Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 133)

Ернан сплюнув:

— А щоб ти запропастився! Ти вбив собі в голову цю нісенітницю лише для того, щоб ще дужче жаліти себе. Знедолений, знехтуваний, всіма зневажений — яка багата пожива для самоприниження! Либонь, тобі дуже приємно мучити самого себе, ти просто упиваєшся своїми стражданнями, як п’яниця вином. Біль приносить тобі насолоду, а почуття образи та приниження дає тобі якусь протиприродну радість. Це неподобство, приятелю, це негідно чоловіка. От я, коли… — Тут Ернан прикусив язика, явно бовкнувши зайвого.

Однак Етьєн був хлопець тямущий. Він миттю здогадався, що мав на увазі Шатоф’єр.

— У вас було зовсім інакше, пане ґрафе. Вона вас не зрадила, вона померла. Вам легше.

Ернан промовчав. Звісно, він мав що відповісти на це. Він міг би сказати: „Твоя правда, вона не зрадила мене. Вона до кінця залишалася вірною мені. Але й наклала на себе руки, бо любила мене. Ти, хлопче, вільний — і перед Бланкою і перед власним сумлінням. А я — ні. Я мушу зберігати вірність тій, кого вже давно немає серед живих. Вона захистила свою честь своєю смертю, і з мого боку було б безчестям зрадити її пам’ять. То кому ж легше, скажи? Принаймні, ти можеш втішатися тим, що Бланка твоя жива, що відібрав її в тебе не Ґійом де Марсан, а Філіп. Красунчик-Філіп. Коротун…“ Так відповів би Ернан, якби раптом надумав відкрити свою душу.

Але це було не в його звичках. Помовчавши трохи, він стримано промовив:

— Зрозумій, нарешті, приятелю, я бажаю тобі добра…

— Та йдіть ви к бісу зі своїми добрими побажаннями! — несподівано грубо огризнувся Монтіні.

Ернан важко зітхнув:

— По ідеї, мені слід було ще раз відлупцювати тебе, та бачу, що це безнадійно. Тебе тільки могила виправить… Гм, могила, — пробурмотів він собі під ніс, приострожив коня і невдовзі наздогнав д’Альбре. — Нестерпний хлопчисько! — поділився він з ним своїми враженнями.

— От не розумію, — знизав плечима Ґастон. — Навіщо тобі зайвий клопіт? Лишив би його під арештом і все тут.

— Щоб Філіп за моєї відсутності вбив його? Красно дякую! Він як зачує звідкись здавлене хихотіння, сам не свій стає: гадає, що то сміються з нього, і знай поривається поквитатися з Монтіні.

— Ну й нехай поквитається. Що тобі до того?

— А от що: Філіп мій друг і мій государ, і я не хочу, щоб він чинив несправедливість.

— Несправедливість?! Таж цей бовдур мало не замордував його.

— Певна річ, — погодився Ернан. — І, поза будь-яким сумнівом, він заслуговує на суд, але на суд справедливий, без гніву й упередження. А Філіпа зараз ніяк не назвеш справедливим і неупередженим. І взагалі, на мою думку, Монтіні й без того покараний. Жінка, яку він шалено любить, кинула його, а його сестра нещасна в шлюбі… Між іншим, тобі не здається, що занадто багато шлюбів укладається без взаємного кохання: та ж Матильда і Ґабріель, Анна Юлія та Філіп, Марґарита і ґраф Шампанський, Амеліна та Симон, Бланка і ґраф Біскайський, підозрюю, що й Елеонора Кастильська не дуже тішиться своїм титулом королеви Італії, та й у тебе з Клотильдою… — Він осікся, здивовано втупившись на Ґастона, чиє обличчя нараз спотворила ґримаса невимовного болю. — Що трапилося, друже? Тобі зле?

— Клотильди вже немає, Ернане, — хрипко промовив Ґастон, уникаючи його поглядом. — Вона померла.

Від несподіванки Шатоф’єр різко осадив коня.

— О, Боже! Коли?

Д’Альбре також зупинився.

— Минулої середи. А вчора вранці до мене прибув гонець з повідомленням про її смерть.

— І ти весь цей час мовчав?!

— Хотів був сказати Філіпові, але якраз тоді він місця собі не знаходив через ті підозри щодо Бланчиної вагітності, і в мене просто язик не повернувся. Ну, а потім він був такий щасливий…

— Бісів сину! — раптом скипів Ернан. — Чому мені не сказав?

— Як це не сказав? Оце ж я кажу тобі.

— Це сьогодні. А вчора?

Ґастон важко зітхнув:

— Ти запропонував мені скласти тобі товариство, і я боявся, що, дізнавшись про все, ти передумаєш, переконаєш мене їхати до Тараскона. А я не хотів туди їхати, не хотів також залишатися в Памплоні, бачити наших, дивитися їм в очі. Я ладен був утекти світ поза очі.

— Чому?

— Бо мені соромно, Ернане, — з несподіваним запалом відповів Ґастон. — Бо це я, саме я завинив у Клотильдиній смерті. Симон якимсь чином дізнався про мої плани щодо розлучення і написав про це Амеліні — а та взяла й вибовкала все Клотильді. Це, звісно ж, вразило її, приголомшило… — Він зробив паузу, тамуючи гіркий схлип. — У неї почалися передчасні пологи… і вона померла… Обоє померли — Клотильда і її дитина… моя дитина… син… Я так довго чекав сина, мого спадкоємця… а він помер, так і не народившись… Через мене помер! — Ґастон ударив шпорами коня і вирвався вперед.

