій присутності, але її спровокувала не я, а ваша дружина, у якої, як ви, напевно, знаєте, вельми спотворене уявлення про пристойність і майже повністю відсутнє почуття такту. — З цими словами вона взяла Філіп за руку. — Ходімо, Філіпе. Гадаю, в кузини та дона Тибальда є що обговорити віч-на-віч.

— Ні в якому разі! — жваво запротестувати Марґарита і майже силоміць усадовила Бланку назад у крісло. — Не йдіть. Зараз я не схильна з’ясовувати з Тибальдом стосунки. Може, завтра, коли він повернеться від своєї чергової шльондри, у мене й виникне таке бажання, але не сьогодні. Зараз я не хочу псувати собі апетит, бо в мене намічається розкішна вечеря.

— На жаль, мушу вас засмутити, моя кохана дружино, — похитав головою Тибальд. — Чи навпаки, обрадувати. Це вже як подивитися.

— Що ви маєте на увазі?

— Ніякої розмови між нами завтра не відбудеться. На світанку я вирушаю в Париж. Кузен д’Артуа просив мене приїхати якомога швидше. За його словами, справа нагальна.

— Що ж, тим краще, — сказала Марґарита. — До речі, любий муже. Бланку й Філіпа цікавлять обставини смерті короля Франції та його сина. Чи не могли б ви приділити нам кілька хвилин свого дорогоцінного часу, щоб розповісти про цю сумну подію?

— Охоче, — сказав Тибальд, приязно дивлячись на Філіпа. Від природи добросердий і незлопам’ятний, він вже геть забув, що зовсім недавно вони вважалися суперниками. — Власне кажучи, смерть Філіпа-Авґуста Третього мене анітрохи не здивувала. Він так і не оклигав після поранення в Палестині, а звістка про втечу Ізабели Араґонської з кузеном Еріком остаточно доконала його. Словом, не стерпів гордий володар ганьби свого сина і віддав Богові душу — по дорозі в Париж я викрою час і напишу з цього приводу коротеньку епітафію. Що ж до самого Філіпа де Пуатьє, то той помер з дурного розуму. Він так гірко шкодував, що не порішив дружину раніше, ніж вона встигла втекти від нього, і з таким нетерпінням чекав батькової смерті, аби потім передушити всіх її покоївок та придворних дам, що пиячив без просипу, аж поки не впився до білої гарячки, від якої згорів за лічені години. Дідько забрав його майже в той самий час, коли душа його батька піднеслася на небеса, можливо, трішки пізніше. Отож присутні при смерті короля дворяни, проголошуючи: „Король помер! Хай живе король!“ — були не зовсім упевнені, про якого ж, власне, короля, який „хай живе“, йдеться.

Марґарита й Філіп вибухнули гучним реготом; невдовзі до них приєднався й Тибальд. А Бланка нишком усміхалася. Вона усвідомлювала, що гріх сміятися з чужого горя, однак не могла стримати усмішки. Тибальд розповів цю сумну історію з такою відвертою іронією в голосі, ніби переказував сюжет якоїсь кумедної трагікомедії.

Вволю насміявшись, Марґарита встала з крісла і цмокнула чоловіка в щоку.

— Ти чудо, Тибальде. Не думаю, що якась там фрейліна чи навіть десяток фрейлін стануть на заваді нашим добрим стосункам.

— Цілком згоден з вами, моя люба, — з серйозною міною промовив ґраф. — Ще напередодні вінчання ми домовилися, що наша клятва вічної вірності матиме чисто символічне значення, і йшлося лише про те, хто перший перейде від слів до діла. Але зараз це вже неістотно — хоч би з огляду на те, що завтра я вирушаю до Парижа, і моя поїздка, запевняю вас, в жодній мірі не нагадуватиме благочестивого паломництва до святинь. Так й ви, на моє переконання, не маєте наміру на час моєї відсутності усамітнитися в монастирі.

— В цьому ви можете не сумніватися, — сказала Марґарита, повертаючись на своє місце.

— І хто ж тепер править Францією? — озвалася практична Бланка. — Хто реґент при малолітньому Філіпові-Авґусті Четвертому?

— Оце й мають вирішити Рада перів та Паризький парламент, — відповів Тибальд. — Поки що кермо влади взяла до своїх рук королева-вдова Хуана Портуґальська, але менший брат покійного короля, ґраф д’Артуа, оспорює в неї за це право. Власне, тому я й їду в Париж — щоб підтримати кузена.

— То ви його прибічник? — спитав Філіп.

Тибальд поморщився:

— Нічий я не прибічник. Найменше в цьому житті мене цікавить політика. Вам, напевно, відомо, що я передав управління Шампанню Марґариті і, подібно до Пілата, вмив руки. Зараз її люди дають лад моїм володінням, та це вже мене не стосується, я ніскільки не сумніваюся, що Марґарита чудово справлятиметься з обов’язками хазяйки Шампані. А щодо Франції взагалі, то я просто хочу, щоб у неї був мудрий і розсудливий правитель, здатний поставити її на ноги і подбати про те, щоб юний король отримав гідне государя виховання.

— Ясненько, — задумливо промовив Філіп. — Передайте ґрафові д’Артуа мої найщиріші побажання. Я цілком на його боці, і він може розраховуватися на мою підтримку, рівно як і на підтримку мого батька.

— Неодмінно передам, — запевнив його Тибальд і встав з крісла. — Перепрошую, друзі, та я мушу покинути вас. Мені ще треба закінчити підготовку до від’їзду і раніше лягти спати.

Щойно Тибальд вийшов з вітальні, як Філіп підвівся зі свого місця.

— Мабуть, я ненадовго відлучуся. Ви не заперечуєте, Марґарито?

— Воля ваша, кузене. Тільки швидше повертайтеся, а то ми з Бланкою занудьгуємо.

— Постараюся, кузино.

Філіп ласкаво всміхнувся до Бланки, ніжно поцілував її руку, потім крадькома підморгнув їй і попрямував до виходу.

Марґарита провела його довгим поглядом, а коли він зник за дверима, спитала у Бланки:

— Ти думаєш про те ж, що і я?

— А ти про що думаєш?

— Що твій Філіп вирішив підставити мого бідолашного чоловіка. Тибальд такий наївний і недосвідчений у політиці, що прийняв його слова за чисту монету, і тепер розбовкає всім, що буцімто ґраф д’Артуа тішиться підтримкою та повагою ґасконських правителів, чим зробить йому ведмежу послугу.

— І це ще не все. Я впевнена, що Філіп пішов не просто так. Зі свого боку він докладе всіх зусиль, щоб реґентом Франції залишилася Хуана Портуґальська, у сподіванні, що вона продовжить справу, почату її покійним чоловіком, і зрештою доведе країну до повного зубожіння. Ти попередиш Тибальда?

— А з якої речі? — здивувалася Марґарита. — Яке мені діло до Франції?

— Але ж віднедавна ти ґрафиня Шампані.

— Ну, то й що? Я ж не вірнопіддана французької корони. Та й взагалі, мені вигідніше бути лояльною до Філіпа і надавати йому всіляку підтримку. Згадай моє слово: ставши ґалльським королем, він рано чи пізно з’їсть Францію з потрохами, і Шампань буде першою з французьких провінцій, яка виявить бажання добровільно ввійти до складу об’єднаної Ґаллії. Тибальд не заперечуватиме, він до цього готовий.