Кілька хвилин Ернан їхав позаду нього, а коли наздогнав, то обличчя в д’Альбре було вже спокійне і зосереджене.

— А знаєш, Ґастоне, що це таке? Це совість. Вона завжди прокидається запізно, і то в найнедоречніший час.

Ґастон нічого не відповів, вдавши, ніби не розчув Ернанової репліки. А той після нетривалого мовчання задумливо промовив:

— І все-таки дивна низка смертей, тобі не здається? Все почалося з короля Фернандо Кастильського, потім ґраф Байонський з обома синами, віконт Ґотійський, віконт Іверо, найсвятіший отець, Філіп-Авґуст Французький, Філіп де Пуатьє, а тепер от і твоя дружина.

— Щомиті десь-інде хтось умирає, — сухо промовив Ґастон. — Чого тут дивуватися?

— Е ні, Ґастоне, таки є чого. Всі ці смерті так чи інакше стосуються мене — ну, наче пошесть якась пішла…

Розділ LXV

Розбудований на руїнах римської фортеці Калаґуріс-Нассіка замок Калагора, родове гніздо ґрафів Іверійських, справив на наших друзів гнітюче враження. Розкішна внутрішня обстановка лише підкреслювала пануючу в ньому задушливу атмосферу туги й душевної пустки. Новоприбулі не зустріли тут жодної усмішки, жодного ясного обличчя; тільки три промінчики світла були в цьому похмурому царстві смутку, три юні ґрафівни — Гелена, Діана та крихітка Марґарита, — але й вони воліли ховатися від стороннього погляду за жалобним вбраннями.

Ґраф Іверо навіть не вийшов привітати гостей. Замість нього всім порядкувала ґрафиня Діана Юлія, дочка покійного імператора Корнелія IX, тітка нині правлячого Авґуста XII, висока і ставна сорокарічна жінка з пишною гривою вогненно-рудого волосся та смарагдово-зеленими очима, яку за пристрасне захоплення астрологією й алхімією (чим грішили багато нащадків римського імператорського дому) в Іспанії прозвали італійською відьмою. З гостями ґрафиня була люб’язна, але стримана; її обличчя не виказувало ніяких емоцій, і лише уважний спостерігач, яким був Ернан, міг помітити в її погляді затамований біль.

Оскільки Альфонсо XIII публічно оголосив про арешт меншого брата, Шатоф’єр вирішив не приховувати цей факт, отож відведені Фернандо де Уельві покої перебували під спільним наглядом королівських ґвардійців і замкової варти. Афішуючи справжній стан речей, Ернан мав цілком певну мету і не помилився в своїх розрахунках: о десятій вечора до нього прийшов ґрафів камердинер з пропозицією від свого пана про зустріч. Ернан тільки й чекав цього і висловив побажання зустрітися з ґрафом якомога швидше. У відповідь на це камердинер запропонував Шатоф’єрові йти за ним і провів його в особисті апартаменти господаря замку.

Ще зовсім недавно Клавдій Іверо вважався одним з найблискучіших вельмож усієї Іспанії. Це був високий, міцної статури чоловік, вольовий, енерґійний і молодявий на вигляд — мало хто давав йому більше тридцяти п’яти років, хоча насправді йому вже йшов п’ятий десяток. Однак трагічна смерть сина надломила його. За останні півтора місяці він постарів щонайменше на двадцять років, і Ернан просто не йняв віри своїм очам: невже цей немічний старик з геть посивілим волоссям, укритим зморшками лицем і стомленим, спустошеним поглядом і є той вишуканий сеньйор, якого він бачив на початку вересня в Памплоні? На якусь мить Ернана охопив сумнів. Чи правильно він робить, збираючись довіритися людині, що однією ногою вже стоїть у могилі і, напевно, з нетерпінням що чекає смерті, як Божої ласки, як звільнення від своїх страждань, — хіба здатна вона на рішучі вчинки? Може, краще було б звернутися до ґрафині?…

— Прошу сідати, пане ґрафе, — скрипучим голосом промовив Клавдій Іверо, вказуючи на крісло біля розпаленого каміна.

Ернан сів. Ґраф кволо кивнув камердинерові, і той вийшов, залишивши їх удвох.

— Отже, — заговорив Клавдій Іверо, щойно двері за слугою зачинилися, — кастильський король звелів арештувати свого брата. За що?

— За звинуваченням у державній зраді.

— Ага… Ну, це не дивно.

По тому в кімнаті запала тягуча мовчанка. Ґраф сидів із заплющеними очима, безсило відкинувшись на спинку крісла. На його обличчі застиг вираз смертельної втоми. Ернан подумки картав себе, що припустився помилки, не довірившись ґрафині. Але тепер вже було пізно щось міняти. Діана Юлія напевно вже лягла спати або ж до ранку усамітнилася в своїй алхімічній лабораторії і чаклувала там над колбами та ретортами.

Нарешті Клавдій Іверо розкрив очі.

— Пане ґрафе, король прислав мені копію протоколу допиту мого сина. — (Ернан зблід.) — Там не вказано ніяких імен — ні виконавців, ні свідків, — вочевидь, він побоювався, що я мститиму… Хоч даремно. Правосуддя є правосуддя… Але за інформацією, що я маю, ви були безпосередньо причетні до всіх тих подій.